Міф про Сізіфа - Сторінка 17

Насправді ж, він додає до своєї смертельної логіки ще й надзвичайне марнолюбство, яке надає персонажеві всю глибину його перспективи: він хоче накласти на себе руки, щоб стати богом.

Висновок по-класичному ясний. Якщо Бога не існує, Кирилов — бог. Якщо Бога не існує, Кирилов мусить себе вбити, отже, Кирилов мусить себе вбити, щоб стати богом. Така логіка абсурдна, але саме вона й необхідна. Однак цікаво, у чому ж сенс цього скинутого на землю божества. А це означає прояснити засновок: "Якщо Бога не існує, тоді я бог", який залишається ще досить затемненим. Важливо насамперед завважити, що людина, котра висуває такі божевільні вимоги, цілком від світу сього. Вона щоранку робить гімнастику для підтримки свого здоров'я. Вона зворушена радістю Шатова, до якого знову повертається дружина. На аркушику паперу, який знайдуть по його смерті, йому хочеться намалювати пику, яка показує "їм" язика. Вона дитинна і гнівлива, палка, послідовна й чула. Від надлюдини вона похопила лише логіку й невідступну думку, а все решта — від людини. Одначе вона сама спокійно говорить про свою божественність. Вона не божевільна, отже, тоді сам Достоєвський не сповна розуму. Таким чином, ним рухає не ілюзія мегаломана. А сприймати слова буквально цього разу було б смішно.

Кирилов сам допомагає нам ліпше його зрозуміти. На питання Ставрогіна він відповідає, що має на увазі не Боголюдину. Можна було б подумати, що його турбує те, аби відрізнятися від Христа. Але насправді він мітить на місце Христа. Кирилов у якусь мить уявляє, що після смерті Ісус не потрапив до раю. Він тоді дізнався, що муки були даремні. "Закони природи, — каже інженер, — примусили і Його жити серед брехні й померти за брехню". Лише в цьому розумінні Ісус втілює всю драму людської трагедії. Він найдовершеніший з людей, він той. хто реалізував найабсурдніший талан. Він не Боголюдина, а людинобог. Як і його, кожного з нас можуть розіп'ясти й ошукати — якоюсь мірою таке трапляється з кожним.

Отже, божество, що про нього йдеться, є цілком земним. "Я три роки шукав атрибут божества мого — Сваволі". Віднині проступає зміст засновку Кирилова: "Якщо Бога не існує, тоді я бог". Стати богом — означає бути вільним на цій землі, а не слугувати якійсь безсмертній істоті. А надто, звісно, видобути наслідки із цього стражденного свавілля. Якщо Бог існує, то все залежить від нього, і ми безсилі супроти його волі. Якщо його немає, то все залежить від нас. Для Кирилова, як і для Ніцше, вбити Бога — це самому стати богом, тобто реалізувати на цій землі вічне життя, про яке говорить Євангеліє.[2]

Але якщо метафізичного злочину достатньо для самореалізації людини, то навіщо долучати до цього ще й самогубство? Навіщо накладати на себе руки, залишати цей світ після того, як свобода завойована? Тут криється суперечність. Кирилов добре це знає, отож додає: "Якщо усвідомлюєш — ти цар і вже не вб'єш сам себе, а житимеш у найвищій славі". Але люди цього це знають. Вони "цього" не відчувають. Як і в часи Прометея, вони живляться сліпими надіями[3]. Вони мають потребу в тому, щоб їм вказали шлях, і не можуть обійтися без проповіді. Отже, Кирилов мусить усе ж накласти на себе руки задля любові до людства. Він повинен вказати своїм братам важкий королівський шлях, на який він ступить першим. Це педагогічне самогубство. Кирилов у такий спосіб офірує собою. Але якщо він і розіп'ятий, то не ошуканий. Він залишається людинобогом, переконаний, що смерть — кінець усьому, перейнятий євангельською тугою. "Я, — каже він, — нещасний, бо зобов'язаний оголосити свавілля". Проте, коли він помре і люди нарешті просвітяться, цю землю заселять царі й засяє людська слава. Пострілом із револьвера Кирилов подає сигнал до останньої революції. А відтак не розпач штовхає його на смерть, а любов до ближнього, як до самого себе. Перед кривавим завершенням нечуваної духовної авантюри Кирилов виголошує слова такі ж давні, як людські страждання: "Все гаразд".

Тема самогубства в Достоєвського є, таким чином, темою абсурду. Перед тим як піти далі, зазначимо лише, що Кирилов проступає в інших персонажах, котрі самі починають нові теми абсурду. Ставрогін і Іван Кирилов втілюють у щоденних вчинках істини абсурду. Саме їх смерть Кирилова звільняє. Вони пробують бути царями. Ставрогін веде "іронічне" життя, добре відомо яке. Він збурює навколо себе ненависть. І все ж, ключові слова цього персонажа містяться в його прощальному листі: "Я нічого не міг зненавидіти". Він цар байдужості. Іван теж відмовляється зректися царської влади розуму. Тим, хто, як і його брат, доводять власним життям — треба змиритися, щоб увірувати, він міг би відповісти, що така умова аморальна. Його ключові слова — "Все дозволено" звучать з відтінком печалі. Звісна річ, що він, як і Ніцше, найуславленіший убивця Бога, кінчає божевіллям. Але це ризикована справа, і перед таким трагічним кінцем головне для абсурдного розуму запитати: "І про що це свідчить?"

Отже, романи, як і "Щоденник", підіймають абсурдне питання. Вони закладають логіку, котра веде аж до самої смерті, захопленість, "жахливу" свободу, славу царів, яка стала славою людей. Все гаразд, все дозволено і немає нічого мерзенного: такі твердження абсурду. Але ж яка дивовижна творчість зуміла ці істини з вогню і криги змусити виглядати такими близькими нам! Палкий світ байдужості, який клекоче у їхніх серцях, нам зовсім не здається страхітливим. Ми подибуємо там наші повсякденні страхи. І ніхто, поза сумнівом, не зумів надати абсурдному світові таких знайомих і таких болісних чеснот, як Достоєвський.

Який же все-таки висновок? Дві цитати засвідчать повний метафізичний переворот, який веде письменника до інших одкровень. Міркування логічного самогубця викликали протести деяких критиків, і Достоєвський у наступних випусках "Щоденника" розвиває свою думку, доходячи висновку: "Якщо переконання в безсмерті так необхідне для людського буття (що без нього людина схиляється до думки про самогубство), отже, воно є нормальним станом людства, а якщо так, то й сама несмертність душі людської існує безсумнівно". З іншого боку, на останніх сторінках свого останнього роману, наприкінці цієї грандіозної битви з Богом, діти запитають в Альоші: "Карамазов, невже й насправжки релігія каже, що ми всі піднімемося з мертвих, і оживемо, і знову побачимо одне одного?" І Альоша відповідає: "Неодмінно постанемо, неодмінно побачимо, і весело, радісно розповімо одне одному все, що було".

Отже, Кирилов, Ставрогін і Іван зазнали поразки. "Брати Карамазови" відповідають "Бісовинню". І йдеться про кінцевий висновок. Випадок з Альошею не такий двозначний, як із князем Мишкіним. Недужий князь живе у вічному теперішньому, з відтінком усмішки й байдужості, і цей блаженний стан міг би бути вічним життям, про яке він говорить. Альоша, навпаки, каже цілком упевнено: "Неодмінно зустрінемося". Питання самогубства і божевілля більше не існує. Навіщо вони тому, хто впевнений у безсмерті та його радощах? Людина обмінює свою божественність на щастя. "Весело, радісно розповімо одне одному все, що було". Отже, хоча револьвер Кирилова й вистрілив десь у Росії, світ продовжує жити сліпими надіями. Люди "цього" не зрозуміли.

Отож з нами веде мову не абсурдний романіст, а екзистенційний. Тут стрибок нас ще хвилює, надає величі натхненному ним мистецтву. Така злагода зворушлива, перейнята сумнівами, непевними і палкими. Стосовно "Братів Карамазових" Достоєвський писав: "Головне питання, яким я переймався, свідомо чи не свідомо, упродовж усього свого життя, — існування Боже". Важко повірити, щоб вистачило одного роману, аби обернути страждання всього життя на радісну впевненість. Один дослідник[4] справедливо завважує: у Достоєвського чимало спільного з Іваном Карамазовим, тож недарма ствердні за своїм духом розділи вимагали від нього тримісячної наполегливої праці, тоді як те, що він називав "богохульством", написано за три тижні у стані збудження. У Достоєвського нема жодного персонажа, який би не носив цієї скалки в тілі, хто б не ятрив себе нею або не шукав ліків у чуттєвості чи аморальності.[5] В кожному разі, зупинимося на цьому сумніві. Ось твір, де світлотіні захоплюють більше, ніж денне світло, вгадується боротьба людини супроти своїх сподівань. Добувшись кінця, творець робить свій вибір на противагу власним героям. Така суперечність дає змогу наголосити на одному відтінкові. В даному випадкові йдеться не про абсурдний твір, а про твір, який ставить проблему абсурду.

Відповідь Достоєвського — самоприниження, "сором" згідно із Ставрогіним. Навпаки, абсурдний твір не дає відповіді — ось уся різниця. Завважмо насамкінець: абсурдне в цьому творі не його християнська властивість, а те, що в ньому проголошується благовіст прийдешнього життя. Можна бути християнином і людиною абсурду водночас. Скажемо, є християни, котрі не вірять у потойбічне життя. Стосовно мистецького твору існує можливість все ж уточнити один із напрямків абсурдного аналізу, який уже відчувався на попередніх сторінках. Він веде до виникнення питання щодо "абсурдності Євангелія". Він прояснює цю плідну в своєму розвиткові думку, що переконання не заважають безвір'ю. Ми ж бачимо зовсім протилежне: автор "Бісовиння", добре знайомий з подібними шляхами, став, кінець кінцем, на зовсім інший путівець. Гідна подиву відповідь творця своїм героям, Достоєвського — Кирилову, яку можна висловити так: життя — омана, і воно є вічне.

Творчість без майбутнього

Таким чином, я тут завважую, що надію не можна відкинути назавжди і що вона може полонити саме тих, котрі хотіли від неї відцуратися. Саме в цьому криється причина мого інтересу до творів, про які йшлося досі. Я міг би, принаймні з ряду художніх творів, перерахувати кілька справді абсурдних.[6] Але все має свій початок. Предметом цього дослідження є своєрідна вірність. Церква була сувора до своїх єретиків лише тому, що вважала — нема гіршого ворога, ніж блудний син. Проте історія гностичних зухвальств і стійкість маніхейських течій дали більше для створення ортодоксальних догматів, аніж усі молитви. Приблизно те ж саме можна сказати й про абсурд.