Мертвим не болить - Сторінка 38

Жахливість становища вже не сприймається. Свідомість затуманюється, і я погано розумію, що сталося. Сприймання уповільнюється у якомусь хворобливому трансі. Тіло безвладне, наче з вати. Голова також напхана ватою. Ні намірів, ні бажань, ні думок. Щось солоне підступає до горла. Інстинктивно я спльовую на сніг. Кров.

Тінь тим часом, пригнувшись, широко й нечутно посувається ближче. Я лежу на спині й очманіло дивлюся на неї. Я бачу лише силует. Знайомий і знеособлений. Як зелена мішень на стрільбищі. Ступивши кроків чотири, він приглядається до Каті. Він страшенно лякливий і сміливий водночас, цей привид. Він як сомнамбула. Коли ззаду з'являється ще двоє, він неначе приходить до тями, набирає реальних ознак і зовсім по-земному кричить:

— Отто! Шау гір! Русіше Валькірія! 1

І з лютою рішучістю підчеплює ногою тіло Каті. Вона податливо перекочується на бік спиною до світла. Розсипаються по снігу її коси. Одна рука ненатурально заломлюється за спину. Двоє нахиляються над тілом дівчини. Першого, однак, тягне далі. І він, переступивши через єдину Катину ногу, раптом наштовхується на мій погляд.

— Ген Де гох! Ауфштеген! 2

Від несподіванки він відскакує назад. Однак відразу сміливішає й рішуче ступає наперед, тицяючи мені в обличчя автоматом. Дивно, але я зовсім не боюся. Помалу до мене повертається почуття реальності: він боїться! Якби знав, не боявся б. Я вже не можу його забити. Не можу втекти. Я не можу нічого. І не хочу. Жити не хочу також. Стріляй! Чорт із тобою! У мене все німіє від болю. І більш немає сили все це витримати. Та й для чого. Забивай швидше...

Однак він не забиває.

— Рус! Ауфштеген! Бістро!

Біля мене вже всі троє. Один коротко й боляче б'є стволом карабіна в плече. Я напружуюся й підводжуся на руках. Далі не дає біль. Та й не варто старатися. Однаково заб'ють. Я ж знаю. Так хай забивають одразу. Ці нелюди, вишкіряючись, з ненавистю дивляться на мене. Потім один з них кидає погляд на Юрка. Якимись смердючими чоботами він переступає через мене і нахиляється до небіжчика. Боковим зором я помічаю, як він нишпорить у Юркових кишенях, щось дістає й кидає. Потім підбирає чорний мій карабін, що відкинуло вибухом, — він знову повертається до своїх господарів — німців.

Утретє вони вже не командують. Вони ривком хапають мене за руки і, як мертвяка, волоком витягують з труби. Я розумію, що це вже кінець. Від болю, сонячного світла, а найбільше від, невимовного жалю я замружуюся. Який недоречний, жахливий кінець. І саме тоді, коли найменше на це сподівався. Виявляється, ось де він був, останній мій Сталінград! Виграний фронтом, країною і назавжди, непоправно програний мною.

Та невдовзі мене кидають на гострі, присипані снігом грудки землі. Чиясь рука розстібує на шинелі мій трофейний офіцерський ремінь із жовтої шкіри. Мацає зверху по кишенях штанів. Я ледь розплющую очі і поміж чиїмись розставленими ногами неподалік бачу Сахна. Він стоїть навпроти у гімнастерці, без ременя. З орденом Вітчизняної війни на грудях. Верхній одяг у нього, видно, відібрали. Забинтовану в лікті руку він притискає до живота. Очі його розгублено бігають по німцях. Вигляд у Сахна якийсь ошелешений. Напевно, капітан не знає, чого від них сподіватися, він явно боїться. Моє здивування тим, що й він у полоні, на мить заглушає біль. Як же він не застрелився? Він же повинен застрелитися. Він же не міг здатися в полон.

Я чогось не розумію. Дуже болить нога. Від болю й слабості потьмарюється свідомість. Тисне у грудях, у горлі, нудить. Німці мовчать. Мовчать ті двоє, що перемогли мене в цій війні й витягли з труби. Тепер я їх добре бачу перед собою. Один увесь якийсь дуже рудий — руда щетина на щоках, руді брови, руді вії. Через плече в нього на непідперезаній шинелі висить тельбухата сумка з прив'язаним до неї казанком. Другий молодший, майже мій ровесник, з прищавим обличчям, в окулярах, що чорними шнурівками зачеплені за вуха. Трохи далі від них стоїть ще один, приземкуватий, у довгій шинелі і касці. Флегматичне обличчя його ледь кривиться, кобура парабелума на животі застережливо розстебнута. Мені здається, що він тут головний. За його спиною стоять і чекають ще кілька солдатів. Ніхто з них чомусь на мене не звертає уваги.

Знеможений від болю, морально розіп'ятий, я не збагну відразу, чому вони всі мовчать. Одначе якась тінь, що ворушиться поруч на снігу, змушує мене повернути голову. І тоді я бачу позад себе Енгеля, про якого вже забув. Незграбними руками він пробує розстебнути на собі шинель. Але, видно, задубілі на морозі пальці не можуть впоратися з незвичними для них гапликами російської шинелі. Обличчя в нього якесь перелякане, винувате, і мені раптом здається, що його збираються розстріляти. В офіцера брови насуплені, в очах загрозливе терпіння. Він стежить за Енгелем. Потім робить три кроки наперед і, акуратно розмахнувшись, дає тому ляпаса, раз, удруге. Енгель сприймає це як належне. Нарешті щосили сіпає за полу і поспіхом скидає із себе шинель. Прищавий, в окулярах підчеплює її кінцем карабіна і жбурляє в сніг. Тонкі його губи гидливо підібгані, наче він відкинув стерво.

Здається, з тим, що заважало їм, покінчено. Непідвладне мені напруження спадає, і, слабнучи, я перестаю їх бачити. Я тільки чую, як офіцер, виразно вимовляючи кожне слово, лається і щось наказує. Солдати, брязкаючи пряжками, піднімають із землі, очевидно, ті скриньки, що стояли поблизу. Рипаючи чобітьми по снігу, до мене хтось підходить. Докладаючи великих зусиль, я знов заплющую очі. Поруч стоїть Енгель. Тепер він знов у своєму мундирчику з обвислими порожніми кишенями. В його очах терпелива покірність і страх. За ним хтось штурхає в шию Сахна. Капітан, мабуть, не розуміє, що від нього хочуть. Тоді рудий дає йому чоботом під зад, і Сахно опиняється біля Енгеля. Удвох з німцем вони піднімають мене під пахви. У моїх очах знову темніє, я з останньої сили тримаюся, щоб не втратити свідомість. І щоб не застогнати. Усе інше вже не має для мене значення.

34

Мабуть, уже з годину я кружляю біля привокзальної площі й не можу заспокоїтись.

Над містом глибока ніч. На великій площі незвично тихо. Рівно й спокійно горять угорі кулі ліхтарів. Лавочки на бульварі вільні. На тролейбусній зупинці нікого немає. Порожньо й на стоянці таксі. Десь у підсвідомості моїй таке відчуття, ніби в світі щось сталося і люди позникали. Здається, я знаю, що сталося, тільки не можу згадати... Узагалі від пережитого сьогодні, від перевтоми я став наче контужений. Тупо ниє моя гомілка у ременях протеза. Я ходжу від ліхтаря до ліхтаря. Під кожним спиняюся і з освітленого кружка вглядаюсь у присмерк між деревами. Здається, там хтось ворушиться. Я знаю — це привиди, нікого там немає, як нікого немає на хіднику, за вітринами зачинених магазинів, у кіоску Союздруку на розі, на тролейбусній зупинці. Люди відсутні, а речі, які вони залишили на ніч, продовжують своє життя, розпочате вранці. Вони на диво слухняні й дисципліновані, ці людські речі. Покірно, згідно із встановленим для них порядком, чекають вони своїх господарів. Їхня спокійна відданість непохитна.

Особливо цікаві вночі вітрини книжкових магазинів. Цілі роти різноманітних видань. Повне, цілковите довір'я, щирість. Згода і мир. Колись я дуже любив розглядати їх саме вночі. Книги вночі — як розумні люди в житті. Кожна зосереджена. З усіх чотирьох скляних стінок кіоска вони дивляться на мене з притишеною глибокодумністю мудреців. У кожній концентрація розуму, емоцій, досвід епох. І в жодній з них немає того, що болить мені. Вони глухі до мого болю, бо кожна з них сповнена своїм. Вони тільки свідчать про те, що відболіло й померло в емоційній пам'яті людства. Але хіба тим самим вони не дають нам нагальний, якого не можна відкласти, життєво необхідний, дуже потрібний, настійний, пекучий урок? Через товщу століть, через голови поколінь їхня людська мудрість перекидає свій місток у майбутнє. Вони свідчать кожна про свій досвід і застерігають від безлічі помилок у споконвічній боротьбі зі злом.

— Котра година, не скажете?

Я до огиди перелякано здригаюсь і не відразу розумію, що це вартівниця. Загортаючись щільно в брезентовий плащ, тітка підозріло дивиться на мене. Чогось чекає. Ах, час! Я поглядаю на годинник — пів на четверту.

Тітка не відходить, а притискується спиною до залізного прута біля скла і позіхає. Я помалу йду далі. У грудях, повільно стихаючи, все ще бахкає серце.

Треба заспокоїтись. Уже час заспокоїтись. Нічого, по суті, не сталося. Гнався за одним негідником, натрапив на іншого. Ну, то що ж! Хіба їх лише двоє на світі? Скільки їх зустрічалося раніше, та, видно, ще зустрінеться в майбутньому. Протокол? Дурниці, що таке протокол. Щоб налякати, не більше. Що вони з мене візьмуть? Може, не посадять.

Що б там не було, я ні про що не шкодую, ні в чім не каюся. Правда, я не переміг. Він пішов не зламаний і навіть не обеззброєний. Упертої впевненості в своїй правоті йому, видно, стане на ціле життя. Цей не з тих, хто хворіє від опіків сумління. Якщо й було в нього якесь сумління, то з роками від нього мало що й лишилося. Усі життєві здібності цієї людини розвивалися лише в напрямку пристосуванства. Вольовий початок заглушив усі інші. Життєвим принципом для нього стала сила. У кого сила, тому правда не потрібна. Цей коник непогано вивозив його з життя. І поковзнувся він хіба що в п'ятдесяті роки. Але й тепер такі не втрачають підленької надії на поворот у минуле. Бач ти, розійшовся в гніві! Уже з-за дверей кричав міліціонерам: "Розпустили народ! Демократію розвели! Досвідчених працівників ганьбите. Чекайте! Допече — покличете!"

Узагалі це схоже на жарт. Він ще на щось сподівається. Але разом з тим це змушує задуматись. Бо поки одні будуть тішитися підлою надією, що випливуть наверх, в других буде жити страх. Буде ховатися, таїтися, щоб коли-небудь узяти гору. Занадто глибоко живе в свідомості багатьох ганебна, принизлива рабська мораль: коли б чого не вийшло. І коли станеться, що десь сльозами вмиється правда, хіба дехто не зміркує: а чи не ліпше пересидіти, перемовчати, перечекати за рогом, відвернутися. А вони пильнуватимуть сприятливий для себе момент.

Я забираюся в найтемніший куток на площі.