Міф про Сізіфа - Сторінка 16

Велика кількість невдалих романів не може применшити величі найкращих із них. Саме вони й чаять у собі цілі світи. У романі своя логіка, свої міркування, своя інтуїція і свої постулати. Він має також свою потребу ясності.[4]

Класичне протиставлення, про яке я міркував вище, ще менш виправдане в цьому особливому випадкові. Воно було самодостатнє за тих часів, коли філософію могли легко відокремити від її автора. Нині, коли думка вже не претендує на універсальність, коли ліпшою історією філософії була б історія її каяття, ми знаємо, що філософська система, якщо вона чогось варта, невіддільна від свого творця. Сама "Етика" в певному розумінні є лише тривалим і суворим одкровенням. Абстрактна думка, зрештою, поєднується зі своєю тілесною оболонкою, що слугує їй опертям. І так само романічні ігри тіл і пристрастей все більше підпорядковуються потребам того чи іншого світогляду. Вже більше не розповідають "історій", а творять власний всесвіт. Великі романісти — то романісти-філософи, на противагу письменникам тенденційним. Такими серед інших є Бальзак, Сад, Мелвілл, Стендаль, Достоєвський, Пруст, Мальро, Кафка.

Але саме вибір, зроблений ними — радше писати образами, аніж розмірковуваннями, є показовим для певного спільного для них мислення в переконанні марноти кожного пояснювального принципу і випливає з повчального оповіщення чуттєвої видимості. Вони розглядають твір водночас як кінець і як початок. Він є завершенням часто не висловленої філософії, її ілюстрацією і вінцем. Але він є досконалим лише завдяки натякам цієї філософії. Роман нарешті підтверджує той варіант давнього висловлювання, згідно з яким розмірковування віддаляють від життя, коли їх мало, і наближають до нього, коли їх багато. Через неспроможність звеличувати реальність думка обмежується її зображенням. Роман, про який ідеться, є інструментом пізнання умовного й невичерпного водночас, такого схожого на кохання. З коханням романічну творчість споріднює і початкове захоплення, і плідне обдумування.

Принаймні, такі переваги я з самого початку визнавав за романом. Але я признавав їх також у тих володарів упокореної думки, чиї самогубства з часом я міг спостерігати. Що мене справді цікавить, так це пізнання й опис тієї сили, яка їх виводить на звичний шлях ілюзій.

І тут я вдамся до послуг тієї ж таки методи. Оскільки я нею вже скористався, це дозволить мені скоротити моє міркування і стисло викласти суть справи, не гаючи часу на достеменні приклади. Я волію знати, чи можна, безапеляційно прийнявши життя, так само безапеляційно погодитися на працю й творчість, і де той шлях, що веде до подібних вільнощів. Я хочу звільнити мій світ від подібних примар і заселити його виключно втіленими істинами, присутність яких не можна заперечити. Я можу витворити абсурдний твір, з-поміж інших настанов вибрати саме творчу. Але абсурдна настанова, щоб бути нею, мусить усвідомити свою безпричинність. Так виглядає справа і з твором. Якщо заповіді абсурду в ньому порушені, якщо він не демонструє розладу і бунту, якщо він офірує задля ілюзій і пробуджує надію, то він уже не безпричинний. І я вже не можу відокремити себе від нього. Там моє життя може надибати певного сенсу, а це смішно. Твір більш не є тим проявом відсторонення і жаги, яким завершується пишнота і марнота людського життя.

У творчості, де спокуса пояснювати надто велика, чи можна її все ж подолати? У вигаданому світі, де усвідомлення реального світу надто потужне, чи можу я залишатися вірним абсурдові, не знехтувавши бажанням зробити якісь висновки? Чимало питань ще треба розглянути, покладаючись на останнє зусилля. Відразу стає зрозуміло, що вони означають. Це решта сумнівів свідомості, яка боїться поступитися своїм першим і важким уроком задля останньої ілюзії. Те. що цінне для творчості і може розглядатися як одна з можливих настанов для людини, котра усвідомила абсурд, цінне і для всіх стилів життя, які їй трапляються. Завойовник або актор, творець або Дон Жуан можуть забути, що їхній спосіб життя неможливий без усвідомлення властивої йому безглуздості. Бо ж призвичаюються так швидко. Той, хто хоче заробити грошей, щоб пожити щасливо, усі зусилля і найкращий відтинок свого життя віддає на заробіток тих грошей. Про щастя забуто, засіб сприймається як мета. Саме так всі зусилля завойовника починають слугувати марнолюбству, яке завжди було лише шляхом до повнішого життя. Дон Жуан, зі свого боку, теж змиряється зі своєю долею, вдовольняється тим існуванням, якому лише бунт надає величі. Для одного це — свідомість, для іншого — бунт, проте в обох випадках абсурд зникає. У людському серці так багато затятої надії. Навіть звичайні люди вряди-годи кінчають тим, що погоджуються на ілюзію. Така згода, продиктована потребою спокою, є внутрішнім двійником екзистенціалістської згоди. Отже, існують боги світла та ідоли бруду. Але треба відшукати той серединний шлях, який веде до людських облич.

[1] У повному розумінні цього слова і з усіма недоліками. Здорова життєва позиція теж має недоліки.

[2] Я тут маю на увазі Альцеста Мольєра. Все там так просто, так очевидно і так грубо. Альцест проти Філанта, Селімена проти Еліанти — весь сюжет зводиться до абсурдного наслідку характеру, який іде до свого кінця, і навіть вірші такі ж "недоладні", з ледь визначеним розміром, як і монотонний характер.

[3] Цікаво завважити, шо найінтелектуальніше малярство, тобто те, яке намагається звести реальність до її основних елементів, в остаточному підсумку просто радує око. Від світу воно зберегло лише фарби.

[4] Тут варто замислитися, оскільки це пояснює найгірші романи. Майже всі люди вважають себе здатними мислити і навіть у певній мірі, добре це чи погано, справді мислять. Навпаки, лише поодинокі з них можуть уявити себе постами або магістрами пера. Але з того моменту, коли думка взяла гору над стилем, роман потрапив під прес натовпу.

Це не таке вже й велике зло, як звикли думати. Найкращі стали до себе що вимогливішими. А ті, котрі не витримують, просто не заслуговують на виживання.

Досі про абсурдну потребу найкраще нам звідомлювали саме його поразки. Таким же чином ми можемо скласти уявлення про письменницьку творчість, завваживши, що вона може бути такою ж двозначністю, як і декотрі філософські вчення. Все ж я можу знайти для ілюстрації твір, який би поєднав усе, що означає абсурдну свідомість, початок якого був би ясний, а атмосфера прозора. Наслідки такого твору для нас повчальні. Якщо вимог абсурду в ньому недошановано, то ми дізнаємося, яким робом туди проникає ілюзія. Нам буде достатньо достеменності прикладу, теми, вірності творця собі. Йдеться про такий аналіз, який був уже зроблений заздалегідь.

Тож розгляну одну з улюблених тем Достоєвського. Я з тим же успіхом міг би дослідити й інші твори.[1] Одначе в Достоєвського проблема обговорюється безпосередньо, велично й зворушливо, як у тих екзистенційних вченнях, про які йшлося раніше. Такий паралелізм слугує моїй меті.

Кирилов

Усі герої Достоєвського ставлять собі питання: у чому ж, власне, полягає сенс життя? Саме в цьому вони й сучасні, бо не бояться видатися смішними. Сучасне сприйняття відрізняється від класичного тим, що живиться моральними проблемами, в той час як перше — проблемами метафізичними. В романах Достоєвського питання ставляться з такою напругою, що спонукають лише до крайніх рішенців. Існування облудне або вічне. Якби Достоєвський задовольнився дослідженням цього питання, він був би філософом. Але він досліджує, які наслідки в житті людини можуть спричинити такі ігри розуму, і саме в цьому він є митець. З-поміж цих наслідків він найбільше зосереджується на крайньому — тому, яке він сам у "Щоденнику письменника" назвав логічним самогубством. У випуску за грудень 1876 року він справді вибудовує міркування "логічного самогубства". Переконавшись у тому, що людське існування є цілковитий абсурд для того, хто не вірить у безсмертя, людина у відчаї доходить до цих висновків.

"Оскільки на мої питання про щастя я через мою ж свідомість отримую від природи лише відповідь, що можу бути щасливим лише в гармонії цілого, якої я не розумію і, що очевидне для мене, я зрозуміти ніколи не зможу...

Оскільки, нарешті, за такого порядку я беру на себе водночас роль позивача й відповідача, підсудного й судді і визнаю цю комедію (з боку природи) цілком безглуздою, а терпіти цю комедію (з мого боку) вважаю навіть за приниження...

Те, що в моїй безсумнівній якості позивача й відповідача, судді й підсудного я засуджую цю природу, яка так зухвало й нахабно рокувала мене на страждання, — разом зі мною до знищення..."

У такій позиції ще прозирає якась дещиця гумору. Цей самогубця накладає на себе руки тому, що в метафізичному сенсі він ображений. У певному розумінні він мстить за себе. У такий спосіб він доводить, що "його не піддуриш". Тим часом відомо, що та ж ідея, але ще з більшим розмахом, утілена в Кирилові, героєві "Бісовиння", який також є прихильником самогубства. Інженер Кирилов десь проголошує, що він хоче позбавити себе життя, тому що "така його ідея". Звісно, ці слова треба сприймати буквально. Саме задля ідеї, задля якоїсь думки він ладен померти. Це вище самогубство. Поступово, упродовж сцен, де маска Кирилова поволі висвічується, перед нами окреслюється смертельна думка, яка його надихає. Інженер справді приймає міркування із "Щоденника". Він відчуває, що Бог необхідний і треба, щоб він існував. Але він знає, що його нема і бути не може. "Невже ти не розумієш, — вигукує він, — що тільки через це можна себе застрелити". Така поведінка спричинюється до певних для нього абсурдних наслідків. Отож через байдужість він пристає на те, щоб його самогубство було використане задля справи, яку він зневажає. "Я цієї ночі визначив, що мені все байдуже". Одне слово, він готує свій вчинок, ніяковіючи від бунту й свободи. "Я вбиваю себе, щоб явити непокору і нову жахливу свободу мою". Тут уже йдеться не про помсту, а про бунт. Кирилов і є таким персонажем абсурду, з тим лише істотним застереженням, що він усе ж накладає на себе руки. Але сам він пояснює цю суперечність у такий спосіб, що водночас розкриває таємницю абсурду у всій її невинності.