Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Сторінка 6

Я спитав:

— Невже від Я до А?

— Так, так! — гукнув прадідусь і забігав по вершівні. — Я склав вірша від Я до А. Кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку.

— Ого, прадідусю, які ми молодці!

— Так, я й сам би не повірив! Але давай уже читати. Починай ти!

Прадідусь із поважним обличчям зіперся на одвірок, а я взяв дошку й гордо прочитав труднющого вірша. Він був такий:

Абетка звірів

Андреас

Бачив

Влітку

Гори,

Д

Е

Є

Жуки,

Зайці,

І

Їжаки,

Й

Кроти,

Лисиці,

Мишок

Нори.

Одна

Презлюща

Рись

Сичала,

Тихенько

Ухкала,

Фирчала:

"Х-хто х-ходить?

Це х-хода

Ч-чия?

Ш-ша!

Ща!

Ю!

Я!

— А щоб було видно, що це справжній вірш, я перепишу його у вісім рядків:

Андреас бачив влітку гори,

Де є жуки,

Зайці, і їжаки,

Й кроти, лисиці, мишок нори.

Одна презлюща рись сичала,

Тихенько ухкала, фирчала:

"Х-то х-ходить? Це х-хода ч-чия?

"Ш-ша! Ща! Ю! Я!"

Прадідусь сказав:

— А бодай тобі, та й гарно ж ти звіршував! Ото бабуся подивується! А тепер послухай мого вірша.

І почав:

Морська яхта

Яхта

Юргенса

Щодня,

Швидкохідна,

Чепурна,

Цілу

Хвилю —

Ф

Утів

Триста —

Стрімко

Розтина,

Пружисто.

Обвозила

Нас

Морями:

Лондон,

Кадіс,

Йокогама…

Їй

Іще іти й іти —

Зостається

Ж не

Єдине:

Едінбург,

Дубровник,

Гавр,

Варна,

Балтімор,

Афіни.

Цього прадідусевого вірша я також напишу ще раз у вісім рядків:

Морська яхта

Яхта Юргенса щодня,

Швидкохідна, чепурна,

Цілу хвилю — футів триста

Стрімко розтина, пружисто.

Обвозила нас морями:

Лондон, Кадіс, Йокогама,

Їй іще іти й іти —

Зостається ж не єдине:

Едінбург, Дубровник, Гавр,

Варна, Балтімор, Афіни.

— Прадідусю! — сказав я. — Ох і гарно ж у вас вийшло!

— Як вийшло, так вийшло, — відповів прадідусь. — Але ходімо вже до бабусі. Пора обідати!

Ми понадягали шапки, взяли дошки під пахви й через вулицю, де того дня гуляв дужий вітер, рушили додому. Горішня бабуся ще куховарила, коли ми ввійшли до кухні. Вона мовила:

— Гайда звідси! Тут вам нема чого робити.

— Що ви, бабусю! — гукнув я. — Ми склали два чудові вірші!

— То поставте дошки тут. Я подивлюсь. А вас щоб тут не було! Обідатимемо у вітальні.

Прадідусь і я знизали плечима, вийшли до вітальні й почали гортати "Моряцькі щорічники". Але я не втерпів і вибіг ще раз до кухні.

Горішня бабуся сиділа там за столом і писала.

— Ви віршуєте? — спитав я.

— Ет, вигадаєш! — спалахнула вона. — Звідки в мене час на віршування? Я записую кулінарного рецепта!

— А ви вже прочитали наші вірші, бабусю?

— Так, — відповіла вона, — глянула одним оком. Непогано! Я б не повірила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловіків і про моторний катер, то є час на такі речі. А я, бідолашна жінка, мушу день і ніч надсаджуватись, і варити, і латати, і прати…

— І записувати кулінарні рецепти, — докинув я.

— Аякже, — підхопила бабуся, — І записувати кулінарні рецепти теж доводиться.

Але вона мовила це трохи збентежено, і я здогадувався чому. Та не сказав нічого, а слухняно поніс миску з картоплею в лушпайках до вітальні.

Потім ми пообідали.

Після обіду прадідусь ліг поспати. В такому віці складний вірш, мабуть, утомив його. А я скористався цією нагодою, щоб провідати своїх хворих сестричок Аннекен і Йоганнекен.

Зайти до них я не міг, бо кір — хвороба заразна. Тому я засвистів на вулиці, а вони підбігли до вікна й хихотіли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькі дівчатка. Дивилися собі на кінчик носа, щоб очі сходились докупи, або начісували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.

З півгодини я витримував усе це й дивився з вулиці на них. Та коли нагодився Джонні-Свистун і почав реготати до сліз із моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вікна. І вони справді щезли. Але спочатку висолопили язики.

Джонні-Свистун сказав:

— Дівчиська всі дурні. Ходімо на берег, пограємось у краб'ячі перегони.

Я залюбки погодився й пішов із Джонні вузенькими вулочками горішнього селища до сходів, що зигзагами спускались у діл попід червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залізничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге — цікавіше.

В долішньому селищі ми пішли не завулочками, а широкою Кайзерівською вулицею, що веде до причалів. Там уже висіли на каштанах маленькі зелені їжачки. Але Джонні сказав, що каштани ще не достигли. Він завжди знав такі речі. А ще він знав, що каштанові дерева бувають дуже старі, й розповів мені, ніби в Італії є одне таке дерево, що стовбур його має в обводі шістдесят метрів.

— Те дерево росло ще за часів Нерона! — докинув Джонні.

— Невже? — здивувався я.

— Точно! Мені вчитель розказував, — відповів Джонні.

Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерівською вулицею, мені не сходило з думки те дерево.

І раптом Джонні спитав:

— Хлопчак, чому ти примружуєш очі й випинаєш нижню губу?

— Хіба?

— Тепер уже ні, але щойно так робив.

— Ой, Джонні, це означає, що в мене є якась думка! Мені треба чимскоріш до моєї долішньої бабусі! А в краб'ячі перегони пограємося завтра!

І я побіг. Джонні-Свистун зовсім сторопів і гукнув мені навздогін, що так робити нечесно, а завтра він не схоче гратися. Та мені було байдуже. Мені спало на думку, як скласти оповідку про каштанове дерево. І я хотів записати оповідку.

Долішня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутні каштани. Вона була куди веселіша за горішню бабусю. Крім того, в неї був собака — сенбернар Уракс.

Коли я прийшов, Уракс лежав у сінях і куняв. Та як тільки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав передні лапи мені на плечі, мало не поваливши мене.

— Молодець, молодець, Ураксе! — гукнув я. — Тільки не заважай мені. У мене є одна думка.

Собака зрозумів мене вмить. Відчепився від мене й тільки тихенько прослизнув у двері вслід за мною, коли я зайшов до пташиної кімнати.

Там стояли під скляними ковпаками набиті тирсою птахи: кулички, чайки, горобці, одна вивільга й дві морські чайки. Серед тих птахів сиділа моя долішня бабуся й гаптувала подушку.

— Добридень, бабусю! Мені треба паперу й олівця! — вигукнув я.

— Ти що, знов хочеш віршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний біль на все життя. Нездорово в такі юні літа віршувати.

— Та ні, бабусю, я тільки хочу записати одну оповідку, що почув від Джонні-Свистуна! — гукнув я.

— Джонні-Свистун тобі не товариш! Учора він вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острів знає.

— Так боцман із причалу сам лається негарними словами! — відказав я. — Хіба він має право так лаяти Джонні?

— А якими ж словами лаявся боцман?

— Як дасте паперу й олівця, я напишу.

— Ну гаразд, візьми в секретері паперу й олівець.

Я шаснув до секретера, і Уракс услід за мною; взяв кілька аркушів паперу та довгого олівця й написав на маленькому папірчику ті негарні слова, що ними лаявся боцман з причалу.

Долішню бабусю глибоко обурили ці слова. З обурення вона навіть уколола голкою великого пальця.

А я побіг із папером та олівцем на горище й зачинив двері перед носом в Уракса. Коли записуєш оповідки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти — ні.)

Коло невеличкого круглого віконця на горищі я вмостивсь на старому матраці, поклав на коліна альбом "З історії Німеччини" й почав писати оповідку про каштанове дерево. Час від часу я розгортав альбом і списував з нього те, що мені підходило.

Коли вже смеркло і я майже дописав свою оповідку, на горище прийшов мій долішній дідусь і сказав, що я зіпсую тут собі очі, та вже й годі віршувати. Уракс, що ввійшов за ним, гавкнув і, як звичайно, поклав мені на плечі передні лапи, так що списані аркуші посунулися з моїх колін і розсипались по підлозі. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долішній дідусь сказав, що Уракс не хотів зробити шкоду, а коли його бити, він почне боятись людських рук.

— Твої аркуші можна розібрати внизу, в кімнаті, — сказав він. — Ти зразу й прочитаєш мені свою оповідку?

— Так вона ж іще не готова, дідусю! — відказав я.

— Тим ліпше, Хлопчак, тоді я допоможу тобі докінчити її.

Я зрадів, зібрав аркуші, поклав альбом "З історії Німеччини" на матрац і спустився з дідусем та Ураксом у пташину кімнату.

Мій долішній дідусь мав чорного кучерявого чуба, ніби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Він любив грог і був дуже добродушний.

Моя оповідка сподобалась йому. Але не вся. Тому ми вдвох виправили її і вдвох-таки придумали для неї кінець. Уракс стояв поруч і завзято молов хвостом, ніби й він щось тямив у складанні оповідок.

Коли ми нарешті впорались, бабуся принесла дідові грогу, а мені — тришаровий пудинг.

Цей пудинг мав такі кольори, як прапор нашого острова. Долішня бабуся сама придумала його рецепт якось уночі, в ліжку. Тому пудинг і називався "Анна". Зісподу він був зелений від маренки, посередині червоний від полуниць, а зверху білий від збитого білка. Того вечора я з'їв його повну миску. Бо писання нагонить апетит.

Потім я, скрутивши свою оповідку дудочкою, взяв її під пахву й побіг скільки духу в горішнє селище. І все ж я запізнився на вечерю. Горішня бабуся страшенно насварила мене.

Коли я сказав їй, що вже з'їв у долішньої бабусі цілу миску пудингу, вона розсердилася ще дужче.

— Ну як можна робити отакі дурниці — давати дитині цілу миску пудингу! — закричала вона. — Цього ж вистачило б сімдесятьом сімом домовикам! І що собі думає та долішня бабуся? Куди це годиться! Скажи й ти щось, тату! Невже я сама мушу всьому давати лад?

— Так, так, — пробурчав прадідусь із-під вусів. — Ціла миска пудингу — це трохи забагато для дитини, правда, правда!

— От бач! — переможно вигукнула горішня бабуся. — Твій прадідусь теж сварить тебе!

— Ну що ти, Маргарето, я зовсім не сварив його! Я тільки сказав…

— І досить! Не захищай хлопця! А тепер, Хлопчачок, у ліжко! І щоб зразу вимкнув світло! Та не бери з собою "Моряцького щорічника"! Ну, гайда!

Я вирішив, що краще послухатись, бо горішня бабуся аж кипіла. Сказав "добраніч усім", збіг нагору, роздягнувся й заснув так швидко, що зовсім забув ще раз перечитати свою оповідку.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ,

у який трохи докладніше розказано про Джонні-Свистуна. Тут-таки з'ясовано, як змінюються мови і чому теля "воно", а не "він" і не "вона".