Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак

- Джеймс Крюс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Джеймс КРЮС

МІЙ ПРАДІДУСЬ І Я,

або ж

ВЕЛИКИЙ ХЛОПЧАК І МАЛИЙ ХЛОПЧАК

Вельми повчальні й корисні пригоди,

розказані Шкіряній Лизбет

у рибальській коморі на острові Гельголанді,

прикрашені віршами мого дідуся і моїми

і старанно викладені на папері для дітей будь-якого віку

ДЕНЬ ПЕРШИЙ,

у який я познайомлю вас із своїми сестричками Аннекен та Йоганнекен, горішньою бабусею, прадідусем та собою. Цього дня показано, як складаються абеткові вірші, й наведено два приклади. Висловлено також корисні відомості про абетку, про те, як ми говоримо, та про швидку допомогу зламаному підборові.

Мій прадідусь був дуже розумний. Доживши до шістдесяти п'яти років, він витяг на берег човна й верші, якими все життя ловив морських раків-омарів, і заходився майструвати. Він майстрував для дітей дзиґи й вірші, а це, погодьтеся, дуже розумне діло.

Коли мені було десять років, прадідусеві було вже вісімдесят чотири. Але він іще майстрував — правда, частіше вірші, ніж дзиґи.

Жив він на острові Гельголанді, нагорі, у своєї дочки, а моєї бабусі. Я називав її горішньою бабусею, бо дім її стояв високо, на скелях Гельголанду.

Другу свою бабусю, що жила внизу, на березі біля підніжжя скель, я називав долішньою бабусею, але про неї мова буде згодом. Зараз я розповідатиму про горішню бабусю, що в неї жив прадідусь. Вони мали свій будинок на Трафальгарській вулиці, нагорі. Але прадідусь майже щодня з ранку до вечора порався в рибальській коморі, що стояла навпроти будинку по другий бік вулиці. Я навідував його там, коли тільки міг. Ми майстрували вдвох, але не дзиґи, а вірші..

Якось мої сестрички Аннекен і Йоганнекен захворіли на кір. Звісно, це прикра хвороба, але температура в них швидко спала, нічого не боліло, і вони були навіть раді, що хворіють. До школи ходити не треба, можна цілий день гратись у ляльки, а до того ж іще й сусіди та родичі приносять усякі ласощі.

Та найбільшу вигоду з того кору мав я. Адже це заразна хвороба, тож мене вирядили геть із дому. Послали на Трафальгарську вулицю до горішньої бабусі та прадідуся.

— Здоров, Хлопчак! — гукнув прадідусь, коли я прийшов з усім своїм манаттям. — Що, хочеш поміняти судно?

— Так, капітане! — відповів я й підніс ліву руку до плетеної шапочки. Хлопчак, або Хлопчачок, — це так мене прозивають.

— Салютують правою рукою, — сказав прадідусь. — Крім того, я не капітан. Капітан стоїть онде на дверях! — і показав на горішню бабусю, але та тільки невдоволено похитала головою й буркнула: "Казна-що".

Моя горішня бабуся, що жила нагорі, на скелях острова, була дуже поважна жінка. А відколи її чоловік, мій дід, купив справжнього катера з мотором і почав плавати на ньому з острова до материка й назад, вона стала ще поважніша.

— Той катер скоро нас із торбами пустить, — сказала вона, коли ми якось по обіді сиділи в кухні. — Досі, поки мали тільки шлюпку, щороку вистачало мотка мотузки, кількох дощок, двох відер фарби та латки-другої на вітрило. А тепер стільки всього треба, господи, щомісяця витрачаємо цілий капітал!

— Зате ж і заробляємо вп'ятеро більше, — засміявся прадідусь.

— Заробляємо? — закричала горішня бабуся. — Ти це називаєш заробляти? Та я кожну марку, що він приносить, мушу зразу потратити на харчі! Цікаво мені знати, хто їх поїдає на катері, оті гори провізії! Ними б можна прогодувати сімдесятьох сімох голодних домовиків!

— Ой лихо, — шепнув мені прадідусь. — Як вона почала про домовиків, то не змовкне до страшного суду. Тікаймо!

Він підвівся й сказав:

— Я йду до майстерні, Маргарето, і малого візьму з собою.

— Авжеж, хочете вшитись і зоставити мене саму з моїми клопотами! — вигукнула бабуся. — Чисто по-чоловічому! І хлопця до цього привчаєте, щоб із нього виросло таке саме ледащо, як і ви.

Я ніколи не втручався в суперечки старших. Я тільки сказав: "Бувайте, бабусю!" — і вслід за прадідусем вислизнув із кухні.

— Коли захочете кави з гарячими булочками, вертайтесь о четвертій! — пролунало нам навздогін. — Бо я до ваших Содома й Гоморри ані ногою!

— А що таке Содом і Гоморра?

— То були такі двоє міст, де весь час панував розгардіяш. Про це можна прочитати в біблії.

— А чого це бабуся раптом згадала ті Содом і Гоморру? — допитувався я.

— Та то ж вона мою майстерню так називає. Ну, надягай шапку. Зараз підемо через вулицю.

На острові завжди віяв вітер, а в Трафальгарську вулицю він удирався просто з моря. Восени, коли над островом завивали північно-східні вітри, на вулицях так дуло, що малому хлопцеві, як-от я, можна було зіпертись на вітер, мов на стіну, і не впасти.

Правда, того дня — хоча вже був кінець вересня — погода була непогана. Та все ж поки я, ступнувши чотири кроки, перетнув вулицю й разом із прадідусем увійшов до рибальської комори, щоки мої від вітру встигли почервоніти.

Я зразу кинувся до драбини й подерся нагору, до прадідусевої майстерні, де стояла токарня. Але прадідусь гукнув:

— Назад, Хлопчак! Ми будемо внизу.

— Та я тільки візьму одну чи дві дзиґи — погратись! — відповів я й подерся драбиною далі.

— Стережися! Там, нагорі, Шкіряна Лізбет!

— Шкіряна Лізбет? — злякано скрикнув я. І помаленьку почав спускатись.

— Ти ж знаєш, що наша рибальська шлюпка лежить на березі, — сказав прадідусь. — А коли шлюпка не на воді, Шкіряну Лізбет заносять до комори. Адже так?

— А справді! — погодився я й швиденько спустився з останніх щаблів.

Шкіряна Лізбет була, власне, не якась там лиха жінка. То була шкіряна лялька з людину завбільшки; колись прадідусь заплатив за неї в Гамбурзі на ярмарку великі гроші. Вона вже багато-багато років лежала в невеличкій каюті нашої рибальської шлюпки, що, звичайно, так і називалася — "Шкіряна Лізбет". Та лялька була ніби талісманом, що захищав шлюпку, і тому її дуже шанували. Але дорослі часто розказували нам, дітям, такі страхи про неї, що ми трохи побоювалися її. Тільки прадідусь ніяких страхів не розповідав. Він казав: "То все дурні вигадки. Просто шкіряна лялька, та й годі. І крапка!"

І все ж, коли я поліз на драбину, він захотів трохи наполохати мене. Але я добре знав чому: прадідусь хотів заманити мене у вершівню. Бо як я вже заб'юсь нагору, в токарню, витягти мене звідти не так легко. Тож я пішов за ним до вершівні, де стояли круглі й чотирикутні кошики з дерева та мотузяної сітки, що тоді сягали мені до грудей. То й були верші, в які ловлять омарів, їх опускають на довгих мотузках на морське дно й лишають там на цілу ніч. Мотузки прив'язують до довгої линви, внизаної корковими поплавцями, і по тій линві вранці знаходять, бо вона плаває на поверхні, схожа на величезний разок намиста із кминових перепічок. На кінці в неї — великий поплавець із барвистим прапорцем. Мій прадідусь за свій вік зробив дуже багато верш. Він часто й лагодив їх, коли які пошкодить буря. Майстерня, де він їх робив чи лагодив, називалась вершівнею; ото там ми з ним і розмістилися вигідненько.

— Сідай на корки! — мовив прадідусь.

Я сів на стосик довгастих коркових пластин, із яких вирізають кминові перепічки для линви з вершами. Прадідусь узяв у руки одну таку пластину, що стояла коло стіни, вийняв короткого широкого ножа й почав вирізати поплавці та кидати в кошик для білизни.

— Я обіцяв Крішонові Кульзі повний кошик поплавців, — сказав він. — А заразом можна розмовляти й навіть, коли хочеш, віршувати!

— Так, так, давайте звіршуємо щось! — зрадів я.

— Спершу я розкажу тобі одну оповідку. А тоді для розваги трохи повіршуємо. Ну як, хочеш послухати оповідку?

Ще б пак я не хотів! Прадідусь умів дуже гарно розповідати. Він спочатку спитав мене, як по-справжньому звуть Крішона Кульгу. Але я того не відав. Майже всіх на нашому невеликому острові я знав тільки на прізвисько.

— Насправді Крішона Кульгу звуть Крістіан Бродерс. Але всю їхню родину вже років зо сто прозивають Кульгами. І знаєш чому?

— Не знаю.

— Ну що ж, дізнаєшся з моєї оповідки.

І прадідусь розповів мені таке.

КУЛЬГАВИЙ ЙОНАТАН

Йонатан Бродерс був рибалка; правда, ловив він не рибу, а омарів. Він трохи накульгував та ще й заїкався, а тому не любив бувати на людях, волів лишатись на самоті зі своїм човном.

Якось у травні, потрусивши поставлені на ніч верші, він вертався з уловом на Гельголанд. І раптом йому почувся з моря чийсь жалібний крик. Він приклав руку дашком до очей, бо сонце сліпило, і побачив удалині якусь чорну рисочку на воді. Та рисочка не була схожа на людину — скорше вже на морську змію. Але Йонатан не вірив у морських змій. Тому він, не довго думаючи, рішуче повернув човен і поплив до чорної рисочки.

Йонатан швидко розгледів, що то просто колода, і дуже зрадів, бо на острові Гельголанді дерева обмаль і воно дуже дороге.

Та що ближче підпливав Йонатан до тієї колоди, то виразніше чув — знову й знову — жалібне волання. Озирнувся ще раз — адже за веслами він сидів обличчям до корми — і жахнувся, побачивши, як з води виринула голова й дві тонкі білі руки вхопилися за колоду, а вона перевернулась і вислизнула з тих рук.

Тоді Йонатан наліг на весла щосили і гребків за сотню доплив до колоди. А людина, що була в воді, виринала чимраз рідше. Саме коли він укинув весла в шлюпку, голова знову з'явилась над водою. Йонатан правою рукою вхопив її просто за волосся, тоді перехилився через борт, лівою рукою підхопив людину під пахву, а потім правою — під другу і насилу-насилу, геть засапавшись, утяг до човна дівчину. Вона розтулила рота, хотіла щось промовити, але тільки застогнала.

"Н-н-не г-г-говоріть! — затинаючись, сказав Йонатан. — Це д-д-ду-же стомлює!"

Дівчина, хоч була ледь притомна, неначе всміхнулася з Йонатанового заїкання, і рибалка це добре помітив. Він почервонів і не сказав більше ні слова. Мовчки скинув із себе товсту куртку, згорнув її, підклав дівчині під голову, а цератяним плащем укрив її.

Потім він перейшов на ніс човна, вийняв з-під лавки мотузку, зробив на ній зашморг, накинув на колоду, туго затяг, через обидві лавки та через дівчину переліз у корму й там прив'язав морським вузлом другий кінець мотузки.

Дівчина, бліда на виду, весь час стежила за ним великими очима, а коли його погляд падав на неї, ледь помітно всміхалась. Але Йонатан, що майже не знався з жінками, від збентеження тільки супився й був радий, коли нарешті сів за весла спиною до дівчини.

Рівномірними змахами, вкладаючи в них усю силу, він погріб до острова.