Мінотавр - Сторінка 2

Воно черкало крилами по його вологих ніздрях і стромляло свою невеличку голівку з голою жовтувато-білою шиєю, червоними очицями й химерно загнутим могутнім дзьобом кудись поруч, збоку. На стінах довкола було видно силу-силенну крил, ший, очиць та дзьобів, цілі хмаровища всього цього кружляли над ним, запинаючи собою сірий світанок, кидалися вниз, дзьобали, рвали, шматували, цмокали, порпалися, жерли, пронизливо скрикували, відлітали, поверталися назад, знов шугали вниз і, здіймаючись та сідаючи, віддзеркалювалися в стінах, і мінотавра так заколисувало те шугання й змахування крил, що він не міг збагнути, чому все оте шугає вниз, що воно там клює, довбе, чому злітає, кружляє, і коли воно, кружляючи все вище й вище, зникло в тепер уже осяяній порожнечі вранішнього неба, крізь скляні стіни просоталося сонце, запаливши в мінотавровому мозку свій образ — образ величезного обертового колеса, яке обсипало небесну баню огненними стрілами, виявляючи так свій гнів через блюзнірський вчинок власної дочки Пасіфаї, яка на кривду богам і прокляття людям породила істоту, приречену бути не богом, не людиною і не твариною, а лише мінотавром, безвинним і винним воднораз. Він подивився на те неосяжне колесо, що котилося вгору, заплющив очі, проте бачив його й далі — колесо прокляття, яке тяжіло над ним, колесо його долі, його народження й смерті, колесо, що палало в його мозку, хоч він і не знав, що таке прокляття, доля, народження й смерть, колесо, яке котилося по ньому, колесо, котитися в якому судилось і йому; лежачи отак, мінотавр, обпалений сонцем і його тисячократ відбитим від стін промінням, раптом невиразно розгледів біля себе чиюсь ногу, схожу на його власну. Він подумав, що то дівчина, що вона знов почала рухатись і хоче з ним гратися. Він підвів голову й тепер побачив уже дві ноги, що відступили назад. Мінотавр устав. Перед ним стояла істота, подібна до дівчини, та все ж не дівчина; в лівій руці та істота тримала порваного плаща, а в правій — меча, але мінотавр не знав, ні що таке плащ, ні що таке меч, він знав тільки — адже в сліпучому сонячному світлі стіни вже не віддзеркалювали жодної картини,— що мінотаври й дівчата покинули його, а дівчина, котру він узяв, знов, мабуть, почала рухатись і пішла собі, бо поруч її вже не було. Він опинився за межами свого світу мінотаврів і зостався сам з істотою, що, не спускаючи з нього очей, відходила назад, зупинялась, потім знову рушала в його бік і знов відступала. Мінотавр пішов до неї, сповнений доброзичливого почуття, хоч і не мав уявлення, що таке доброзичливість, бо це почуття відрізнялося від того, яке він мав до дівчини, і було не таке нестримне, не таке пожадливе. Він уже наперед радів нагоді погратися з цією істотою, побігати за нею в хідниках, може, вона відведе його до інших мінотаврів і до дівчат та істот, таких самих, як і оця нова. Але тепер з нею треба обходитись обережніше, ніжніше, а то й вона перестане рухатись. Мінотавр задоволено засопів і, коли істота знову змахнула плащем, пустився в танок. На тлі стін, що блищали в сонячному світлі, обоє рухалися, мов тіні,— мінотавр, що танцював, підскакував, дрібно притупував ногами та приплескував собі в долоні, а істота, що махала плащем, підступала, відступала назад, раз у раз вимахувала мечем, якого принесла до лабіринту під плащем, щоб убити мінотавра, і тепер, опинившись перед Ним і бачачи, який він простодушний, відчувала сором. Мінотавр, притупуючи ногами й приплескуючи в долоні, обійшов істоту колом. Він танцював на радощах, що тепер уже не сам, танцював з надією знайти ще мінотаврів, дівчат та істот, схожих на цю, з якою тепер танцював. Танцюючи, він забув про сонце, забув про прокляття. У цю хвилину він був саме втілення веселощів, привітності, легкості й ніжності. Він танцював, а істота пильно за ним стежила, раз у раз відскакуючи від нього, і коли сонце схилилося нижче, разом з незліченними його віддзеркаленнями на стінах з'явилися й відображення мінотавра та істоти. Мінотавр танцював, щасливий, що знайшов мінотаврів та нових істот, а незабаром знайдеться й дівчина, яку він узяв і яка спершу залишилася лежати нерухомо, а потім пішла геть, і знайдеться й решта дівчат, що їх узяли мінотаври і що потім також спочатку знерухоміли, а тоді пішли геть. Пританцьовуючи, обидва то сходилися ближче, то розходились, і зображення в дзеркалах також сходилися, затуляли й протинали одне одне. Повсюди танцював, кружеляв навколо себе самого мінотавр, і повсюди підскакував до нього й відскакував юнак — то присідаючи на пружних ногах, то стрибаючи, мов цапок, то очікувально завмираючи й прицілюючись, і коли сонце закотилося за лабіринт і стіни відбили темно-червону заграву, він таки завдав удару, тоді відскочив, прихилився до стіни й утупився в мінотавра. А той, пританцьовуючи, ступив з мечем у грудях ще кілька кроків, потім зупинився, витяг правицею з грудей меча, зчудовано подивився на нього, схопився лівою рукою за груди, з яких сочилося щось чорне, відкинув меча вбік — так, що він аж ковзнув по підлозі,— притис до грудей і правицю, похитнувсь, хотів був, здавалось, ступити крок, але так і не зрушив з місця. Мінотавр був спантеличений. Він не розумів, що то потекло в нього по руках, не розумів, що то за біль пік йому в грудях. Він тільки відчував, що ця істота, яка наскочила на нього й щось увігнала йому в тіло, не любить його так, як доти його любили всі — мінотаври, дівчина, дівчата, і коли він це відчув, у ньому прокинулася підозра, а позаяк він не вмів міркувати, то все це пропливало у вигляді картин у його душі, а не в свідомості, так ніби його почуття виливалися в своєрідному образному письмі. Може, та дівчина зовсім його й не любила і решта дівчат теж не любили мінотаврів, тим-то й позастигали нерухомо, а потім пішли собі геть. Може, вони належали отій новій істоті, що була схожа й усе ж таки не схожа на дівчину і мала майже таке саме міцне тіло, як і в нього, мінотавра, і яка накинулася на нього, як і решта нових істот накинулася на мінотаврів, що тепер, як і він, стояли, попритискавши руки собі до грудей, і з них сочилося щось чорне; і коли з'явилося ще шестеро дівчат і шестеро юнаків, тримаючись за руки, і їхню вервечку в дзеркалах, здавалося, годі було перервати, скоріше навіть навпаки — у відблисках цього знаменного вечора вона стала удвічі, вчетверо, у стократ довшою, і коли вони побачили свого товариша, що стояв, прихилившись до стіни, чекаючи, коли ж мінотавр нарешті впаде, людинобикові здалося — якби ж він умів міркувати!— що все людство наступає на нього і хоче його знищити. Мінотавр нахилився. Він відчував загрозу і, щоб підбадьорити себе, своєму страхові протиставив гордощі — за те, що він — мінотавр, а все, що не мінотавр — то його ворог. Лише мінотаври мали право перебувати в лабіринті, у світі, крім якого іншого світу для нього, мінотавра, не було, адже в його пам'яті жеврів лише невиразний спогад про коров'яче тепло в корівнику, де він виріс. У ньому ворухнулася ненависть, що її відчуває тварина до людини, яка цю тварину приручає, знущається з неї, потім схоплює її, забиває і пожирає,— правічна ненависть, яка живе в кожній тварині. Очі в мінотавра налилися люттю. З рота в нього потекла піна, і коли юнак відступив від стіни, гадаючи, що завдав ворогові смертельного удару і той уже помирає, тим-то оце й схилився, і коли юнаки та дівчата, не помічаючи, який мінотавр розлютований, оточили його колом і на радощах відчайдушно повели круг нього хоровод, усе швидше, все завзятіше, немовби святкуючи свій порятунок, усе безтямніше, не усвідомлюючи, що їхню згубу приховує в собі вже сам лабіринт,— адже якби цей людинобик навіть здох, то вони однаково не знайшли б дороги з хідників, утворених упертими одна в одну дзеркальними стінами,— повели хоровод, усе більше втрачаючи обачність, сп'янілі від своєї гаданої свободи, галасуючи й усе щільніше, все загрозливіше обступаючи мінотавра в чимдалі густіших сутінках, у яких він, мінотавр, бачив тільки людей і вже не бачив власних віддзеркалень, бо люди, що метушилися й вистрибували довкола, затуляли собою стіни лабіринту і мінотаврові відображення в них уже не відбивалися, мінотавр відчув, що вже й мінотаври зрадили його й покинули напризволяще. Він дико повів очима, засопів і нахилився ще нижче, а тоді напружив м'язи, рвучко випростався, підскочив до однієї з дівчат, підхопив її на роги й, раз у раз підкидаючи жертву вгору, зник разом з нею у лабіринті. Коли він, люто фиркаючи, повернувся з заюшеними кров'ю рогами — не раз-бо штурхав ними дівчину,— люди стояли, збившись у безвиразний тлум, а вгорі над ними на стінах примарними кетягами вже повсідалося голодне гайвороння — темний тлум над темним тлумом, і каркання, свист та пронизливі крики пернатого клубка змішувалося з зойками та стогоном нажаханих людей. Сонце, сховавшись за обрієм, ще кидало в цю ніч останні відблиски, а за лабіринтом уже сходив місяць. Мінотавр усе нападав, штурхав рогами в отой м'який клубок із білих тіл, перекидав їх з боку на бік, знову колов, порпався в них, тупав ногами, топтав їх, наколював на роги, шматував, розпорював, бив, а птаство довкола шугало вниз, клювало, клацало дзьобами, скреготало, рвало, чавкало, і охоплений криками та зойками людський клубок, в якому лютував мінотавр, уже ховався в густій хмарі галасливих стерв'ятників. Бородачі, строкаті королівські коршаки, білоголові сипи, чорні, вухасті, лисоголові грифи, кумаї, ворони й кондори клювали це місиво, порпались і раз у раз зникали в ньому; а розлютований людинобик, невтомно завдаючи в усі боки ударів рогами, виривав з людського тлуму руки й ноги, спивав кров, трощив кості, розпорював черева й лона, аж поки безладне хмаровище з крил, хвостів, ший, очей, дзьобів, лап та кігтів розчинилося і зникло в місячному сяйві. Мінотавр залишився сам. Засліплений місяцем, він ледве розгледів на холодних стінах свої відображення — знову ті самі чорні тіні, що переходили одна в одну й зливалися в лабіринт тіней у лабіринті. Він звів догори руки, погрозливо потряс кулаками, на когось посварився, і разом з ним руки позводили його віддзеркалення, потрясли кулаками, посварилися, і це так його розгнівало, що він, нахиливши свою бичачу голову, сліпо кинувся на найближчу до нього тінь.