Мій прадідусь і я, або ж Великий Хлопчак і Малий Хлопчак - Сторінка 24
- Джеймс Крюс -І навіть з дуже гарною дикцією. Ось він:
Лісова абетка
Лебідь озером пливе —
А, Бе, Ве.
Нитку павучок пряде —
Ге, Де, Е.
Шишку білочка гризе —
Є, Же, Зе.
Зерня вибирає в рот —
І, Ка, Йот.
Спить зайчатко під кущем
Ка, Ел, Ем.
У норі борсук сопе —
Ен, О, Пе.
Печеричка он росте —
Ер, Ес, Те.
Під листком у лопуха —
У, Еф, Ха.
Лис на лови вируша —
Це, Ча, Ша.
Ось абетка вам моя —
Ща, Ю, Я.
— Які чу-до-ві образи, Маргарето! — вигукнув прадідусь. — І хто б подумав!
— Я думав! — гукнув я. — Я вам уже кілька днів казав, що горішня бабуся потай віршує!
— Так, це правда, казав, — підтвердив прадідусь.
Усі гості почали невтримно сміятись.
На щастя, горішня бабуся подала мені згорточок паперу, на якому вона переписала мій абетковий вірш до дня народження прадідуся. І тоді я нарешті зміг довести, що я маю право сказати про вірші щось серйозне. Я подзенькав ложкою об чашку, мовив: "Прошу тихо", — і з запалом прочитав абеткового вірша:
Прадідусева абетка
А сьогодні в нашій хаті
Буде прадідове свято.
Він найстарший тут у нас,
Гарно з ним провести час.
Добрий капітан у домі
"Екіпажеві" свойому.
Є у нього й ще чесноти:
Жвавий дуже у роботі,
Знає оповідок силу
І складає вірші мило,
Їх записує на дошку
Й потім згадує потрошку.
Кожному він друг у скруті,
Любить всім корисним бути.
Мудру раду може дати,
Не старий, хоч бородатий.
Ой, багато в нього варті
Приповідки всякі й жарти!
Рідко губиться у мові,
Слово-бо напоготові.
Так живе Хлопчак веселий
У старій своїй оселі.
Фарб не знаю де й узяти,
Хоч приблизно змалювати:
Це Хлопчак, це прадід мій!
Чи є ще в кого такий?
Шкода — вірш кінчаю я.
Ща, Ю, Я.
Гості заплескали в долоні. Мій друг Геннінг прошепотів:
— Добре втнув, Хлопчак!
— Чудесно! Як з натури змальовано! — вигукнула пані Зінгер. І всі дуже хвалили мого вірша.
Тільки прадідусь похитав головою.
— Ти, Хлопчак, перехвалив мене, — сказав він. — Та коли це вже день народження, то нехай. А взагалі вірш дуже гарний!
І знову гості хтозна й чого засміялися. Потім читання віршів скінчилося. Наші моряки зітхнули з видимою полегкістю. Бо вірші — це не на їхній смак. Вони слухали тільки з чемності, а справжнє зацікавлення виявили до єдиної "Норовливої яхти". А тепер вони за маринованими оселедцями та гарячим грогом відпочили від трудів слухання й навіть поскидали куртки, бо в кімнаті стало надто тепло. Мого друга Геннінга й мене о дев'ятій годині відіслали додому. Правда, ми копилили губи й говорили про несправедливість та нерозуміння. Але все марно. Горішня бабуся сама простежила, щоб ми пішли.
Отож я взяв матроську торбу, в яку були запхані мої речі, надів плетену шапку, зимову куртку й покинув прадідусів дім.
Прадідусь вийшов аж до дверей, щоб попрощатися зі мною. Я підніс праву руку до шапочки й сказав:
— Дозвольте відбути, пане капітан!
— Шкода, — сказав прадідусь. — Шкода, що ти відпливаєш! Але ж ти часом приходитимеш провідати мене?
— Аякже, прадідусю! Я просто не знаю, що робитиму без вас!
— Учись і грайся! Бо життя коротке!
Прадідусь підніс на прощання руку до кашкета, примружив око, повернувся й пішов у дім.
А я зі своєю морською торбою помандрував нічними вулицями до батьківського дому.