Мертвим не болить - Сторінка 42

Очі його збентежено округлюються. Рукою він знов шарпає рукоятку затвора. З карабіна пружно вискакує патрон і падає на сніг.

— Іх габе бефель,— переривчастим голосом, наче виправдовуючись, каже він і квапливо відступає ще на два кроки.

Постріл, як грім, бахкає в обличчя червоним полум'ям, відкидає мене в сніг.

Якийсь час я потім ще чую незрозумілі лункі удари під собою — тук-тук-тук... Я не знаю, що це — його кроки чи прощальний стук мого серця. Однак вони стихають і потім зовсім завмирають.

37

— Громадянине! Громадянине! Ану, вставайте!

— Чого розляглися? Не вдома.

Поміж лавами ходить чергова з червоною пов'язкою на рукаві, а з нею міліціонер. Вони будять пасажирів, бо спати в залі не дозволяється. Жінки, дядьки, хлопці, крекчучи, сопучи, встають. На їхніх пом'ятих обличчях сонне незадоволення.

Після безсонної ночі тупо болить голова. Треба б ковтнути таблетку, але аптечний кіоск, звичайно, ще зачинений. У величезних вокзальних вікнах синя прозорість вранішнього неба. Зароджується травневий погожий ранок.

Хлопця на лавці біля мене вже немає, мабуть, пішов своєю дорогою. На його місці сидить знайома ще з ночі жінка у квітчастій хустці. Підперши рукою щоку, вона зосереджено дивиться в підлогу. Видно, як і я, також не склепила очей за ніч. З другого ряду лав до нас причалапує рання пташка — мале дитятко з брязкальцем у руці. Широко поставивши кривуваті ніжки, довірливо дивиться на мене, потім на жінку. Вираз обличчя в тієї не міняється. Малятко, неспритно повернувшись, швиденько тюпає за лаву. Нас воно побоюється.

Мені тут більше не сидиться.

На площі ще по-нічному прохолодно, безлюдно. Ліхтарі вже не горять. Світає. У широкому чистому небі над містом ось-ось повинно зійти сонце. Дужий травневий дощ прогулявся по вулицях, дахах і бульварах, залишивши по собі пахучу свіжість ранку, мокрого листя, дзеркальні калюжі-озерця на асфальті. Калюжі, однак, випаровуються, зменшуються.

Гіркуватий росяний запах лине у сквері від тополь. По-весняному дихає набрякла волога земля. Після ночі листочків на деревах, здається, побільшало, вони густо зеленіють, обтрушуючи на землю холодні великі краплі. На крайній лаві порожньо, лише просиджена мокра газета. Я сідаю поруч.

Енгель таки не показав себе ретельним, пунктуальним солдатом фюрера. Виконуючи наказ, він поспішив. Невідомо, яка була на те причина. Може, не хотів відстати від своїх чи боявся наших, що десь обходили село. А може, згадав, що я рятував його, і ворухнулося в ньому якесь співчуття до мене. Не дуже прицілюючись, він вистрелив лише раз. А треба було, видно, два. Один постріл мене не забив. Лише клопоту наробив для лікарів на багато років. І якщо я зараз живий, то земний уклін їхнім золотим рукам, щира подяка за турботи. Але найперше кланяюся тітці Марії. Це вона, самотня, похилого віку селянка не дала мені зійти кров'ю і замерзнути. Її руки найперше затримали в мені вбогі рештки життя, хоч це було не просто і майже безнадійно. І тепер водночас з ненавистю до підлості в моїх грудях живе велика вдячність тисячам тисяч наших бабусь і дідів, жінок і дівчат, що годували, обігрівали, а нерідко й рятували нас від костомахи.

Широкі рівні промені сонця, яке ще не підбилося над хатами, запалюють ранкову блакить, і вона горить, сяє, дзвенить чистою й первородною свіжістю. Недоречно довга, неспокійна ніч позаду. Диво дивне, яку величезну, цілющу силу має природа. Кожного ранку сходить сонце, і на душі стає не так, як уночі. І куди тільки зникають сумніви, страждання й переживання, зумовлені самотністю. Усе значно простіше і легше, ніж видавалося. Могутнім зарядом бадьорості природа кожного ранку відроджує, оживляє, оновлює людей.

Так, це була люта війна. Смертельна битва з найбільшою неправдою й несправедливістю, що їх будь-коли народжувала земля. Ця боротьба забрала в людства безліч жертв і їхньою кров'ю написала уроки, які годі забути. Найперший з них, мабуть, свідчить про те, що свобода і мир — занадто слабенькі деревця, щоб їх можна було виростити без загального клопоту усієї тримільярдної сім'ї. Знехтуємо цим уроком, не візьмемо його до уваги — і може відбутися земна катастрофа.

Війна перед усім світом підтвердила нашу могутність, багатьом розкрила очі на наші вади. У сорок п'ятому ми не тільки здобули перемогу. За чотири роки війни ми, як ніколи, згуртувалися в одне ціле і побачили, на що ми здатні. Дух свободолюбства і непідвладності злу здобув собі в тій боротьбі могутні крила. Я вірю, вони не опустяться.

Струмки свіжого повітря, мовби газована вода, затікають у мене, бадьорять. Мені добре. І навіть чогось радісно. Радісно, мабуть, від того, що я все-таки обминув смерть і тепер ось, як це не дивно, живий. Хоча із протезом замість лівої ноги. З каверною в легенях, яка тільки нещодавно затягнулася. Молодість проминула в лікарнях, недовчився, недокохав. Інвалід з двадцяти років. І все-таки життя, очевидно, найголовніше. Воно і кара, і нагорода. Моє життя може це підтвердити повною мірою. І тому воно набуло для мене особливого сенсу.

З привокзальної площі до скверу підходять двоє з речами. Зрештою, речей небагато: у високого довгорукого хлопця валіза з металевими кутиками та пальто. У неї, маленької та гостроносенької, що виглядає зовсім як дівчинка, велика дорожня сумка. З-під простенького, старого плащика дуже випинається живіт.

— Ось давай тут і сядемо,— каже вона, поставивши на лаву, що навпроти, свою сумку. І раптом схоплюється: — А де ж плащ?

Він, молодий і незграбний поруч із нею, зніяковіло озирається.

— У залі залишив?

— А! — здогадується він і бігцем кидається зі скверу.

— Ну й забудько! — сміється вона йому навздогін. Помітивши мій зацікавлений погляд, швиденько загортає поли тісного в стані плащика.

— Такий забудькуватий — просто жах!

— Нічого, призвичаїться, — кажу я.

— Уже втретє забуває. На селі в моїх залишив, коли від'їжджали. Потім в автобусі забув. Біда, та й годі. Наче професор, — охоче, ніби навіть з прихованою гордістю, повідомляє дівчина.

— Далеко їдете?

Вона раптом серйознішає.

— Ой, на цілину їдемо. У Кокчетав і ще далі кілометрів за двісті. Перший раз із дому — аж страшно. Кажуть, там немає жодного деревця, а я так ліс люблю. Ось поїхала, а все сумніваюся: може, погано буде.

— А він як? Нічого?

— Хто? Сашко? — дівчина підводить голову, сором'язливо всміхається. Сірі очі її наповнюються світлом, лагідністю. — Він добрий, — відповідає вона співучим голосом, розгладжуючи поли плащика. — Неспокійний тільки. Після армії на цілину завербувався. Комбайнером. Виріс серед степу, так уже простір любить.

— Це погано?

— Що?

Дівчина насторожується. Погляд її стривожений. Я намагаюся всміхнутися.

— Та ні, нічого. Звикнете. До степу, зрозуміло.

— Правда? Ну, то що ж! Треба якось звикати. Сім'я ж тепер.

Вона зітхає і нетерпляче поглядає в напрямку вокзалу, звідки з плащем у руці вже біжить її чоловік.

Невдовзі вони лаштуються снідати. Вона дбайливо дістає із сумки селянські харчі: яйця, пляшку молока, кусень сала. Щоб не заважати їм, я відвертаюся. Мимо, доріжкою скверу, голосно пристукуючи підборами кирзачів, проходить солдат. Напевно, повертається із звільнення й запізнюється. Обличчя його розчервонілося, спітніло. Він поспішає. По собі знаю: дуже нелегко це — мирити службу з коханням. Тихо перемовляючись між собою, мої сусіди починають снідати. Я чую, він її називає Катею, і мені дуже кортить оглянутися. Але ні, я знаю, тієї Каті вже не буде. Це інша людина, інша доля. Зрештою, що ж, життя триває... Ніщо його не спинить. Як не спинив свого часу Гітлер.

Я дивлюся в дальній кінець скверу, де з'являється ще одна пара. Тісно пригорнувшись одне до одного, вони повільно йдуть до останньої лави. Він укриває її своїм піджаком. А його спину облягає мокра сорочка. Та що сорочка, коли чорнява голівка віддано й щасливо тулиться до плеча. Я дивлюся на них, слухаю швидкі солдатські кроки, що віддаляються, і думаю: хто б вони не були, якими б не були ці люди, їм належить майбутнє, і в цьому їхня перемога. Їм творити ще не написану історію країни. У загадковому завтра продовжувати життя. Їхні людяність і мужність визначатимуть долю землі.

Нехай же вони будуть щасливіші за нас.

Переклад Тетяни Кобржицької