Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Сторінка 5

Він спробував пробігтись по ньому, але послизнувся на льоду — всі чотири лапки роз'їхались у різні боки — й радий був, коли вибрався на землю.

"Кумедія, — сказав байбачок, — я весь час думаю, що лід шершавий і сухий, наче вапняковий камінь. А він насправді гладенький і мокрий! І чого лишень не довідаєшся, коли не спати взимку!" А тоді знову подріботів між ялицями на гору.

Тим часом він устиг зголодніти. Але ніде не видно було ні травинки. Аж раптом він угледів Карла-Теодора, чорного крука, що сидів на вершечку скелі й бив крильми.

"Агов, Карле-Теодоре! — гукнув байбачок. — Ти не знаєш, де б тут паші знайти? Я хочу їсти, а трави ніде нема!"

"Паша є в лісника! — кракнув крук. — Отам праворуч від дороги є відчинена клуня, і в ній повно сіна".

"У лісника? Так це ж отой розбійник з чорною бородою!" — жахнувся Максик.

"Що ти плетеш! — засміявся крук. — Лісник не розбійник, а добрий чоловік, він узимку підгодовує звірів, щоб не голодували".

Максик хотів спитати в крука ще щось, та Карл-Теодор уже полетів геть.

"І чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!" — подумав байбачок і побіг до відчиненої клуні праворуч від шляху, де лежало запахуще сіно.

У клуні він сів на підлозі, побажав сам собі смачного й почав з насолодою хрумкати сухі стебельця. А наївшись, ліг у сіно й міцно заснув.

Та зненацька його розбуджено, і, зчудовано закліпавши очима від яскравого світла, він побачив перед собою приязне обличчя чоловіка, що держав його на руках.

"Ой лишенько! — подумав байбачок. — Тепер він напевне забере мене до себе додому й замкне в клітці".

Проте чоловік не подався додому, а, сидячи в клуні з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумів людської мови.

Трохи згодом чоловік зсадив байбачка додолу, і той щодуху чкурнув геть.

"Кумедія, — думав він, біжачи, — це ж, напевне, лісник. А я, дурень, весь час гадав, ніби він лихий розбійник із чорною бородою. Чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!"

Потім байбачок побіг далі на гору, бо вже недалеко було до тієї полонини, де колись була його нора.

Вже зовсім близько від тієї полонини йому стрівся сарнюк Вастль.

"Овва! — здивовано сказав Максик. — Що це ти робиш у цих місцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!"

"Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах ніхто не живе?" — й собі здивувався сарнюк.

"Ніхто? — перепитав Максик. — А де ж корови та люди?"

"Корови в долині, в селі, по стайнях, — відповів Вастль, — та й пастухи, доярки та сировари теж там!"

"Як цікаво!" — вигукнув байбачок і хотів уже розпитувати сарнюка далі, але той побіг собі, й Максик знову зостався сам.

"Кумедія, — промурмотів він, — а я весь час думав, що від колиб треба держатись якнайдалі! І що взимку там нема нікого — цього ніхто мені не казав. І чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!" Потім без страху обнюхав колибу й побіг далі на гору.

Тим часом знявся вітер, сипонув сніг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленіли вітер та сніговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змітати сніжинки з очей, і взагалі в холоді та вогкості було дуже неприємно.

Врешті байбачок добіг до рідної полонини, але завірюха вже була така, що він не бачив нічого за два кроки від себе.

"Може, зима й гарна, — міркував він, — але в норі все-таки затишніше. Якби ж то я знав, де вхід до моєї давньої оселі!" І враз Максик почув із якоїсь дірки в землі далеке хропіння.

"Гм… — подумав він. — Здається, тут спить байбачок! — І трохи заліз у ту дірку. Там йому дещо здалося знайомим, і він гукнув: — Агов, агов, хто тут живе?"

Хропіння стихло, і голос, теж ніби знайомий Максикові, сердито озвався:

"Хто там? Хто це перебиває мій зимовий сон?"

"Я, байбачок Максик! — відповів наш утікач. — Я шукаю зимового нічлігу!"

"Хто, хто? — гукнуло з глибини нори. — Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впіймали люди, і він сидить десь у клітці".

"Та ні ж бо! Я тут! — закричав на все горло Максик. Бо він раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Він ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: — Здоров був, брате Мукі!"

Потім байбаки обнялись по-байбачому передніми лапками й відсвяткували свою зустріч. Аж до пізньої ночі обидва сиділи, гомоніли, розповідали. Максик розказав братові про всі свої пригоди, а під кінець сказав:

"Ти знаєш, братику Мукі, можна дізнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норі все-таки затишніше!"

За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому сні й хропли ніби навзаводи. І так вони хропли до березня чи квітня, сплячи так міцно, як уміють тільки байбаки.

Прадідусь аж зітхнув із полегкістю, коли докінчив оповідку.

— Коли в мене такий настрій, я мушу зразу розповідати або віршувати, — сказав він. — А то голова заболить або нежить почнеться.

— Прадідусю, — сказав я, — коли ти розповідав, кілька разів хтось наче пробував відчинити двері. За ними хтось стояв?

— Ет, Хлопчак, дурниця. То вітер. Хто б там стояв за тими дверми? В домі нема нікого, крім горішньої бабусі. А вона оповідками не цікавиться.

— А й правда! — погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тінь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зі сходів:

— Де ви там? Доки я вас чекатиму зі сніданком!

Тоді в мене майнув здогад. Але я нічого не сказав, а лишив свою підозру в думці.

Поки я вмивався та вдягався, ми з прадідусем розмовляли про байбачка Максика.

— З цієї оповідки ти можеш зрозуміти, — сказав прадідусь, — що з таких слів, як "сніг", чи "лід", чи "лісник" мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, ніби мати смичок, але не мати скрипки.

— Прадідусю, — спитав я, — адже й у твоєму вірші про тарганячу газету є отаке не зовсім зрозуміле слово?

— Ні, Хлопчак, таргани в моєму вірші просто вихваляються словом, якого зовсім не розуміють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вірша ще раз.

І прадідусь почав:

Глофпофтамп!

Усім відоме те, що бджоли,

Здається, хтозна вже відколи

Свою газету видають.

А те, що таргани кухонні —

Газети власники законні,

Не всім відоме ще, мабуть.

Слово день у день

В ній одне лишень:

"Глофпофтамп!"

Хоч серед тарганів шкодливих

Чимало хлопців є кмітливих,

Учених в мові не одній, —

Створіння мудрі, що й казати, —

Але читати і писати

Вони не вміють, хоч убий.

Пишуть, та дарма,

Глузду в тім нема:

"Глофпофтамп!"

Надумавшись, ці хлопці гарні

Прийшли якось-то до друкарні

І так сказали друкарям:

"Газету надрукуйте, люди,

Для тарганів, а що в ній буде —

То вже дарма, байдуже нам".

От друкар узяв,

Та й надрукував:

"Глофпофтамп!"

Тепер вони газету мають,

Та тільки грамоти не знають —

Ніхто, хоч би тобі один.

Все ж окулярів накупили

І ну читать її щосили,

Щодня по декілька годин.

Та одне лиш там

Видно й вам, і нам:

"Глофпофтамп!"

Як бджоли й комарі побачать

Оту газету тарганячу,

Від сміху падають вони.

В ній змісту жодного не видно,

Але поважно і солідно

Її читають таргани.

Подив у очах,

Захват у голосах:

"Глофпофтамп!"

— Кумедні ці таргани, — сказав я. — А що воно може означати, прадідусю, оте "глофпофтамп"?

— Мабуть, "головпоштамт". Але сам розумієш — таргани навряд чи можуть уявити собі головний поштамт. Речі, про які говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такі порожні й кумедні, як твої штани й сорочка на стільці.

— То виходить, слова — це одежа, в яку одягають увесь світ?

— Атож, приблизно так воно й є. Без мови світ був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мові він стає пристойний і чепурний, як ти завдяки одежі.

— Панове, чи. довго ще мені чекати? — гукнула знизу бабуся. — Какао прохолоне!

Я хутенько одягся, і ми пішли до кухні. На сніданок були молочні булочки з какао — моя улюблена страва вранці.

Ми знов завели розмову про абеткові вірші. Горішня бабуся мовчала й удавала, ніби вони її зовсім не цікавлять. Але раптом сказала:

— Носитеся зі своїми абетковими віршами! Велике діло. Якби я схотіла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такі дурниці. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!

"Ой-ой-ой! — подумав я. — Зараз почне бідкатись!"

Але вона не бідкалась. Навпаки, сказала:

— Коли хочете придумати щось справді складне, то звіршуйте такого вірша, щоб у ньому кожне слово починалося з іншої літери та ще й за абеткою.

— Ого! — вигукнув я. — Цього ніхто в світі не зуміє. Занадто важко.

— Так, — підтвердив прадідусь. — Занадто важко.

Тоді горішня бабуся покепкувала з нас: мовляв, на щось справді путяще ми нездатні.

Ці слова тяжко вразили нашу віршувальницьку честь. Але ми нічого не відповіли, а подались до рибальської комори. Там прадідусь сів між вершами й заходився вирізати поплавці для Крішона Кульги. За роботою він супився й випинав нижню губу. Але чомусь не починав нової оповідки. Тільки сказав:

— А думка горішньої бабусі зовсім непогана. Але такого вірша скласти важко, ох як важко!

— Авжеж, — погодився я. — Дуже важко. Цього ніхто не зуміє!

Прадідусь кивнув головою і знову випнув нижню губу.

— Прадідусю, — тихо спитав я, — можна мені піти нагору, трохи погратися дзиґами?

Прадідусь кивнув головою і примружив очі. Я тихенько вийшов і піднявся нагору, до Шкіряної Лізбет. Сьогодні я зовсім не боявся її. Я був надто заклопотаний. Бо в голові у мене вже накльовувався такий вірш, де кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку. Я тільки хотів заримувати його, а потім здивувати прадідуся.

Я взяв чисту соснову дошку та теслярського олівця й зразу почав з великим запалом віршувати. Я хотів показати горішній бабусі, на що здатен.

Я списав усю абетку згори донизу на дошці й до кожної літери почав дописувати слово. Врешті, поморочившись довгенько, я таки справді склав вірша. Тоді я на радощах обняв Шкіряну Лізбет, пустив дошку повзком по драбині й швидко спустився вслід за нею.

— Прадідусю, прадідусю! — гукнув я. — Подумайте лишень: вийшло! Я склав абеткового вірша, такого, як хоче бабуся!

— А ти складав від А до Я? — спитав прадідусь.

— Аякже! Від А до Я.

— Гм, — гмукнув прадідусь. — Дивне діло! — Потім примружив очі, пильно глянув на мене й спитав: — А як ти гадаєш, навпаки — від Я до А — теж можна скласти?

— Ні, нізащо в світі! Це неможлива річ!

— Гм! — знову гмукнув прадідусь. — А як по-твоєму, що звіршував я на оцій дошці?

— Не знаю, прадідусю!

Але враз у мене виринув здогад.