Метаморфози - Сторінка 10
- Овідій -
На плечах його зідрана з лева
53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали
54] Вістрям залізним, але його дух — над усяке' залізо.
55] Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,
56] Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі
57] Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,-
58] "Я відомщу за вас, друзі,— сказав,— а якщо не судилось —
59] То приєднаюсь до вас!" І правицею брилу камінну,
60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.
61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі
62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани:
63] Панцир його захистив — луска невразлива блискуча,
64] Темно-синява твердь удар небувалий відбила.
65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:
66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,
67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.
68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,
69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,
70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини
71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.
72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він
73] Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия,
74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;
75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний
76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.
77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло
78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.
79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,
80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52]
81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває
82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,
83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,
84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.
85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати
86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.
87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару
88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,
89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.
90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,
91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,
92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.
93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,
94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.
95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,
96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку
97] Звідки, та ясно почув: "Дивуєшся, Агеноріде,
98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм".
99] Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,
100] Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.
101] Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,
102] Кадмові землю орати велить і сипати в неї
103] Змієві зуби, з яких прорости має Люд войовничий.
104] Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби
105] Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.
106] Тут же (нелегко й повірити в Те) ворухнулися скиби,
107] Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,
108] Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,
109] Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,
110] Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.
111] Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,
112] Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,
113] Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,
114] Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.
115] Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.
116] "Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.-
117] Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!"
118] Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,
119] Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.
120] Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку
121] Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.
122] Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.
123] Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.
124] Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,
125] Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.
126] П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,
127] "Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, [53]
128] Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.
129] їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,
130] Зводячи мури міські, як велів йому ,Феб-ясновидець.
131] Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,
132] Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом
133] Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,
134] Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —
135] Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати
136] Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,
137] Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.
138] Та серед щастя й удач причиною першого болю,
139] Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.
140] Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.
141] Втім, коли зважиш усе,— не злочин у цьому побачиш:
142] Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.
143] Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.
144] Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.
145] Сонце від'двох своїх меж зависло на віддалі рівній.
146] Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах
147] Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:
148] "Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!
149] Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім
150] Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,
151] Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу
152] Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.
153] Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета".
154] Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра.
155] Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,
156] Звався "Гаргафія" він — заповідна діброва Діани.
157] Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,
158] Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила
159] Хист свій природа сама: склепіння тієї печери
160] Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.
161] Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.
162] А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.
163] Тут богиня лісів після ловів утомливих часто
164] Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.
165] От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,
166] І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга
167] Руки мерщій простягла —— від богині одежу приймає.
168] Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,
169] Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани
170] В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.
171] Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,
172] Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі.
173] Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,
174] Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, [54]
175] Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком
176] (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.
177] Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,
178] Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,
179] Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною
180] Гай оді звавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,
181] Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,
182] Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші.
183] Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце
184] Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,
185] Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.
186] Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,
187] Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,
188] Та не було під рукою стріли, а так їй.хотілось
189] Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,
190] Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,
191] Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:
192] "Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,
193] Як ти роздягнену бачив мене". Не додавши ні слова,
194] Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,
195] Шию видовжує, над головою — загострює вуха,
196] Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі
197] Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,
198] В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної
199] З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?
200] Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,-
201] "Горе!" — зойкнути мав, але так і не вимовив слова,
202] Лиш застогнав,— це й була його мова,— й сльози обличчям,
203] Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.
204] Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі
205] Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.
206] Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє
207] Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.
208] Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові.
209] Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду:
210] Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські —
211] Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,
212] Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними —
213] Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив;
214] Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,
215] Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,
216] І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,
217] Ті грі д, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея
218] І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,
219] Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,
220] Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,
221] Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, [55]
222] І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;
223] Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати,
224] Батько — діктеєць, а далі —лункоголосий Гілактор.
225] Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,
226] Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі —
227] Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор.
228] Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.
229] Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:
230] "Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!"
231] Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший.
232] Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,
233] Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф.
234] Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,
235] Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,
236] Інші наспіли й разом його шматувати взялися.
237] Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,
238] Наче вже не людський, але й олень так не застогне.
239] Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.
240] Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно
241] Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.
242] Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю
243] Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.
244] "Гей, АктеонеІ — навперебій, що є сили, гукають
245] (Той на їх поклик щораз озирається).— Гей, Актеоне!"
246] Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!
247] Він, проте,— поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!
248] Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!
249] Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши,
250] Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!
251] Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,
252] Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана.
253] Всяко судили про це: для одних видавалась богиня
254] Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво
255] Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.
256] Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:
257] їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,
258] Горя зазнав.
53] Шкіра жовтілася; ратище й спис проти сонця блищали
54] Вістрям залізним, але його дух — над усяке' залізо.
55] Тільки-но в ліс увійшов і побачив тіла бездиханні,
56] Велета-змія над ними, що все ще лизав страхітливі
57] Рани на жертвах своїх язиком криваво-червоним,-
58] "Я відомщу за вас, друзі,— сказав,— а якщо не судилось —
59] То приєднаюсь до вас!" І правицею брилу камінну,
60] Мовивши те, підхопив і пожбурив у лютого змія.
61] Сили такої удар похитнув би й твердині високі
62] Разом із муром міським, але змій залишився без рани:
63] Панцир його захистив — луска невразлива блискуча,
64] Темно-синява твердь удар небувалий відбила.
65] Та не встояла й твердь перед списом гостроконечним:
66] Він йому в спину гнучку посередині з розмаху впився,
67] Глибоко вістрям залізним проникнувши в нутрощі змія.
68] Той озирнувся на спину свою; скаженіючи з болю,
69] Рану побачив, і, списа держак ухопивши зубами,
70] Довго і в той бік, і в другий хитає ним, поки із спини
71] Якось не вихопив, тільки в кістках наконечник остався.
72] Щойно тоді, роз'ятривши рану живу, запалав він
73] Звичним гнівом своїм — набубнявіла жилами шия,
74] Слина біляста запінилась в пащі, роззявленій хижо;
75] Стогне, дзвенить під лускою земля, й отруйливий, чорний
76] Подих із горла його, мов із Стіксу, снується в повітрі.
77] Сам же, звиваючись, то в величезне кільце своє тіло
78] Скрутить, а то на весь зріст, мов найвища жердина, зметнеться.
79] Ось уже стрімко вперед, мов бурхлива ріка в повноводдя,
80] Рине й грудьми на своєму шля.ху повергає дерева. [52]
81] Трохи подавшись назад, Агенора син відбиває
82] Шкірою лева цей змієвий шал, цю загрозливу пащу,
83] Спис наготові тримаючи. Той, очманівши від люті,
84] Марно залізо гризе і скрегоче по вістрі зубами.
85] Вже піднебіння трійливе його починає спливати
86] Кров'ю; від неї зелена трава червониться довкола.
87] Рана, одначе, була невеликою: змій од удару
88] Ще відхилявсь і, задкуючи, вражену шию відводив,
89] Щоб не засіло й у ній, заглибившись, гостре залізо.
90] Тут щойно Агенорід, устромивши спис йому в горло,
91] Став наступать, не пускаючи списа, й до дуба, нарешті,
92] Змія притис, і пробив йому шию і дуб одночасно.
93] Дуб, застогнавши, зігнувсь од ударів хвостатого змія,
94] Що навалився на стовбур дзвінкий усією вагою.
95] Поки зчудований Кадм обдивляється тіло простерте,
96] Голос раптово почув, хоч не міг розпізнати спочатку
97] Звідки, та ясно почув: "Дивуєшся, Агеноріде,
98] Як того змія здолав? За хвилину й ти будеш змієм".
99] Той остовпів і поблід на обличчі, мов розум утратив,
100] Дибом волосся йому піднялось, похололому з жаху.
101] Тут опікунка його, Паллада, злинувши з неба,
102] Кадмові землю орати велить і сипати в неї
103] Змієві зуби, з яких прорости має Люд войовничий.
104] Тільки-но скиба за плугом лягла, в борозну вже ті зуби
105] Сипле, як велено, Кадм — сівач умирущого роду.
106] Тут же (нелегко й повірити в Те) ворухнулися скиби,
107] Й де борозна була — вістря списів заблищали спочатку,
108] Згодом шоломи зійшли, захиталися китиці грізні,
109] Далі зринають обтяжені зброєю плечі, й погруддя,
110] Й руки — стіною піднявся засів щитоносного люду.
111] Так у театрі, коли під час свят опадає завіса,
112] Постаті різні ростуть: появляються спершу обличчя,
113] Потім — все інше повільно на світ наче з дна випливає,
114] Поки, врешті, й нога на краю підмостків не стане.
115] Знову за зброю хапається Кадм, не виходячи з дива.
116] "Кинь! — йому крикнув один із мужів, що з землі народились.-
117] Кинь! X втручатись не смій до наших боїв міжусобних!"
118] Мовивши, тут же сусіда свого, земнородного брата,
119] Гострим ударив мечем, але й сам загибає від списа.
120] Довго й убивця не жив: через рану під серцем глибоку
121] Тут же видихнув те, що вдихнув нещодавно, повітря.
122] Щойно з'явившись, лягають ряди в бойовищі кривавім.
123] Брат на брата встає, щоб за хвилю обом їм упасти.
124] Так ось юнацтво коротковічне, кривавлячи землю,
125] Рідну матір, об неї грудьми, розгарячене, б'ється.
126] П'ятеро воїнів ще не зітнулись; один з них, Ехіон,
127] "Голос Трітонії вчув і, на землю кинувши зброю, [53]
128] Мир обіцяє братам, вимагаючи сам у них миру.
129] їх тоді взяв у підмогу собі пришелець сідонський,
130] Зводячи мури міські, як велів йому ,Феб-ясновидець.
131] Ось уже й Фіви стоять! І, здавалося б, що й на вигнанні,
132] Кадме, тобі усміхається щастя: з Венерою й Марсом
133] Ти споріднився; чимало заважила й знатність дружини,
134] Стільки ще дочок, синів та улюблених паростків роду —
135] Внуків, уже юнаків! Але завжди людині чекати
136] Слід на останній свій день: щасливим назвать когось годі,
137] Поки не вмре й не зів'ється над тілом вогонь похоронний.
138] Та серед щастя й удач причиною першого болю,
139] Кадме, внук тобі став, що раптово зробився рогатим.
140] Потім — кров'ю господаря ситі мисливські собаки.
141] Втім, коли зважиш усе,— не злочин у цьому побачиш:
142] Виявиш Долі вину, бо ж помилка — не злодіяння.
143] Горб височів, де не раз хижаків убивали на ловах.
144] Полудень саме надходив, коротшали тіні довкола.
145] Сонце від'двох своїх меж зависло на віддалі рівній.
146] Друзів-мисливців тоді по глухих, бездоріжних яругах
147] Словом погідним юнак гіантійський скликає до себе:
148] "Досить вже сіті й списи нам на ловах кривавити, друзі!
149] Нині щасливим був день. А завтра, коли на рожевім
150] Повозі знов нам Аврора заблисне — тоді, відпочивши,
151] Діло продовжим своє. Тепер ось од Заходу й Сходу
152] Рівно Феб віддаливсь: аж порепалось поле від спеки.
153] Вже відпочити пора, то згорніть вузлуваті тенета".
154] Роблять, як велено, ті,— відкладають лови на завтра.
155] Діл був, сосною порослий увесь і струнким кипарисом,
156] Звався "Гаргафія" він — заповідна діброва Діани.
157] Десь у найдальшім куточку діброви ховалась печера,
158] Скромна, без жодних прикрас, та не згірш од митця там явила
159] Хист свій природа сама: склепіння тієї печери
160] Дугоподібне вона з ніздрюватого каменю склала.
161] Зліва струмок гомонить, кришталевою хвилею грає.
162] А по боках моріжок охопив його, наче окрайком.
163] Тут богиня лісів після ловів утомливих часто
164] Тіло дівоче в прозорій воді холодити любила.
165] От, прийшовши туди, вона спис, і послаблений лук свій,
166] І сагайдак віддає зброєносиці німфі, а друга
167] Руки мерщій простягла —— від богині одежу приймає.
168] Дві — роззувають її, а з усіх найздібніша Крокала,
169] Донька Ісмена-ріки, хвилясте волосся Діани
170] В'яже майстерно вузлом, хоч своє розпустила по плечах.
171] Воду тим часом черпають Нефела, Гіала, Раніда,
172] Псека, Фіала — й по вінця наповнюють дзбани опуклі.
173] Поки Тітанія тіло своє неквапливо зливає,
174] Кадма внук у той час, полювання удатне відклавши, [54]
175] Гаєм незнаним іде навмання, і тут ненароком
176] (Видно, вже доля така!) забрідає в той закут священний.
177] Тільки ввійшов під склепіння глухе, де джерела струмились,
178] Німфи, що вже роздяглись, нежданого вгледівши гостя,
179] Вдарили в груди себе й розкричалися так, аж луною
180] Гай оді звавсь, а тоді, обступивши Діану юрбою,
181] Тілом своїм приховали її; вона зростом, одначе,
182] Серед усіх виділялась — на голову вища, ніж інші.
183] Як запалає хмаринка не раз, коли променем сонце
184] Здалеку вразить її, як багрянцем горить Зоряниця,
185] Так, без одежі побачена, вся зашарілась Діана.
186] Хоч і нелегко було ворухнутись в оточенні подруг,
187] Боком вона повернулась-таки й озирнулась за плечі,
188] Та не було під рукою стріли, а так їй.хотілось
189] Лука напнути в ту мить! Дотягнувшись устами до хвилі,
190] Порскає нею в лице юнака; оросивши й волосся,
191] Так йому, мстива, майбутню біду пророкує та горе:
192] "Йди та розказуй тепер, коли щось розказати зумієш,
193] Як ти роздягнену бачив мене". Не додавши ні слова,
194] Оленя роги йому понад мокрим чолом підіймає,
195] Шию видовжує, над головою — загострює вуха,
196] Кисть у копито тверде перемінює, руки ж — у довгі
197] Ноги, а тіло вкриває густою плямистою шерстю,
198] В серце вселяє ще й страх: утікаючи, син Автоної
199] З дива не сходить: відкіль у ногах така прудкість береться?
200] Та, спостерігши у хвилі струмка свою голову й роги,-
201] "Горе!" — зойкнути мав, але так і не вимовив слова,
202] Лиш застогнав,— це й була його мова,— й сльози обличчям,
203] Вже не людським, попливли; тільки розум колишнім лишився.
204] Що тут робить? Чи додому, в палати, вернутись, чи в лісі
205] Сховок найти? Дома соромно буде, в гущавині — страшно.
206] Поки вагався, помітили пси його. Першими двоє
207] Гавкіт зняли — Іхнобат, що нюх мав гострий, з Мелампом.
208] Кноським був Іхнобат, Меламп — спартанської крові.
209] Далі — ринули всі, залишаючи й вітер позаду:
210] Памфаг, Доркей, Орібаз — гончаки чистокровні аркадські —
211] Дужчий за всіх Неброфон, Лелапа й Терон жорстокий,
212] Бистрий гончак Птерел і чуйний Агр, а за ними —
213] Лютий Гілей — нещодавно кабан його іклом поранив;
214] Напа, вівчарка породиста, що народилась од вовка,
215] Пемена й Гарпія хижа з двома щенятами разом,
216] І сікіонський Ладон, що живіт наче втягує в себе,
217] Ті грі д, Алкея, Дромад, Канакея завзята, й Стіктея
218] І білосніжний Левкон, і чорний скуйовджений Асбол,
219] Дужий Лакон і Аелл, витривалий у бігу стрімкому,
220] Фой, швидкий Кіпріон у парі з братом Лікіском,
221] Гарпал, що білою міткою світить на чорному лобі, [55]
222] І Меланей, і Лахнея, що шерсть наїжачує грізно;
223] Побіч — Лабр, Агріод, у яких лаконянка — мати,
224] Батько — діктеєць, а далі —лункоголосий Гілактор.
225] Не зрахувать їх усіх! І ця зграя, жадаючи крові,
226] Через провалля, верхи, через дикі, неходжені скелі —
227] Є там стежина яка, чи нема — пролітає, мов вихор.
228] Той утікає, хоч тільки що й сам переслідував звіра.
229] Горе! Тікає від слуг своїх власних, гукнути їм хоче:
230] "Я — Актеон, ваш господар! Пригляньтесь до мене, впізнайте!"
231] Слів не знаходить, однак. А гавкіт — усе голосніший.
232] Першим йому Меланхет у спину вгризся зубами,
233] Потім — Терідамад, на плечі повис Оресітроф.
234] Вибігли дещо пізніше вони, подолали, одначе,
235] Пасма гірські навпростець, і поки там гаяли пана,
236] Інші наспіли й разом його шматувати взялися.
237] Весь він суцільною раною став, тільки стогін ще чути,
238] Наче вже не людський, але й олень так не застогне.
239] Тужним голосом повнить місця, йому добре відомі.
240] Впав на коліна й, неначе прохач, повертає безмовно
241] Голову в різні боки, простягти хоче руки в благанні.
242] Друзі тим часом і криком, і свистом нацьковують зграю
243] Спрагнених крові собак, розглядаючись за Актеоном.
244] "Гей, АктеонеІ — навперебій, що є сили, гукають
245] (Той на їх поклик щораз озирається).— Гей, Актеоне!"
246] Кличуть його: засидівсь, мовляв, а тут он яка здобич!
247] Він, проте,— поруч, а як би хотів бути й справді відсутній!
248] Бути б хотів глядачем, та коли б тих укусів не чути!
249] Пси ж — його вірні пси! — йому в тіло зуби встромивши,
250] Рвуть свого пана, бо де ж було знати їм, що то за олень!
251] Так і сконав од укусів, і тільки тоді наситила,
252] Кажуть, великий свій гнів мисливиця славна — Діана.
253] Всяко судили про це: для одних видавалась богиня
254] Надто жорстокою; інші — хвалили: суворе дівоцтво
255] Слід саме так берегти, і по-своєму кожен мав слушність.
256] Байдуже тільки Юноні одній, як цей вчинок назвати:
257] їй він на руку пішов, бо ж дім Агенора, врешті,
258] Горя зазнав.