Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Сторінка 19

Знаю я їх! Ніколаус Раз-Два-Три хитрий, як чортяка, Ніколаус-Перець дурний, як баран, Ніколаус-Свинар не любить мене, та й оцей новий, Ніколаус Жовтоногий, навряд чи кращий буде".

"Дозвольте!" — вигукнув пан Зінгер.

Але Цангі вже спустився на дванадцять сходинок і нічого не почув, бо він був майже глухий.

Йоганнес-Якоб Зінгер утупив очі в свої гамаші й спитав: "Чому він назвав мене Жовтоногим? Жовті гамаші тепер дуже модні в Гамбурзі".

"Але не на Гельголанді, — відказав пастор і осміхнувся. Тоді взяв пана Зінгера під руку й сказав: — Ходімо провідаємо аптекаря Мелліна".

Вони піднялися нагору й зайшли до старовинної аптеки, що стояла на краю урвища біля сходів. Там їх почастували грогом.

"Я вже багато чув про вас, — сказав аптекар панові Зінгеру. — Вас прозвали Обхідний Маневр, правда?"

"Як, як? — уражено перепитав секретар страхового товариства. — Обхідний Маневр?"

"Та не дрочіться через таку дурницю! — вигукнув аптекар. — Тут нікого не називають справжнім ім'ям. Мене от прозвали Нашатирний Петер. А вас — Обхідний Маневр".

"Але чому, пане аптекарю?"

"Ну, бачте, пане Зінгер, тут річ ось у чому: вдова Бродерс усім розповідала, що ви не любите риби. Але вона, каже вдова, навчила вас залюбки їсти рибу. Обхідним маневром, каже вона. Тому вас і прозвали Обхідним Маневром".

Пастор Расмуссен так зареготав, що аж пирснув грогом, який мав у роті, на стіл. Але пан Зінгер тільки сказав: "Як прикро!"

Коли вони обидва вже знов неквапом ішли по острову, пастор Грім сказав: "Двоє прізвиськ ви вже маєте. Цікаво, яке буде третє?"

"А мені вистачить і цих! — з гідністю відказав Йоганнес-Якоб Зінгер. Він волів би повернутись і рушити назад. Але пастор тяг його далі через Горішнє селище і навіть запросив ще на один грог у шинок "Утіха Північного моря".

Шинкар Ялівцевий Гаррі власною персоною приніс дві склянки грогу і навіть підсів за стіл до клієнтів.

"Ну, як вам сподобався наш острів, Президенте?"

"Який я вам президент!" — з гідністю відрубав пан Зінгер. Та Ялівцевий Гаррі тільки засміявся.

"Звичайно, я знаю, що ви страховий агент. Але, як я чую, ви по десять разів на день вітаєтесь за руку з людьми. А це робить тут тільки президент, коли раз на рік навідує наш острів. Тому вас і прозвали Президентом. Цілком симпатичне прізвисько".

На щастя, цей раз у пастора Расмуссена не було в руці грогу, і він зміг зареготати без небезпеки для скатерки. А пан Зінгер сказав: "Та непогане". Бо прізвисько Президент йому сподобалося.

Далі він уже супроводив пастора по острову не без приємності. Вже темніло, коли обидва дійшли до маяка, що невтомно обводив трьома своїми променями морський обрій, як дороговказ для суден у морі.

Біля підніжжя маяка вони зустріли Антьє Гавдуюду. Вона була дружина англійця, що торгував на Гельголанді тканинами. Вона ніколи не питала людей: "Як справи?" А натомість питала: "How do you do?" По-англійському це означає те саме. Тому її й прозвали Антьє Гавдуюду. В напівтемряві Антьє впізнала пастора тільки по голосу. А пана Зінгера й зовсім не впізнала. Тому вона спитала: "З ким це ви прогулюєтесь, пане пасторе?"

"З паном Зінгером, страховим агентом, Антьє!"

"А, з Гумовим Ніколаусом".

"Вибачте, як ви сказали? — сердито вигукнув пан Зінгер. — З Гумовим Ніколаусом?"

"Ой, не ображайтесь! — відказала Антьє Гавдуюду. — Я ж не зо зла. Я просто від людей чула, що вас так називають".

"Але чому раптом Гумовим Ніколаусом?" — спитав пастор Расмуссен.

"Ну, це проста річ, пане пасторе. Це через підпис".

"Тобто як?" — здивувався Йоганнес-Якоб Зінгер.

"Та ви ж, — відповіла Антьє Гавдуюду, — під кожним папером підписуєтеся: "Агент Товариства по страхуванню вдів ловців омарів". Такий розтягнений підпис, наче гумовий".

"А чому Ніколаус? — спитав пан Зінгер збентежено.

"Бо в нас усіх страхових агентів називають Ніколаусами".

"Ага, — знічено промимрив агент, — тому й підмітальник назвав мене Жовтоногим Ніколаусом".

Пастор Расмуссен аж заіржав і, пирхаючи, вигукнув:

"Так вам і треба, Зінгере, щоб вас прозивали Гумовим Ніколаусом. І придумали ж такий довжелезний підпис! Як там воно, Антьє?"

"Агент товариства по страхуванню вдів ловців омарів", пане пасторе!"

"Сміх, та й годі!" — закричав пастор.

Але пан Зінгер прошепотів:

"Як прикро!"

Коли вертались додому, пан Зінгер мусив визнати, що він начисто програв заклад. Він мав уже не одне прізвисько, а цілих четверо. І це смутило його так, що добросердому пасторові стало аж шкода бідолахи.

"Ви знаєте, — сказав він, — я подбаю, щоб вас надалі прозивали тільки Президентом. Адже це прізвисько найбільше вас задовольняє, правда?"

Агент кивнув головою.

"Гаразд, а коли ви збираєтесь тричі обпливати човном круг острова, пане Зінгер?"

"Може, в неділю?" — відказав бідолаха.

"Згода, пане Зінгер! У неділю о дев'ятій ранку на причалі для вас буде наготована шлюпка. Ви ж не маєте нічого проти того, щоб я скористався нагодою і трохи покатався?"

Агент похитав головою. Потім пригнічено сказав: "Добраніч", — і зник у домі вдови Бродерс.

Наступної неділі гельголандці були неабияк здивовані, побачивши, що пастор Грім із новим страховим агентом сідають у шлюпку і худющий пан Зінгер з натугою, невміло налягає на весла, їхній подив ще зріс, коли вони побачили, що невеличка шлюпка обпливає весь острів.

І вже зовсім отетеріли люди, коли шлюпка після тригодинної плавби не пристала до причалу, а вдруге рушила на південь і обкружляла острів. Тоді гельголандці висипали з осель, і повсюди на краю кручі товпились цікаві, що дивились на човник унизу, в хвилях. Розумний пастор вибрав для прогулянки шлюпку, що належала державі й мала назву "Президент". Це було дуже передбачливо. Бо коли Ялівцевий Гаррі з шинку "Втіха Північного моря" побачив зі скелі шлюпку, то гукнув: "Хлопці, дивіться! Президент у "Президенті" пливе круг острова".

Цей дотеп полетів з уст в уста, і Йоганнес-Якоб Зінгер ураз дістав навіки те прізвисько, котре найдужче йому сподобалося.

Коли він удруге проплив повз причал, не пристаючи, йому вже гукали: "Агов, Президенте, ти що, хочеш установити рекорд на далеку дистанцію?"

Йоганнес-Якоб Зінгер кивнув головою й був радий, і то з двох причин: по-перше, що його називали Президентом, а по-друге, тому, що при цій нагоді навчився веслувати. Він змахував веслами майже так само зграбно, як пташка крильми — легко й ритмічно, навіть не думаючи про веслування. Коли аж надвечір він нарешті втретє обплив круг острова й пристав до причалу, Спілка веслярів тут-таки на місці оголосила його своїм почесним членом і запросила разом із пастором до шинку "Втіха Північного моря". Наступними днями вдова Бродерс не могла надивуватися з пана Зінгера. Він уже не носив жовтих гамаш, називав свою контору "Ніколаусовою спілкою", залюбки їв рибу й навіть морських слимаків, уже не вітався з людьми за руку по десять разів на день, а гукав: "Здорові були" чи "Привіт", коли зустрічав знайомого, а одного дня навіть пішов на службу в синьому моряцькому светрі.

"А ви знаєте, Президенте, — сказала вдова якось у неділю за обідом, — вас уже й не відрізниш від гельголандця".

"Правда!" — погодився пан Зінгер. А тоді відсунув шніцеля зі свинини, що подала йому вдова, й узяв шматок свіжозакопченої акулячої почеревини.

Прадідусь замовк, і я спантеличено запитав:

— Що, оповідка скінчилась?

— Так, оповідка скінчилась. Ти, звичайно, поцікавишся, чому Президент тепер уже не страховий агент, а торговець омарами, правда?

— Так, прадідусю.

— Ну, це я можу тобі сказати: бо він одружився з дочкою торговця омарами, а після тестевої смерті успадкував торгівлю.

— А чому ви не розказали про це в своїй оповідці?

— Бо, як сказала одна мудра султанова дружина, навіть така мізерна й дурна річ, як казка, має свої правила! Оповідка про прізвиська пана Зінгера — це оповідка про заклад. Вона починається з того, що двоє побились об заклад, і кінчається тим, що один з них виграє той заклад, а другий програє. І крапка! Все інше вже не належить до оповідки. Бо оповідка, Хлопчак, повинна бути схожа на змію, що кусає себе за хвіст. Вона повинна бути заокруглена, замкнена сама в собі. Так, як змія, що вхопить себе зубами за хвіст, не має ні початку, ні кінця, так і кінець оповідки повинен уплітатися в її початок.

— Оце, прадідусю, й є мораль вашої оповідки.

— Так, це теж мораль, але вона годиться для будь-якої оповідки. А наша оповідка про пана Зінгера мала показати ще й інше: те, що люди завжди, так би мовити, обмацують мовою щось нове, перше ніж дати йому назву. Пан Зінгер був на Гельголанді чимось новим. До нього пробували прикласти то те, то те прізвисько. Але те, котре найдужче пасувало до його поведінки, сповненої гідності, прилипло до нього: прізвисько "Президент".

— І тому мого друга Геннінга тепер називають Президентовим Геннінгом, а дівчину дядька Гаррі — Президентовою Хельгою! — сказав я.

— Точно, Хлопчак!

Прадід вийняв з кишені маленького золотого годинника й мовив:

— Горішня бабуся чекає мене. Мені треба дещо з нею обговорити. А ти склади тим часом гарненького віршика!

— Так у мене немає настрою, прадідусю, й задумки немає!

— Ну, тоді я пропоную тобі ось що: спробуй-но ще перекладати!

— А що ж мені перекладати? — засміявся я. — Я ж не знаю жодної чужоземної мови.

— Зате знаєш дві вітчизняні: німецьку й фризьку![2]

І це була правда: по-фризькому я говорив удома, а по-німецькому в школі та з дачниками з материка. Отже, я повинен уміти й перекладати з мови на мову…

Я взяв дошку та теслярського олівця й сів з ними нагорі, в токарні, а прадідусь пішов через вулицю в дім. Я вирішив перекласти вірш про кумедного чоловічка, бо він коротенький і простий. Спочатку я написав його з одного боку дошки і якийсь час дивився на нього. Потім сказав собі: "Отак! А тепер хутенько перекладай відповідним розміром, з гарними римами й з усім, що сюди належить!"

Та перекладання виявилось куди важчим ділом, ніж я гадав. Коли у фризькій мові яке слово має один склад, то в німецькій — принаймні два. А коли якісь слова у фризькій мові римуються, то в німецькій — напевне ні. Тож я морочився добру годину, але переклав усього два рядки.

Тоді я вирішив хоча й перекласти вірша, але зробити з нього новий, тобто вірш, заримований по-німецькому.