Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Сторінка 18

І я заснув з приємним почуттям, що я — багата людина.

ДЕНЬ ШОСТИЙ,

у який моряки переробили наші вірші на шлюпку для катера, і їх навіть сумління не мучило. Цього дня показано, як виникають прізвиська. Розказано про перекладання та про неохайність декотрих моряків. Повідомлено, що прадідусеві наступного дня буде вісімдесят п'ять років.

Наступного дня ми з прадідусем мали рибальську комору цілком для себе, бо наші моряки мусили спуститись до гавані — наглядати за розвантаженням катера. Горішня бабуся ще й досі, стогнучи та нарікаючи, сиділа над рахунками. Обидва приміщення рибальської комори мали жахливий вигляд. Посеред вершівні стояли відра зі смолою, а на підлозі кругом були чорні плями. Крім того, нога раз у раз наступала на обрізки корку, стружки та ганчір'я.

Нагорі, в токарні, було трохи охайніше. Там валялися лише кілька дощок та інструменти.

Ми поставили дошки до стіни поруч шафи, повішали молотки, рашпилі, пилки та обценьки на місце, на дошку для інструментів, і ні словом не згадали про неохайних мореплавців. Ми знали, що моряки в тісноті своїх кают мусять пильно дотримуватись порядку, а тому на суходолі трохи попускають свої віжки.

Ще за сніданком прадідусь примружував очі й то випинав, то втягував нижню губу. Напевне, у нього в голові складалась якась особливо складна оповідка.

Я спитав:

— Ви розкажете щось дуже цікаве?

— Аякже! — запевнив прадідусь. — Ти вже чув коли про пастора Грома?

— Це, здається, той пастор, що був у нас на острові перед теперішнім?

— Так. А Президента ти ж, певне, знаєш?

— Аякже! Він живе тут, у Горішньому селищі, і ми з його сином Геннінгом дружимо.

— Ох, правда, Хлопчак!

Прадідусь уже хотів починати свою оповідку, коли нам обом одночасно спало на думку, що ми сидимо в токарні, де звичайно складаємо вірші, а не у вершівні, де розказуються оповідки. Тому ми спустилися по драбині вниз, усілись на коркових пластинках, а тоді прадідусь почав свою оповідку.

ПРІЗВИСЬКА ПАНА ЗІНГЕРА

У травні 1912 року з Гамбурга до острова Гельголанду плив пароплав, на палубі якого стояли двоє чоловіків і розмовляли. Один із них був огрядний, високий, весь у чорному. Другий — низенький, сухенький, у пенсне й жовтих гамашах.

"Ви вже бували на Гельголанді?" — спитав огрядний чоловік худого.

"Ні, — відповів чоловік у пенсне. — Я їду туди вперше. Я буду там секретарем страхового товариства вдів ловців омарів. — Він уклонився й додав: — Дозвольте відрекомендуватись: Йоганнес-Якоб Зінгер".

"Дуже приємно, пане Зінгер! Моє прізвище Расмуссен, пастор Расмуссен. Але на острові мене прозивають "пастор Грім".

"Чому це "пастор Грім"? — спитав пан Зінгер.

"Бо я щонеділі гримлю гельголандцям про їхні гріхи, — пояснив пастор. — Треба вам знати, пане Зінгер, що кожен, хто живе на Гельголанді, дістає прізвисько, жартівливе прізвисько".

"Як прикро! — вигукнув пан Зінгер. — Але, — додав він, випнувши дудочкою губи, — мені прізвиська не дадуть. Бо я шанована людина, я працюю й виконую свій обов'язок".

"Обережно, пане Зінгер, не кажіть цього так голосно!"

"Я це казатиму так голосно, як захочу! — сердито відповів чоловік у жовтих гамашах. І, певний своєї шановності, додав: — Закладаюся, що гельголандці не дадуть мені ніякого прізвиська!"

"Що ж, приймаю заклад! — громовим голосом вигукнув пастор. — Коли ви через тиждень іще не матимете прізвиська, я тричі обвезу вас у весельній шлюпці навколо острова!"

"Згода, — відповів пан Зінгер і вклав свою сухеньку руку в могутнє пасторове лаписько. — Той із нас, хто програє, тричі обвезе другого круг острова".

Пастор і секретар страхового товариства домовилися, що мовчатимуть про свій заклад, а за тиждень, тобто в останній четвер травня, разом прогуляються по острову й вивідають, чи дістав пан Зінгер прізвисько.

По обіді пароплав пристав до Гельголанду. Капітан зупинив машину далеко перед островом, загриміли якірні ланцюги, й з лівого борту судна спустили мотузяний трап. Негайно від острова відпливла шлюпка, і всім пасажирам довелося спускатись у неї по трапу. Пастор Расмуссен, що вже мав такий досвід, спустився перший. За ним — зляканий пан Зінгер, що тремтячими ногами намацував щабель за щаблем. Рибалки в шлюпці здивовано витріщались на його лимонно-жовті гамаші, і стерновий сказав: "Дибає, наче чорногуз у салаті". Пастор Расмуссен подумки всміхнувся, почувши цю репліку.

На причалі, до якого рівно за чверть години допливала шлюпка, праворуч і ліворуч довгими двома рядами стояли гельголандці. Цю шпалеру цікавих прозвали "Лайливою алеєю", бо тут обмінювалися репліками про новоприбулих, не завжди похвальними. Коли пастор з паном Зінгером ішли тією Лайливою алеєю, з обох боків лунало: "З приїздом, пане пасторе!" Один старий рибалка гукнув: "Давно вже не чули ми грому в неділю!" А одна опасиста стара пенсіонерка закричала: "Слава богу, знов починає гриміти!"

При цих репліках пастор кидав на пана Зінгера швидкі погляди, і сердешному секретареві страхової спілки стало трохи моторошно, бо він мимохідь подумав, що зовсім не вміє веслувати.

Між іншим, пастор уловив і кілька реплік пошепки, острівною говіркою, які, без сумніву, стосувались худющого пана Зінгера. З лівого боку хтось прошепотів: "У наш пташник прибув іще й пугач!" А з правого: "Он іде ширма, а всередині чоловічок!"

Пастор Грім осміхнувся, бо подумав про свій заклад. Але водночас той шепіт видався йому нечемним щодо гостя, і він вирішив наступної неділі прочитати гельголандцям громову проповідь щодо чемності.

На вулиці, що вела до сходів, пастор Расмуссен залишив пана Зінгера в удови Бродерс, бо там секретар страхової спілки мав жити. Сказав йому "до побачення" й пообіцяв рівно за тиждень повести його в прогулянку по острову. А потім рушив у Горішнє селище, до свого дому.

Та ледве він пройшов половину сходів, як його наздогнала засапана вдова Бродерс, гукаючи: "Пане пасторе! Пане пасторе!"

"Що сталось, пані Бродерс?"

"Пане пасторе, той папужка, що ви мені привели, не любить риби! Що ж мені з ним діяти? Не можу ж я щодня купувати йому м'ясо! В нас воно надто дороге!"

"Люба пані Бродерс! — відповів пастор досить голосно. — По-перше, пан Зінгер не папужка, затямте це собі, а по-друге, він з божою поміччю звикне до всього, навіть до риби, коли її добре приготувати. Бувайте здорові!"

"Бувайте здорові, не гнівайтесь на мене!" — промурмотіла пані Бродерс і заспокоєно подріботіла сходами вниз. Вона вже твердо вирішила привчити пана Зінгера до риби.

І вона це зробила, та ще й дуже просто: подала йому котлети з кита, а сказала, що це телятина; копчену акулячу почеревину назвала свинячою. Одне слово, вона три дні дурила його, а коли на четвертий день пан Зінгер похвалив її страви, відкрила правду: сказала, що він три дні їв тільки дарунки моря.

Секретар страхової спілки був приголомшений цими словами. Скинув пенсне, обнюхав свинячий шніцель у себе на тарілці й спитав: "То, може, це риба-пилка?"

"Ні, пане Зінгер, — заспокоїла його вдова Бродерс, — цього разу я вам подала справжню свинину. Адже сьогодні неділя".

Йоганнес-Якоб Зінгер спіткав іще не одну несподіванку на острові Гельголанді. Наприклад, на материку він звик був подавати руку всім знайомим, яких стрічав на вулиці, й казати їм: "Добридень!" та "Як справи?" І вранці в понеділок, йдучи до своєї страхової контори, він запізнювався туди на цілу годину, бо на коротенькій своїй дорозі зустрів не більш і не менш як чотирнадцять чоловік, із якими встиг познайомитися в своїй конторі. Чотирнадцять разів він подав, вітаючись, руку, чотирнадцять разів сказав: "Добридень" і "Як справи?", чотирнадцять разів подав руку на прощання й чотирнадцять разів сказав: "Бувайте здорові" та "До побачення". Це забирало дуже багато часу; на Гельголанді до такого не звикли. Тут віталися й прощалися за руку тільки тоді, коли виряджались на материк або верталися звідти. А так, зустрічаючись, тільки казали: "Здоров" або "Привіт".

Несподівані були для пана Зінгера й балачки в його страховій конторі. Як людина педантична, він завжди говорив про "Товариство страхування вдів ловців омарів". А гельголандці весь час казали: "Ніколаусова каса". Тільки на третій чи четвертий день пан Зінгер збагнув, що вони мають на увазі його "Товариство страхування вдів ловців омарів". Бо небесний заступник рибалок та мореплавців — святий Миколай, чи то Ніколаус. Тому всі моряцькі страхові товариства називають "Ніколаусовими касами". А секретарів таких товариств — просто Ніколаусами. Секретар "Пароплавного страхового товариства", наприклад, мав прізвисько Ніколаус Раз-Два-Три, бо він завжди носив ціпок із залізним наконечником і за кожним другим кроком різко стукав ним. Це звучало як "тук-тук-тук" або "раз-два-три". Секретар Товариства страхування риболовних снастей прозивався Ніколаус-Перець, бо він дуже перчив усі страви. А секретар "Лоцманської страхової спілки" був Ніколаус-Свинар, бо він єдиний на всьому острові держав свиню.

Тільки секретар страхового товариства Йоганнес-Якоб Зінгер, здавалося, ще не мав прізвиська, і він дуже пишався цим. Коли пастор Расмуссен, як домовилися, в останній четвер травня прийшов кликати його на прогулянку, пан Зінгер сказав: "Ви програли заклад, пане пасторе! Я вже тиждень живу на Гельголанді, а прізвиська не маю".

"Зачекайте, пане Зінгер, — засміявся пастор Грім. — Ходім поки що прогуляємося".

Секретар страхового товариства надів жовто-зелену квітчасту камізельку й прикрасив свої тонкі ноги лимонно-жовтими гамашами. Була вже п'ята година, і його службовий час у конторі скінчився.

Коли вони піднімалися сходами до Горішнього селища, їм довелось обминати старого підмітайла Цангі, бо той саме завзято мів сто вісімдесят три сходинки.

"Ну, як справи, Цангі?" — спитав пастор.

Старий відповів, не підводячи голови:

"Вниз кочуся, пане пасторе".

А потім мовчки замів іще три сходинки.

Пастор Грім зупинився й спитав:

"Скільки тобі, власне, років, Цангі?"

"Сімдесят п'ять, пане пасторе!"

"Ну, то час тобі вже на спочинок. А ти хоч застрахований?"

Старий підмітайло, не перестаючи вимахувати мітлою, відповів:

"Ні, пане пасторе, де там! Я вже якось до кінця витримаю. Адже це страхування грає на тому, щоб люди рано вмирали.