Мертві душі - Сторінка 25

Суворе його поприще і гірко відчує він свою самотність.

І довго ще приречено мені дивною владою іти рука в руку з моїми химерними героями, споглядати весь велетенський гін життя, озирати його крізь видний світові сміх і незримі, невідомі йому сльози! І далекий ще той час, коли іншим джерелом грізна хуртовина натхнення здійметься з огорнутої в священний жах і сяйво голови, і почують у збентеженому трепеті величавий грім іншої мови...

В дорогу! в дорогу! геть набігла на чоло зморшка і сувора хмурість обличчя! Відразу і вмить пірнімо в життя з усією його беззвучною тріскотнявою та бубонцями і подивімось, що робить Чичиков.

Чичиков прокинувся, потяг руки й ноги, і відчув, що виспався добре. Полежавши хвилин зо дві на спині, він клацнув рукою і згадав з прояснілим обличчям, що в нього тепер за малим не чотириста душ. Тут-таки схопився він з ліжка, не подивився навіть на своє обличчя, яке любив щиро, і в якому, як здається, за найпринадніше вважав підборіддя, бо дуже часто хвалився ним перед ким-небудь з приятелів, особливо коли це траплялось під час гоління. "Ось глянь", казав він, звичайно погладжуючи його рукою: "яке в мене підборіддя: зовсім кругле!" Але тепер він не глянув ні на підборіддя, ні на обличчя, а просто так, як був, узув сап'янові чоботи з вирізаними викладками всяких кольорів, якими жваво торгує місто Торжок, завдяки недбалим потягам руської натури, і по-шотландському в самій короткій сорочці, забувши свою статечність і пристойні середні літа, проробив по кімнаті два стрибки, при-шльопнувши себе дуже спритно п'яткою ноги. Потім в ту хвилину взявся до справи: перед шкатулкою потер руки з таким самим задоволенням, як потирає їх, виїхавши на слідство, непідкупний земський суд, підходячи до закуски, і зразу ж вийняв з неї папери, йому хотілось якнайшвидше кінчити все, не зволікаючи. Сам вирішив він скласти купчі, написати й переписати, щоб не платити нічого под'ячим. Формений порядок був йому достоту відомий: енергійно виставив він великими літерами: тисяча вісімсот такого-то року, потім слідом за тим, дрібнішими: я, поміщик такий-то, і все що слід. За дві години готове було все. Коли глянув він: потім на ці аркушики, на мужиків, які справді колись були мужиками, працювали, орали, пиячили, візникували, обдурювали панів, а може, й просто були хорошими мужиками, то якесь дивне, незрозуміле йому самому почуття опанувало його. Кожна з записочок нібито мала якийсь особливий характер, і через те нібито самі мужики набували свого власного характеру. Мужики, що належали Коробочці, всі майже були з додатками й прізвиськами. Записка Плюшкіна відзначалася лаконічністю в стилі: часто були виставлені тільки початкові слова імен та по батькові, і потім дві крапки. Реєстр Собакевича вражав незвичайною повністю та докладністю: ні одна з похвальних якостей мужика не була пропущена: про одного було сказано "добрий столяр", до другого дописано було "тямущий і хмільного не бере". Позначено було також докладно, хто батько і хто мати, і якої були обоє поведінки; у одного тільки якогось Федотова було написано: "батько невідомо хто, а народився від дворової дівки Капітоліни, але вдачі гарної і не злодій". Усі ці подробиці надавали якогось особливого вигляду свіжості: здавалось, нібито мужики ще вчора були живі. Дивлячись довго на імена їх, він розчулився і зітхнувши промовив: "Ненечко моя, скільки вас тут напхано! що ви, сердешні мої, поробляли на віку своєму? як перебивались?" І очі його мимоволі спинились на одному прізвищі, це був відомий Петро Савельїв Неуважай-корито, що належав колись поміщиці Коробочці. Він знову не втерпів, щоб не сказати: "Та й довгий який, на весь рядок роз'їхався! Майстер ти був, чи просто мужик і якою смертю тебе прибрало? чи в шинку, чи серед дороги переїхала тебе сонного неповоротка валка? Пробка Степан, тесляр, тверезості зразкової. А! ось він, Степан Пробка, ось той богатир, що в гвардію годився б! Мабуть, усі губернії виходив із сокирою за поясом і чобітьми на плечах, з'їдав на гріш хліба, та на два сушеної риби, а в гамані, певно, притягав щоразу додому карбованців по сотні, а може й державну зашивав у полотняні штани або запихав у чобіт. Де тебе прибрало? Чи заліз ти для більшого заробітку під церковний купол, а може, й на хрест вибрався і, посковзнувшися звідти з перекладини, гримнув на землю, і тільки який-небудь дядько Михей, що стояв біля тебе, промовив, почухавши рукою в потилиці: "Ех, Ваня, і надало ж тобі!" а сам, обв'язавшись мотузком, поліз на твоє місце. Максим Телятников, швець. Хе, швець! п'яний, як швець, каже прислів'я. Знаю, знаю тебе, голубчику; якщо хочеш, усю історію твою розкажу: вчився ти в німця, що годував вас усіх разом, бив по спині ременем за неакуратність і не пускав на вулицю волочитись, і був ти диво, а не швець, і не нахвалиться було тобою німець, говорячи з дружиною або з камрадом. А як кінчилась твоя наука: "А ось тепер заведусь я своєю хатою", сказав ти, "та не так, як німець, що за копійкою труситься, а зразу забагатію". І ось давши панові чималий оброк, завів ти крамничку, набрав замовлень купу, та й ну працювати. Добув десь за дешевий гріш гнилушки товару й виграв, справді, вдвоє на кожному чоботі, та через тижнів два потріскались твої чоботи, і вилаяли тебе найганебніше. І от крамничка твоя спорожніла, і ти почав запивати, та валятись по вулицях, приказуючи: "Ні, погано на світі! немає життя руській людині, все німці заважають". А це що за мужик: Єлизавета Воробей.

Ото лихо: баба! вона як сюди забралася? Негідник Собакевич, і тут обдурив!" Чичиков мав рацію: це була, справді, жінка. Як вона забралась туди, невідомо, але так вправно була записана, що здалека можна було прийняти її за чоловіка і навіть ім'я кінчалось на літеру ъ, тобто не Єлизавета, а Єлизаветь). Одначе ж він цього не взяв до уваги і тут-таки її викреслив. "Григорій Доїжджай-не-доїдеш! Ти що був за чоловік? Чи візникуванням промишляв і, завівши тройку й рогожану кибитку, зрікся навіки дому, рідного лігва, і пустився тинятися з купцями по ярмарках. На дорозі ти віддав душу Богові, чи вколошкали тебе твої ж приятелі за якусь гладку й червонощоку солдатку, чи запали в око лісовому бродязі ремінні твої рукавиці та тройка присадкуватих, але міцних коників чи, може, й сам, лежачи на податях, думав, думав, та з доброго дива завернув у шинок, а потім прямо в ополонку, і поминай як звали. Ех, руський народець! не любить помирати своєю смертю! А ви як, мої голуб'ята?" казав він далі, переводячи очі на папірець, де були позначені втікацькі душі Плюшкіна: "ви хоч і живі ще, та яке з вас пуття! Те саме, що й мертві, і де то носять вас тепер ваші прудкі ноги? Чи погано вам було в Плюшкіна, чи, просто, з своєї охоти гуляєте по лісах та обдираєте проїжджих? Чи по тюрмах сидите, чи пристали до інших панів і орете землю? Єремей Карякін, Микита Волокита, син його Антін Волокита — ці, й з прізвиська видно, що добрі бігуни. Попов, дворовий чоловік, мабуть, грамотій: ножа, я гадаю, не взяв у руки, а прокрався благородним способом. Та ось уже тебе безпаспортного піймав капітан-справник. Ти стоїш бадьоро на очній ставці. "Чий ти?" каже капітан-справник, докинувши тобі при цій вірній оказії якесь круте слівце. — "Такого й такого поміщика", відповідаєш ти жваво. — "Чого ти тут?" каже капітан-справник. — "Відпущений на оброк", відповідаєш ти, не запинаючись. — "Де твій паспорт?" — "У хазяїна, мішанина Пименова".— "Покликати Пименова! Ти Пименов?" — "Я Пименов". — "Давав він тобі паспорт свій?" — "Ні, не давав він мені ніякого паспорта". — "Що ж ти брешеш?" каже капітан-справник з додачею деякого крутого слівця. — "Так точно", відповідаєш ти жваво, "я не давав йому, бо прийшов додому пізно, а віддав на збереження Антипові Прохорову, дзвонареві". — "Покликати дзвонаря! Давав він тобі паспорт?" — "Ні, не брав я від нього паспорта". —"Що ж ти знову брешеш!" каже капітан-справник, скріпивши мову якимсь крутим слівцем. "Де ж твій паспорт?" — "Він у мене був", кажеш ти проворно, "та, може статись, видно, якось дорогою загубив його". — "А солдатську шинель", каже капітан-справник, загвоздивши тобі знову на додачу якесь круте слівце: "навіщо поцупив? і в священика теж скриню з міцними грішми?" — "І зовсім ні", кажеш ти, не зворухнувшись: "в злодійському ділі ніколи ще не бував". — "А чому ж шинель знайшли в тебе?" — "Не можу знати, мабуть, хтось інший приніс її". — "Ах, ти бестія, бестія!" каже капітан-справник, похитуючи головою і взявшись у боки. "А набийте йому на ноги колодки71 та відведіть у тюрму". —< "Будь ласка! я з охотою", відповідаєш ти. І от, добувши з кишені табакерку, ти тастуєш приязно якихось двох інвалідів, що набивають на тебе колодки, і розпитуєш їх, чи давно вони у відставці і на якій війні бували. І от ти собі живеш у тюрмі, поки в суді чиниться твоя справа. І пише суд: перепровадити тебе з Царевококшайська в тюрму такого-то міста, а той суд пише знову: перепровадити тебе в якийсь Весьєгонськ, і ти переїжджаєш собі з тюрми до тюрми, і говориш, оглядаючи нову оселю: "Ні, ось Весьєгонська тюрма так куди краща: там хоч і в бабки, так є місце, та й товариства більше!" Абакум Фиров! ти брат, як? де, в яких місцях тиняєшся? Чи на Волгу тебе занесло, і полюбив ти вільне життя, приставши до бурлаків?.." Тут Чичиков спинився і злегка задумався. Над чим він задумався? Чи задумався він над долею Абакума Фирова, чи задумався так сам собі, як задумується всякий руський, хоч би яких він літ, чину і стану, коли замислить про розгул широкого життя. Та й справді, де тепер Фиров? гуляє шумно й весело на хлібній пристані, підрядившись до купців. Квіти й стрічки на капелюху, вся веселиться бурлацька ватага, прощаючись з коханками й дружинами, високими, стрункими, в намистах і стрічках; танки, співи, клекотить увесь майдан, а носії тимчасом під крики, лайку та підганяння, чіпляючи гачком по дев'ять пудів собі на спину, з шумом сиплють горох і пшеницю в глибокі судна, звалюють лантухи з вівсом та крупами, і далеко видніють по всьому майдану купи навалених у піраміду, немов ядра, мішків, і весь хлібний арсенал справляє враження громаддя, поки не перевантажиться увесь у глибокі судна-суряки і не помчить ключем разом з весняною кригою нескінченний флот.