Метаморфози - Сторінка 59
- Овідій -
По сусідніх лісах розбрелися з вогнями
419] Хто тільки міг — і прислуга, й народ — за пропалим шукати.
420] Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,
421] Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому
422] Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.
423] Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову
424] Стільки ж разів, її бачило — як і без сну, і без їжі
425] Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.
426] Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,
427] Тібр,— як на звивистий берег упала знеможеним тілом.
428] Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,
429] Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь
430] Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.
431] Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі
432] Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.
433] Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,
434] Німфи журбу вшанувавши, його йменували "Співучим".
435] Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,
436] І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,
437] Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.
438] Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги
439] В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.
440] Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя".
441] Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні
442] З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:
443] "Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний,
444] Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши".
445] Вже від порослого травами берега шнур одв'язали,
446] Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі,
447] Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою
448] Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.
449] Дім і дочку владаря, що від Фавна родився,— Латина
450] Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим
451] Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий.
452] Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго
453] Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.
454] Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.
455] От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить
456] Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра; [251]
457] Венул — дарма втікача Діомеда просив, побувавши
458] В місті його. Діомед у краю апулійського Давна
459] Стіни могутні заклав і поля там посів.як придане.
460] Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього
461] Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив:
462] Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя
463] Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою
464] Зброїти їх: "А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,-
465] Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,
466] Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока
467] Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама.
468] Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея,
469] Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.
470] От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі
471] Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба —
472] Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха.
473] Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:
474] Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!
475] Тільки мені врятувала життя зброєносна Мі нерва —
476] Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову
477] Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,
478] Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі,
479] На суходолі у битвах виснажливих так натомився,
480] Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря
481] Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив
482] У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.
483] Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши
484] Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.
485] Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,
486] Мовив: "Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість
487] Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити
488] Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,
489] Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,-
490] Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні.
491] Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,
492] Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині
493] Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!"
494] Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами
495] Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.
496] Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,
497] Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,
498] Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям
499] Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия,
500] Груди і спина; де руки були в нього, там проростають
501] Довші пір'їни; де лікті були,— вигинаються крила.
502] Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть
503] І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку. [252]
504] Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,
505] Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,
506] Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону
507] Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.
508] Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,-
509] Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.
510] Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна
511] Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла".
512] Змовк на тім слові Ойнід. Калі доні ї межі покинув,
513] І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул.
514] Бачить печеру він там. її праліс окутує тінню,
515] Вколо — шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут
516] Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.
517] Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.
518] Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи
519] Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,
520] В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.
521] Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському —
522] Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.
523] Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло:
524] Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:
525] Через язик апулійця маслина в плодах своїх має
526] Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я.
527] Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули
528] Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,
529] Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало
530] Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові
531] Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.
532] Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,
533] Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій
534] Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.
535] Тут спохватилася Мати богів: це ж на їді високій
536] Зрубано сосни для тих кораблів — і повітря луною
537] Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.
538] Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.
539] "Марно,— рекла Пресвята,— ти цим суднам, богозневажний
540] Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти
541] Те, що складає частину дібров моїх високогірних!"
542] Щойно промовила — грім загримів, а за ним сипонуло
543] Градом важким та дощем полило із понурої хмари.
544] Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води
545] Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі.
546] На одного з них опершись, конопляні линви, що ними
547] Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.
548] Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.
549] Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла:
550] Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя; [253]
551] Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.
552] Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня
553] В нижній частині судна — хребетним стовпом уже служить;
554] Щогли та реї — руками й раменами; снасті — волоссям.
555] Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно
556] Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо
557] Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,-
558] Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.
559] Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,
560] Скільки зазнали пригод,— і не раз підставляли долоні
561] Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.
562] Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.
563] Ось чому раді були, як уламки нерітського днища
564] Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя
565] Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти.
566] Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,-
567] В німф перевтілений флот-перестане рутул воювати.
568] Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий
569] Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,
570] Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,
571] Діво Лавініє,— лиш перемога; воюють, бо сором
572] Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,
573] Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея,
574] Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий
575] Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,
576] З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома
577] Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.
578] Голос, і худість, і барва бліда її — все в ній співзвучне
579] З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву
580] Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.
581] Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала
582] Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.
583] Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади
584] Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.
585] Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера
586] Шию отця свого й так почала: "Хоч суворим для мене,
587] Батьку мій, ти не бував,— найніжнішим, молю, будь сьогодні!
588] Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,
589] Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде
590] З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив
591] Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!"
592] Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть
593] Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.
594] Батько тоді: "Цього дару достойні ви — й ти, хто благає,
595] Й син твій, за кого благаєш.
419] Хто тільки міг — і прислуга, й народ — за пропалим шукати.
420] Німфі ж не досить розпачливо зойкати, битись у груди,
421] Рвати волосся — їй мало того; наридавшись, із дому
422] Вибігла й, мов навіжена, полями латинськими бродить.
423] Шість разів — ніч, западаючи, й сонце, зринаючи знову
424] Стільки ж разів, її бачило — як і без сну, і без їжі
425] Йшла навмання вона через долини й гірські перевали.
426] Бачив останнім її, від блукань та страждань непритомну,
427] Тібр,— як на звивистий берег упала знеможеним тілом.
428] Там зі сльозами й слова милозвучні, навіяні болем,
429] Жалісно й тихо ронила вона; помираючи, лебідь
430] Так на дзеркальній воді похоронну снує собі пісню.
431] Врешті, змарнівши від туги тонкою зробилась, а далі
432] Зовсім розтанула, зникла, мов дим, у прозорім повітрі.
433] Назвою місця засвідчено це: стародавні Камени,
434] Німфи журбу вшанувавши, його йменували "Співучим".
435] Тож не одне впродовж року повільного там і почув я,
436] І спостеріг. Але тут, хоч засиділись ми, розлінились,
437] Мусимо знову плисти, на вітри покладатися знову.
438] Прикрі до того ж Тітанія нам віщувала дороги
439] В безкраях моря непевного й різні на ньому пригоди.
440] Страх, зізнаюсь, мене взяв, то й тримаюсь цього побережжя".
441] Змовк Макарей. Тут пестунку Енея схоронено в урні
442] З мармуру. Свідчить про це на могильному пагорбі напис:
443] "Тут Каєту, мене, вихованець, побожністю славний,
444] Сам, як належить, спалив, од ворожих вогнів врятувавши".
445] Вже від порослого травами берега шнур одв'язали,
446] Вже їх вітрило несе — від оселі зловісної далі,
447] Від заклинань. Перед ними — ліси, де затінений млою
448] Тібр, закружлявши піском, проривається, жовтий, до моря.
449] Дім і дочку владаря, що від Фавна родився,— Латина
450] Там не без бою отримав Еней, розпочавши з завзятим
451] Людом війну. Наречену відстоював Турн ошалілий.
452] Згодом Тірренія вся приєдналась до Лацію; довго
453] Серед запеклих боїв нелегка перемога кувалась.
454] Кожен іззовні будь-що свої сили поповнити хоче.
455] От і в рутулів росте, й у троянців ряди свої множить
456] Військо. Еней недарма вирушав до порогів Евандра; [251]
457] Венул — дарма втікача Діомеда просив, побувавши
458] В місті його. Діомед у краю апулійського Давна
459] Стіни могутні заклав і поля там посів.як придане.
460] Виклав доручення Турна й чекав допомоги від нього
461] Венул. Однак етолійський герой у тій просьбі відмовив:
462] Не до війни вже самому, мовляв, а людей свого тестя
463] Слати незручно; своїх же не має, що міг би до бою
464] Зброїти їх: "А щоб ти мене в вигадках не запідозрив,-
465] Хоч ворушити старе своє горе нікому не любо,
466] Все ж перетерплю цей біль. Коли попелом стала висока
467] Троя і вже наближались данайські вогні до Пергама.
468] Діву віднявши у діви, нарікський герой, син Ойлея,
469] Карою, хоч її сам заслужив, усіх нас обтяжив.
470] От і розсіяні ми. Під вітрами в розбурханім морі
471] Ніч, блискавиці, дощі, божевілля і моря, і неба —
472] Все ми, данайці, знесли. Кафарей увінчав наші лиха.
473] Часу б не стало про все розказати; додам тільки ось що:
474] Навіть Пріам тоді б міг заридати над долею греків!
475] Тільки мені врятувала життя зброєносна Мі нерва —
476] Вирвала з темних глибин. Та до Аргосу рідного знову
477] Я не доплив: благодатна Венера з дороги збивала,
478] Рану стару пам'ятаючи. Так натерпівсь я на морі,
479] На суходолі у битвах виснажливих так натомився,
480] Що видавались щасливими й ті, хто зустрів серед моря
481] Бурю останню свою, кого мис Кафарейський занурив
482] У ненаситну глибінь. Я жалів, що не був тоді з ними.
483] Крайніх зазнавши знегод на війні та морях, занепавши
484] Духом, кінця тих блукань у всевишніх супутники просять.
485] Тільки Акмон, од невдач, запальний, розпалившись ще більше,
486] Мовив: "Невже щось таке ще лишилось, чого б ваша стійкість
487] Не поборола, мужі? Що ж іще при бажанні зробити
488] Вам Кітерея зуміла б? Коли тремтимо перед гіршим,
489] Нас іще можна вразить. Кому ж доля найгірша припала,-
490] Страх під ногою тоді. На вершині нещасть — ми безпечні.
491] Хай собі слухає! Хай, як і досі, ненавидить всіх нас,
492] Що з Діомедом пливуть! Над тією ненавистю нині
493] Ми сміємось і тим більше, чим більша у злісниці влада!"
494] Так от Акмон із Плеврона Венеру їдкими словами
495] Все дратував і до гніву схиляв, і без того ворожу.
496] Мало хто мову Акмона схвалив. Майже всі одностайно,
497] Друзі, картаєм його. Той озватись хотів, але голос,
498] Як і для голосу шлях, у зухвальця потоншали; пір'ям
499] Стало волосся, у пір'я й нова зодягається шия,
500] Груди і спина; де руки були в нього, там проростають
501] Довші пір'їни; де лікті були,— вигинаються крила.
502] Більша частина ноги вже зробилася пальцями. Тверднуть
503] І роговіють уста, переходячи в гостру кінцівку. [252]
504] Дивляться, вражені, з Ліком Ідас і Ніктей з Рексенором,
505] Вирячивсь тупо Абант. А тим часом, задивлені в нього,
506] Стали птахами й самі. Щораз більша частина загону
507] Крилами над кораблем лопотить, біля весел кружляє.
508] Що то були за птахи, очевидно, хотів би ти знати,-
509] Лебеді це не були, але схожі на лебедів білих.
510] Ледве приплив я сюди, де сухі апулійського Давна
511] Зять, посідаю поля; ну й моїх ще тут жменька осіла".
512] Змовк на тім слові Ойнід. Калі доні ї межі покинув,
513] І Певкетійський затон, і долини Мессапії Венул.
514] Бачить печеру він там. її праліс окутує тінню,
515] Вколо — шумкий очерет. Нині Пан козлоногий той закут
516] Облюбував, а колись там селилися німфи лякливі.
517] Тут якось їх, перестрівши, сполохав пастух апулійський.
518] Зразу навтіки пустились вони, та, отямившись трохи
519] Від переляку, й побачивши, хто їх надумав догнати,
520] В мірнім танку, погордивши нахабою, знов закружляли.
521] Той почав лаяти їх, а тоді й застрибав по-сільському —
522] Я, мов, танцюю не згірш; і вставляв ще й слова непристойні.
523] Доти молов язиком, поки горло не здерев'яніло:
524] Деревом він таки став; його вдачу й по сокові видно:
525] Через язик апулійця маслина в плодах своїх має
526] Терпкість; вона просочилась у дерево від лихослів'я.
527] Отже, ні з чим посланці повернулись, і мусять рутули
528] Без етолійців, лише на свої покладаючись сили,
529] Якось давати в війні собі раду. Вже й крові чимало
530] Сторони дві пролили. Смолоскипами в судна соснові
531] Кидає Турн, і вогонь йде на тих, кого хвиля не вкрила.
532] Віск, і смолу, й усе те, чим пожадливий живиться пломінь,
533] Мульцібер їв-пожирав. До вітрил підповзав по високій
534] Щоглі; вже й лави гребців у заглибленні суден диміли.
535] Тут спохватилася Мати богів: це ж на їді високій
536] Зрубано сосни для тих кораблів — і повітря луною
537] Мідний тимпан колихнув, заячали самшитові флейти.
538] Миттю, землі не торкаючись, леви примчали богиню.
539] "Марно,— рекла Пресвята,— ти цим суднам, богозневажний
540] Турне, грозиш: не дозволю вогневі захланному взяти
541] Те, що складає частину дібров моїх високогірних!"
542] Щойно промовила — грім загримів, а за ним сипонуло
543] Градом важким та дощем полило із понурої хмари.
544] Раптом зітнувшись, повітря лунке й набубнявілі води
545] Зрушили з місця Астрея сини, позмагатись охочі.
546] На одного з них опершись, конопляні линви, що ними
547] Судна фрігійські кріпилися, рве благодатная Мати.
548] Мчать кораблі, нахилившись набік, і в глибінь поринають.
549] Дерево м'якне, однак, набуває властивостей тіла:
550] Де було гнуте судно — голова вже зринає, обличчя; [253]
551] Пальцями весла стають і ногами, що плавати звиклі.
552] Бік, як і був, залишається боком. А балка повздовжня
553] В нижній частині судна — хребетним стовпом уже служить;
554] Щогли та реї — руками й раменами; снасті — волоссям.
555] Синьою барва лишається. В хвилях, котрі нещодавно
556] Страх наганяли на них, почали танцювати грайливо
557] Німфи морські. Хоч вони й на скелястій вершині зростали,-
558] Хвилю шанують м'яку, мов забули, відкіль вони родом.
559] Та не забули того, як натерпілись тяжко на морі,
560] Скільки зазнали пригод,— і не раз підставляли долоні
561] Під корабель, що тонув, якщо тільки не віз він ахейців.
562] Не забували й фрігійського смутку, лихі на пеласгів.
563] Ось чому раді були, як уламки нерітського днища
564] Вгледіли; ось чому раді були, що судно Алкіноя
565] Начеб у землю вросло серед хвиль, почало кам'яніти.
566] Дехто з троянців надію плекав, що, побачивши чудо,-
567] В німф перевтілений флот-перестане рутул воювати.
568] Де там! Боги є свої у обох таборів; є завзятий
569] Дух, що людину з богами ріднить. Вже ні придані землі,
570] Ні володіння владичого тестя, ні ти їх не маниш,
571] Діво Лавініє,— лиш перемога; воюють, бо сором
572] Не воювать на війні. Та побачила, врешті, Венера,
573] Що може син її: Турн поваливсь. Повалилась Ардея,
574] Бо ж опиралась на Турна свого. Та як тільки ворожий
575] Меч підкосив її й попелом теплим засипало крівлі,
576] З жару злетіла нараз ще нікому тоді не відома
577] Птиця і струшує з себе, махаючи крилами, попіл.
578] Голос, і худість, і барва бліда її — все в ній співзвучне
579] З містом, що ворог його захопив; зберегла вона й назву
580] Міста; крильми себе б'є, свою долю оплакує чапля.
581] Мужність Енея тим часом безсмертних богів спонукала
582] Й навіть Юнону саму відцуратися давнього гніву.
583] Саме в ту пору, заклавши основу широкої влади
584] Синові Юлу, дозрів для Олімпу герой Кітерейський.
585] Тут, обійшовши всевишніх богів, охопила Венера
586] Шию отця свого й так почала: "Хоч суворим для мене,
587] Батьку мій, ти не бував,— найніжнішим, молю, будь сьогодні!
588] Хай мій Еней, що тебе, народившись од крові моєї,
589] Дідом назвав, хоч якесь між безсмертними місце посяде
590] З ласки твоєї, кажу, хоч якесь! Він і так уже бачив
591] Тіней оселю німу, він долав уже Стіксові хвилі!"
592] Схвально кивнули боги. Не лишилась байдужою навіть
593] Бога верховного світла жона: добродушно всміхнулась.
594] Батько тоді: "Цього дару достойні ви — й ти, хто благає,
595] Й син твій, за кого благаєш.