Мільйон і один день канікул - Сторінка 9

- Євген Велтистов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У дзеркалі видно було голе обличчя.

— Ну, от, я більше не король, — промовив він і змахнув пальцем сльозу.

Він міг іще дозволити собі такий королівський жарт — пожаліти себе, пустити сльозу.

— Ісілю! — гукнув король на весь голос, і той одразу ж з'явився. — Ти впізнаєш мене?

Ісіль похитав головою.

— Це я — твій дядько Мишук, — король засмучено зітхнув. — Я дозволяю тобі говорити!

— Голос начебто ваш, — сказав невпевнено Ісіль. — Та й чоботи...

— Годі! — король зняв із себе чоботи. — З минулим покінчено! Це був передостанній наш жарт... Неси чемодан, Ісілю!

Ісіль приніс чемодан.

— А тепер, — урочисто сказав Мишук, — я дам для всіх останній королівський бал. — І він підняв кришку.

Чемодан був доверху набитий живими квітами з Тутика.

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ,

в якому зустрічаються кораблі

Запрошення, яке розніс по каютах "Вікторії" усміхнений Ісіль, потішило всіх пасажирів.

Земля зникла з екранів, крізь ілюмінатори було видно тільки ореол навколо діри, і в ці відповідальні хвилини землянам захотілося бути разом. Навіть капітан Вегов, дуже зайнятий у штурманській рубці, обіцяв на хвилину зазирнути до кают-компанії. Попросив організатора залишити вільною половину стола. "Про всяк випадок", — сказав Вегов.

У кают-компанії пасажирів здивували білі, бузкові, рожеві шапки квітів. Здавалося, весь квітучий Тутик був представлений в залі, а за вікнами була не чорнильна темрява з пащекою всепоглинаючої діри, а синій океанський простір. І ніхто, звичайно, не впізнав короля без вусів, без мундира і чобіт.

Хитрувато підморгуючи, Мишук відрекомендовувався супутникам:

— Колишній король... Повертаюся на острів Тутик. Якщо він, ясна річ, існує.

Мишук запросив на вальс Ірину Олександрівну. І цей вальс, квіти, принесений стюардом чай у склянках створювали дещо старомодний, але приємний земний світ, такий не схожий на світ мертвої зірки, що поглинала простір — час.

Чим був їхній корабель перед безоднею космосу? Комашкою поряд з гарматним ядром. Комашка могла бути легко розчавлена, знищена, перетворена майже в ніщо — в уламки атомних ядер. Але вона була жива і відчайдушно боролася з силами природи за своє життя.

— Друзі! — Король постукав ложечкою об склянку. — Я маю зробити важливе зізнання: я не король!..

— Ви зреклися? — спитала Ірина Олександрівна.

— Не зовсім так, — весело сказав Мишук. — Усі мої предки володіли Тутиком, і я вважав себе за останнього на Землі короля. Ще вчора в мене був старезний палац і міністри. Але все то дитяча забавка, справжній обман зору, включаючи, звісно, і мої колишні вуса. Тільки тут, у космосі, я зрозумів, що звання короля саме по собі не дає права на повагу. Правильно, Ісілю?

— Авжеж, — промовив Ісіль.

— Ісіль, мій племінник, — відрекомендував Мишук. — Ісіль дуже добре виконував роль слуги, бо інакше не здійснив би такої надзвичайної подорожі!.. Я мушу попросити у нього пробачення за ті мимовільні щиглі, які він діставав. Бо інакше ніхто не повірив би, що я король.

Ісіль, зніяковівши, з'їв повну вазочку варення.

— Коли навіть ми повернемося у середньовіччя, — закінчив своє зречення Мишук, — прошу потвердити, що я не король. — І він дмухнув на неіснуючі вуса.

— Потвердимо! — пролунав незнайомий голос, і король одразу впізнав: це говорив його син.

Усі дивилися на колишнього короля. І ніхто не помітив, що людей у кают-компанії вдвоє побільшало : на тій половині стола, що її на прохання капітана ніхто не займав, сиділи пасажири "Альфи".

Алька щось пронизливо вигукнула, підхопилася, кинулася до мами.

Хлопці метнулися за нею.

Еони бігли навколо стола назустріч батькам і не розуміли, чому біжать так довго: що ближче вони підбігали, то далі відсовувалися знайомий фігури. Здавалося, ця половина стола ніколи не закінчиться, без кінця і краю розтягуючись у просторі, а пружне повітря штовхає в груди, заважає швидко бігти.

— Зупиніться! — застеріг дітей лагідний голос. — Верніться, будь ласка, на свої місця.

Діти, важко дихаючи, попленталися до крісел. Ніщо не заважало їм іти назад.

— Зараз ви до нас не потрапите, хоч як би старалися, — пояснила, усміхаючись, Альчина мати. — Наші кораблі з'єдналися в просторі, але ми знаходимось в себе, а ви — за тисячу кілометрів за земними поняттями. Чи варто, Алько, бігти тисячу кілометрів на одному місці?..

— Варто! І навіть більше! — Алька струснула кісками.

На "Альфі" всі засміялися.

— Зачекайте трішки, — сказав Каренів батько, дивлячись на дітей з-під волохатих брів. — Ми пронеслися в порожнечі мільйони кілометрів. І що значить порівняно з цим якась там тисяча, до того ж скручена космосом у кілька метрів?! Скоро ми подолаємо і цю тисячу!

— А ти відкрив нові закони природи, як хотів? — запитав Карен у батька.

— Незнайома природа прямо перед вами. — Батько показав на чорну діру.

— А ти? — запитав Мишук у сина.

Астрофізик замислено кивнув в ілюмінатор.

У цю мить стіни корабля зникли, розчинилися в темряві, відкривши незвичайну картину космосу. Звідусіль світили далекі бліді зірки, їх проміння сходилося в одній точці й поступово згасало. Тут зяяла велика вирва з тонким блискучим обручем горловини. То сонячний вітер кружляв довкола чорної діри, нагріваючись до величезної температури, і затим падав у вирву.

Круглий, рівно освітлений стіл з притихлими людьми, немов стародавнє судно, плив океаном космічної ночі...

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ,

в якому зустрічаються світи з різними Стрілами часу

Зненацька довкола засяяв фейєрверк вогнів, затанцювали язики білого полум'я.

— Спокійно! — попередив супутників астрофізик з "Альфи". — Це найрідкісніше явище у Всесвіті. Нам пощастило побачити тахіонів.

"Ти помиляєшся, землянине, — пролунав у динаміках дивний голос, що ледь нагадував людський. — Тахіони, як ви нас називаєте, населяють космос так само, як ви свою планету. Але ми рідко зустрічаємося..."

Вогні поволі вирівнювалися в стовпи світла. Вони помітно коливалися, осяваючи темряву сильними спалахами, і, здавалося, ледве втримуються на одному місці.

— "Тахіс" старогрецькою "швидкий" — пригадав уголос Карен і аж підскочив од несподіваного здогаду. — Це люди-світло?

"Ми не люди. Ми не просто надсвітло. Ми все разом : корабель, планета, розум, життя, — пояснили тахіони через динаміки. — Часточки, з яких ми складаємося, поки що не відкриті людьми. Ви тільки припускаєте наше існування у природі".

— Спасибі, — подякував Олегові батько, фізик, схвильований побаченим. — Яка швидкість вашого руху?

"Ми рухаємося швидше за світло. Для вас це — гранична швидкість. А для нас — тільки початок на шляху до нескінченності. Такий рух звичний для тахіонів, це наше життя..."

Люди дізналися, що тахіони — вічні мандрівники космосу — завжди рухаються в протилежному напрямку, ніж увесь відомий людству Всесвіт. Ось чому їх ніхто ніколи не зустрічав. І хоч подеколи надшвидкі мандрівники проносилися зовсім поряд з кораблями землян, два різних світи були невидимі один одному.

Зараз тахіони кружляли довкола діри, освітлюючи шлях двом кораблям. Поки "Вікторія" й "Альфа" облітали діру із швидкістю, близькою до швидкості світла, час у кораблях повернувся назад, збігся з плином часу тахіонів, і зв'язок світів став можливий. Люди, які розмовляли з тахіонами, говорили, певна річ, незвично — порядок слів у їхній мові був зворотний, і зразу ж забували почуте й сказане. Однак вони не помічали цього — так само, як і під час незвичайного обіду. Кожна подія в цю мить ставала немовби частиною їхнього майбутнього. Згодом, коли хід часу повернеться в звичне русло, вони згадають про зустріч усе, аж до найменших подробиць...

В одній із старовинних казок двадцятого століття королева країни Оз перетинає пустелю смерті. Вона рухається завжди в одному напрямку — вузенькою килимовою доріжкою, що іменується "Тепер", — інакше на неї чекає загибель. Королева бачить перед собою тільки "Тепер" і не може повернутися у своє "Вчора". Магічний килим розгортається попереду під ногами королеви й одразу згортається за нею...

Чому ж килим часу для тих, хто живе на Землі, ніколи не розгортається назад? Чому минуле для людей безповоротне?

Швидка світлова доріжка "людей світла", як назвав тахіонів Карен, розкручується в зворотному для Землі напрямку. Але і для істот надсвітла вона не може повернути назад. Спрямована тільки до їхнього майбутнього, а не до минулого.

Ці космічні світи рухаються "вперед" і "назад" одночасно. Кожний, звичайно, вважає, що саме він націлений уперед, і кожний по-своєму має рацію. Істини можна порівняти тільки у рідкісних випадках, за різних обставин, коли ці світи випадково збігаються в своєму русі.

— Як дізнатися, куди спрямована Стріла часу? — задумливо промовив капітан Вегов. — Де наконечник, де оперення цієї Стріли? Де, інакше кажучи, майбутнє, а де минуле?

"Природа не виділяє ходу одного часу порівняно з іншими, — надійшла відповідь з динаміка. — Те, що у вас "ліворуч", у нас — "праворуч". І навпаки. Між минулим і майбутнім не більша різниця, ніж між лівим і правим".

— Отже, основні закони природи в нас однакові, — зробив висновок астрофізик з "Альфи" — Мишук-молодший. — Проте наші галактики розлітаються від землі, а чорна діра стягує матерію.

"Це і є головна відмінність між вашим майбутнім і нашим, — повідомили тахіони. — Те, що ви називаєте вмираючою зіркою, ми називаємо народженням нового".

— Куди ж дівається те, що зникає? — схвильовано промовив Мишук-молодший.

"Ніщо у природі не зникає. Одне переходить в інше. В різних частинах Всесвіт то стискається в точку, то вибухає".

— Зрозумів! — гукнув на весь голос учений. Відкриття, до якого він готувався все життя, здійснилося! Всесвіт дихає!

Стовпи світла дивовижно вигнулися й розтали в темряві.

Навколо столу знов були звичні стіни.

В ту саму мить роз'єдналися й кораблі. Пасажири "Альфи" зникли з кают-компанії "Вікторії". Але вони були зовсім недалеко — за тисячу кілометрів, бачили одне одного на екранах.

"Вікторія" й "Альфа" стрибком повернулися до звичного плину часу. Шляхи землян і тахіонів розійшлися.

Кожний з двох світів летів до свого майбутнього.

Стріли їхнього часу були націлені в протилежні боки.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ,

в якому люди перемагають

— Ось вона, дивіться!

Капітани кораблів показували пасажирам на чорну діру.