Метаморфози - Сторінка 9

Так ядро, з балеарської пущене пращі,
728] Поки викреслює в небі дугу, розпечеться від лету,
729] Досі йому не відомий під хмарами жар однайшовши.

730] З неба високого вже до землі спрямувався Кілленій
731] І не таїться, настільки поставі своїй довіряє;
732] Хоч бездоганна вона, додає їй ще більшої зваби:
733] От він пригладжує буйний свій чуб, розправляє хламиду,
734] Складки щоб рівні були, щоб кайму золоту було видно;
735] В руку бере заокруглений жезл, який сни наганяє
736] І розганяє, до блиску начищує чудо-сандалі. [47]
737] Три в домі спальні були потайні; слоновою кістю
738] Вбрані їх стіни ясні й черепахою. В правій-Пандроса,
739] В лівій Аглавра жила, в серединній селилася Герса.
740] Та, котра в лівій жила, Меркурія першою вздріла,
741] Як увіходив. "Ти хто,— відізвалася, страх подолавши,-
742] З чим завітав у цей дім?" На те їй Атланта й Плейони
743] Внук таке відповів: "Я той, що повітряним шляхом
744] Батька веління ношу, мій отець — сам Юпітер великий.
745] Що привело мене — теж не таїтиму, тільки сестриці
746] Не підведи,— й мої діти тебе будуть тіткою звати:
747] Я ради Герси прибув. Посприяй же тому, хто кохає".
748] Нишком на нього Аглавра поглянула, як нещодавно
749] На таємниці Мі нерви русявої очі косила.
750] За допомогу свою вимагає від нього чимало
751] Золота й богу велить, щоб тим часом вийшов із дому.
752] Грізно богиня війни позирнула тоді на Аглавру,
753] Видала стогін важкий, і від того здригнулись їй груди,
754] Й навіть егіда, якою могутливі груди вкривала,
755] Вся сколихнулась. Богині згадалося те, як Аглавра
756] На таємницю її посяглася — присягу зламавши,
757] Бога лемносця дитя, що родилось без матері, вздріла.
758] Ну, а тепер іще й милою стане — прокралася думка —
759] Богу й сестрі, та й золота стільки загорне, захланна.

760] З тим поспішає до Заздрості, що й не змиває вже з себе
761] Чорного гною. Житло її нице — в похмурій долині,
762] Десь аж на самому дні, де ні сонця, ні вітру немає;
763] Темний, погибельний кут, переповнений холодом млявим,
764] Де не буває вогню, зате пітьми не бракне ніколи.
765] Щойно прибувши туди, Воївниця-діва сувора
766] Стала при вході в той дім (увійти в нього не випадало
767] Світлій богині) й постукала в двері кінцем свого списа.
768] Аж загули й розчинилися двері. Всередині, бачить,
769] М'ясо гадюче жує — своїх же пороків поживу —
770] Заздрість. Від неї богиня безсмертне лице відвертає.
771] Та ж, залишивши обід свій —— гадюк недоїдених кусні,-
772] Ледве звелася з землі, до дверей неохоче прямує.
773] Грізну богиню побачивши, вродою й зброєю славну,
774] Важко зітхнула вона і відразу змінилася з виду.
775] В неї обличчя бліде, в неї тіло — сама тільки худість,
776] Косить очима весь час, почорніли зіпсовані зуби,
777] В грудях — жовч клуботить, а язик — у зелецій отруті.
778] Сміху не знає, хіба що над болем чужим засміється.
779] Не покріпляється й сном — не дають задрімати турботи:
780] От пощастило комусь — і всихає вона, завидюща,
781] Прагне те щастя звести нанівець — та сама себе зводить,
782] Мучить себе заодно. Хоч богині вона осоружна,
783] Так промовляє до неї Трітонія, коротко й чітко: [48]
784] "Влий отруту свою в одну з Кекропових дочок,
785] Ту, що Аглаврою зветься. Так треба". Й тут же злетіла
786] В світлий ефір, од землі відштовхнувшись кінцем свого списа.

787] Заіздрість за летом богині злобливим слідкуючи оком,
788] Забурмотіла щось — успіх Мінерви заздалегідь вже
789] Спокою їй не дає. Перегодом бере вона в руку
790] Палицю, всю в колючках. Оповившись у хмару смолисту,
791] Всюди, куди б не пройшла, витолочує поле врожайне,
792] Спалює трави м'які, верхівки рослин оббиває,
793] Духом трійливим поганить народи, міста і домівки.
794] Врешті, побачивши місто високе Трітонії-діви,
795] Славне хистом людей, багатствами й миром святковим,
796] Аж просльозилася — саме тому, що там сліз не застала.

797] В спальню, однак, до Кекропа дочки увійшовши, взялася
798] Тут же сповняти наказ: їй на лоно поклала кістляву
799] Руку і вщерть колючками гризькими наповнює серце.
800] Пристрасть вдихає їдку й отрутою чорною наскрізь
801] їй усі кості промочує, скроплює нею легені.
802] Щоб таки тут, під рукою, було джерело того лиха,-
803] Образ сестри перед нею малює і красеня бога, .
804] Що за дружину собі її взяв. У дівочій уяві
805] Ще величавішим робить усе те — й Кекропову доньку
806] Туга вже їсть потайна; зітхає, журна, серед ночі,
807] Журно зітхає і вдень, і в хворобі, такій невсипущій,
808] Тане, мов лід навесні під непевним ще променем сонця.
809] Так у гарячці стліває вона, розтривожена щастям
810] Герси, як вогнище, де замість дров — усіляке будяччя:
811] Не палахкоче воно — на повільному жарі згоряє.
812] Часто, щоб очі такого не бачили, вмерти хотіла,
813] Часто — суворому батькові, наче провинна, зізнатись.
814] От, наміряючись бога прогнать, перед ним на порозі
815] Сіла й у дім увійти не дає. її бог умовляє,
816] Слів добираючи якнайніжніших. Вона ж йому: "Годі!
817] Поки не вижену звідси тебе — не зійду з того місця!"
818] "Згода. Станем на тім",— усміхнувся проворний Кілленій
819] І відчинив собі двері жезлом. А їй, що хотіла
820] Рвучко звестись, оніміло все те, що згинатися може
821] В тілі людському, незвичний тягар не давав ворухнутись.
822] Ще раз, що сили було, намагалася випрямить спину,
823] Та ціпеніють суглоби колін, розпливається тілом
824] Холод, а жили, втрачаючи кров, леденіють і бліднуть.
825] Як — непоправна напасть! — розповзається тілом повільно
826] Рак, що до хворих частин усякчас долучає здорові,
827] Так, і життєві шляхи забиваючи, й дихання тепле,
828] Холод мертвотний, в'язкий проникає нещасній у груди.
829] Не намагається слова сказать, та хоча б намагалась —
830] Виходу голос не мав: кам'яніло їй горло, й у камінь [49]
831] Перемінилось лице, не жива — кам'яна вже сиділа.
832] Білим той камінь не був: від думок її темним зробився.

833] Так покаравши зухвалі слова і думки нечестиві,
834] Внук Атланта піднявся в ефір і, розправивши крила,
835] Край, що втішається йменням Паллади, мерщій покидає.
836] Тут його батько гукнув. Притаївши, що мова тим разом
837] Йде про кохання,— "Велінь моїх,— каже,— сповнителю вірний,
838] Часу не гай, а з висот, як то звично тобі, зісковзнувши,
839] Мчи в ту країну, що з правого боку їй видно на небі
840] Матір твою. Цю країну Сі донською звуть поселенці.
841] Там серед гір оддалік ти володаря стадо побачиш
842] На пасовищі; його й заверни до берега ближче".
843] Мовив — і тут же, зігнаний з гір, до берега моря
844] Жваво спішить молодняк, де володаря славного донька
845] В колі тірських дівчат погуляти частенько любила.

846] Згоди між ними нема, не люблять у парі ходити
847] Влада найвища й любов. Занедбавши свій скіпетр владичий,
848] Батько й керманич богів, хто в правиці зброю тримає —
849] Триязиковий вогонь, хто кивком може світ сколихнути,
850] Перемінивсь у бика, й, замішавшись до стада теличок,
851] Гучно порикує, й гордо по травах м'яких походжає.
852] Білий він весь, наче сніг, по якому іще не ступала
853] Жодна нога, над яким не проносився Австер сльотливий.
854] Шия — в м'язах тугих, від лопаток підгорлина висне;
855] Роги, хоч, може, й не надто круті, та подібних, напевно,
856] Не відточив би й митець; самоцвітами ясними сяють.
857] Погляд не грізний, однак, та й широке чоло не похмуре,
858] Лагідним він видається. Дивує Агенора доньку
859] Те, що красивий такий, що й не думає бити рогами.
860] Та, хоч який він м'який, підступитися зразу боїться.
861] А за хвилинку вже китицю квітів йому простягає.
862] Радість бурхливу закоханий чує, і руки їй лиже
863] В передчутті насолод, і жагу свою ледве тамує.
864] То по зеленій травиці, пустуючи, б'є він ногами,
865] То на жовтавий пісок білосніжним боком кладеться.
866] Вже й перестала боятись його, вже й він дозволяє
867] То поплескати по грудях себе, то вінком із весняних
868] Квітів роги вінчать. Нарешті зважилась діва
869] Сісти на нього: чия була спина під нею, не знала.
870] Бог же з твердої землі та сипкого піску непомітно
871] Входить у хвилю, лукавий, а далі — рівниною моря,
872] Де лише небо й вода, грудьми розсуваючи хвилю,
873] Він полонянку везе. Вона ж озирається, зблідла,
874] На побережжя. Взялася за ріг однією рукою,
875] Другу — на спину поклала; під вітром одежа лопоче.

КНИГА ТРЕТЯ
1] Потім Юпітер, оманливий образ бика з себе знявши,
2] Знову собою зробивсь, на діктейських полях оселився.
3] Батько тим часом велить, щоб дочку, яку викрали в нього,
4] Кадм будь-що відшукав, а ні — то грозить, що вигнанням
5] Тут же скарає його — злочинний і благочестивий.
6] Світ обійшовши (та хто потаємні діла Громовержця
7] Міг би вгадати?), від батька тікаючи, край свій лишивши,
8] Так і блукає Агенора син, і в оракула Феба
9] Просить поради, не знаючи, де йому врешті б осісти.
10] "В полі,— Феб одповів,— тобі стрінеться біла корова,
11] Що під ярмом не була, що й не бачила плуга кривого.
12] Підеш за нею слідком, і там, де корова приляже,
13] Стіни зведи, і нехай твоє місто "Беотія" зветься.
14] Тільки-но втішений Кадм із Кастальської вийшов печери,
15] Бачить, полем без нагляду йде собі гарна телиця;
16] Глянув на шию — ніякої мітки, щоб людям служила.
17] От він і йде невідступно за нею, і Фебові мовчки
18] Дяку складає за те, що вказав йому певну дорогу.
19] Вбрід перейшли вже Кефіс і рівнини Панопи минули;
20] Тут зупинилася дивна телиця й, піднявши до неба
21] Лоб свій, рогами оздоблений, раптом замукала лунко.
22] Потім на тих, що за нею ішли невідступно, зирнувши,
23] Звільна боком гладким прилягла на траву соковиту.
24] Вдячністю повниться Кадм, на коліна впавши, цілує
25] Землю чужу, невідомим полям поклонився та горам.
26] Жертву Юпітеру скласти бажаючи, слугам велить він
27] Для у зливання води зачерпнути з джерел найчистіших.

28] Темний праліс там був, не торкнутий вістрям сокири;
29] В ньому — печера глуха. Кам'яні віковічнії брили,
30] Споєні часом, правили їй за склепіння могутнє.
31] Били дж"рела довкіл. У глибинах тієї печери
32] Жив собі Марсовий змій: мерехтить золотий його гребінь,
33] Очі вогнем палахтять, набухає отрутою тіло, [51]
34] Три язики миготять, три ряди зубів-частоколів.
35] Тільки-но вихідці з роду тірійського в той непроглядний
36] Ліс нещасливо заглибились, тільки-но дзбан, задзвенівши,
37] Хвилю прозору черпнув,— у цю ж мить із лігва кам'яного
38] Виглянув синявий змій і страшним обізвався сичанням.
39] Тут же їм дзбани випали з рук; як стояв із них кожен,
40] Так, побілівши, й завмер, а тоді затремтів усім тілом.
41] Змій же, виток за витком, викочує тіло лускате,
42] Легко його раз у раз у дугу велетенську згинає.
43] Звівшись у простір повітряний більше, ніж наполовину,
44] Ліс озирнув довкруги — від небесного змія не менший,
45] Що розмежовує Аркти (якщо його цілим побачиш).
46] Тут на нещасних людей (з них одні боронитись хотіли,
47] Інші —тікати, а хто й ворухнутись не міг з переляку)
48] Змій налетів: тих зубами шматує, а цих у смертельних
49] Губить обіймах, отрутою чорною-інших вбиває.

50] Ось уже й сонце стрімке вкоротило під полудень тіні.
51] З дива не сходить Агенора син: де ж це баряться друзі?
52] Вирішив слідом піти.