Мінотавр - Сторінка 3

Він пробив наскрізь стіну, заходився розлючено шукати серед битого скла віддзеркалення — своє ж таки, власне віддзеркалення, що, як йому здалося, тепер було присипане склом. Мінотавр усе тицяв своєю величезною головою в підлогу й коли вгледів іще на одній стіні своє відображення, то знов нічого не міг збагнути і, рикнувши, так само рушив на стіну й ударив те відображення головою — так само, як і воно вдарило його головою. Мінотавр відлетів від стіни, втупився лютим поглядом розчервонілих очей первісного бика в своє віддзеркалення, що, як і він, втупилося в нього лютим поглядом розчервонілих очей первісного бика. Він знову кинувся вперед, ще дужче вдарив у стіну, ще дужче відлетів назад і впав на спину. Місяць висів усе ще десь за лабіринтом, але його сяйво проникало крізь стіни, і він відбивався в них кругловидою повнею, а його нерівний, ще не зовсім заокруглений бік був химерно побільшений, і цей місяць відбивався так багато разів, що мінотаврові здалося, ніби він дивиться в кам'яний всесвіт, покраяний рубцями. Поки мінотавр вдивлявся в цей місячний світ, у ньому раптом прокинувся страх, що його ворог тим часом звівся на ноги. Він перекотився долілиць, але той зрадливець, хоч на ноги й не звівся, так само лежав уже долілиць і позирав на нього, мінотавра. Мінотавр посунувся до свого відображення ближче, і воно теж посунулося до нього; він уже ладен був підхопитися й кинутись на супротивника, та, пригледівшись до нього пильніше, відчув, що й той ладен підхопитись — у його очах прозирав такий самий замір. Мінотавр придивився до обличчя зрадливця — все вкрите шерстю, широкий лоб порослий скуйовдженим кучерявим волоссям і присипаний цілою горою битого скла, що в місячному сяйві іскрилося синюватим блиском, короткі вигнуті роги, м'яко загнутий ніс, вологі ніздрі, довгий синювато-рожевий язик. Мінотавр засопів так, що від пари з його ніздрів запітніло дзеркало, до якого він оце підсунувся, і тепер йому вже не стало видно власного відображення; щоб розвіяти цей туман перед очима, він мимоволі провів рукою по вологому склу, і, коли за гладенькою холодною поверхнею раптом проступила величезна бичача голова зрадливця, мінотавр, вражений, інстинктивно буцнув головою, але влучив у стіну, а не в голову противника, що виявилася в стіні, а не поза нею. Мінотавр спантеличено завмер. Тоді відсунувся від стіни, ненависно глипнув на своє відображення, а те так само глипнуло на нього, зацідив правицею йому межи очі, воно зацідило йому лівицею, обидва кулаки поцілили один в один, потім кулаки зійшлися знов — наслідок той самий, тоді мінотавр заходився гамселити обіруч, відображення — також, і кінець кінцем він просто-таки замолотив кулаками в стіну. Мінотавр вибивав свою лють, свою жадобу мститися, нищити, вбивати, він вибивав свій страх, своє обурення, своє самоствердження. Та нараз мінотавр відчув, що істота, така сама, як і він, і все ж таки це — зрадник, бо істота інша, й усе, крім нього самого, йому вороже, бо тут ні на що не можна напасти, нічого не можна порвати. Уже від самого свого пробудження в лабіринті (а мінотавр усе ще не знав, що лабіринт належить йому, він відчував, що між ним і мінотаврами криється щось таємниче, щось стіноподібне, та позаяк він витанцьовував з ними як їхній заводій, їхній цар і бог, витанцьовував у світі мінотаврів, то не звертав на все це уваги; але тепер, після того, як він узяв дівчину, як притиснувся своїм тілом до її тіла і проник у неї, після того, як попротикав рогами й розметав тіла інших людей, і з них, як і з його тіла, текло щось червоне й тепле, мінотавр відчув, що ця істота перед ним — несправжня, і хоч вона його й зрадила, проте була, як і він, уся в битому склі, і його власне обличчя було, мабуть, так само вимазане кров'ю, як і обличчя в того зрадливця. Мінотавр обмацав своє обличчя й подивився на руки. Його обличчя також було закривавлене. Мінотавр недовірливо позирнув на своє відображення, вдаючи, начебто не звертає на нього уваги, і відчув, що воно здається чимось таким, чим насправді не є. Його охопили жах і цікавість водночас. Він сахнувся назад, його відображення зробило те саме, і мінотавр помалу почав здогадуватись, що ото перед ним — він сам-таки. Мінотавр спробував утекти, та хоч би в який бік він потикався, перед ним щоразу виростав він сам. Його частоколом оточував він сам, повсюди був він, йому не було кінця-краю, лабіринт віддзеркалював його до безконечності. Він відчував, що тут було не багато мінотаврів, а лише один, що була тільки одна істота, як і він був один, і ні перед ним, ні поза ним не було нікого іншого, що він — той єдиний, що був воднораз вигнанець і в'язень, що лабіринт існував задля нього, лише тому, що він народився, що така істота, як він, не має права на існування, лабіринт існував задля межі, покладеної між твариною та людиною і між людиною та богами, щоб у світі панував лад, щоб світ не обернувся на лабіринт і знову не запав у хаос, з якого колись постав; і коли мінотавр це відчув — то було не розуміння, а просто невиразний здогад, осяяння, а не усвідомлення, не людське пізнання в оболонці понять, а пізнання мінотавра, оформлене образами та почуттями,— він знесилено впав. Лежачи — згорнений у клубок, як лежав колись у Пасіфаїному лоні,— мінотавр поринув у мрії і уявив себе людиною. Він мріяв про мову, про людське тепло, мріяв про дружбу, захисток, любов, близькість і водночас, мріючи, знав, що він — потвора, що йому повік не судилося сказати жодного слова, повік не судилося зазнати людського тепла, пізнати дружбу, любов, близькість; він мріяв так, як люди мріють про богів — з сумом людської особистості, з сумом тварини мінотавра. Тим-то Аріадні й здалося, що він просто Спить. Пританцьовуючи й розмотуючи клубок червоних вовняних ниток, вона підійшла до нього ближче і, не перестаючи пританцьовувати, майже з ніжністю намотала кінець тих ниток йому на роги, а тоді рушила, так само пританцьовуючи, по тих нитках назад із лабіринту, і коли мінотавр прокинувсь,— а стояв уже прозорий, як скло, ранок,— то побачив, що до нього підступає десятки разів відбитий у дзеркалах мінотавр, не спускаючи очей з червоної нитки, так ніби то — кривавий слід. Спершу мінотавр подумав, що це — його власне віддзеркалення, хоч він усе ще й не розумів, що таке віддзеркалення, але потім він збагнув, що той другий мінотавр підступає до нього, тоді як сам він лежить на підлозі. Це його спантеличило. Мінотавр підвівся, не помічаючи, що на рогах у нього намотано кінець червоної нитки. Той другий підступав усе ближче. Мінотавр скинув догори обидві руки — і той другий зробив те саме; у мінотавра закралася підозра, що той другий — може, все ж таки його власне віддзеркалення, але потім йому знову здалося, що той другий мінотавр скинув руки не одночасно з ним, адже звичайно всі віддзеркалення роблять це одночасно. Але ж він, мінотавр, міг і помилитись. Нарешті той другий мінотавр ступив крок, ніби пускаючись у танок, віддзеркалення зробили те саме, але цього разу багато віддзеркалень затанцювало з запізненням, мінотавр це добре бачив. Потім він знову застиг, спостерігаючи за тим другим мінотавром, що також зупинився. Мінотавр спробував міркувати. Він поволі, пильно придивляючись до того другого, ворухнув мізинцем правої руки, і це насторожило мінотавра, він аж розгубився, бо той другий, як йому здалося, ворухнув пальцем не на тій руці. Другий мінотавр уже стояв просто перед ним, однак це могло бути й віддзеркалення того мінотавра чи віддзеркалення його власного віддзеркалення, і тут, мабуть, не зарадиш собі навіть розмірковуваннями, адже той другий, якщо він був узагалі, мав таку саму голову, як і він, і тіло теж таке саме. Мінотавр ворухнув рукою, і той другий ворухнув тепер лівою рукою — майже одночасно, а може, й одночасно; і коли мінотавр перепробував уже все, що міг, то раптом побачив, що при боці в другого мінотавра чи при боці у віддзеркалення другого мінотавра висить якась річ, щось шкіряне, і хоч мінотавр і не знав, що воно таке, це свідчило про те, що напроти стоїть інший мінотавр чи його віддзеркалення. Мінотавр аж закричав чи то пак скоріше заревів, ніж закричав, протягло завив, замукав на радощах, що він уже не самотній, не вигнанець і в'язень водночас, що є ще один мінотавр, є не тільки його "я", а й чиєсь "ти". Мінотавр пустився в танок. То був танок дружби, танок захисту, любові, близькості й тепла, у тому танку він виливав своє щастя, почуття єднання, своє визволення, загибель лабіринту, нищівний розвал його стін і дзеркал. З червоною ниткою на рогах мінотавр танцював танок дружби між мінотаврами, тваринами, людьми й богами, танцював навколо другого мінотавра, який тим часом напинав ту червону нитку й діставав із шкіряних піхов меча, і мінотавр цього не помічав, і віддзеркалення одного кружляли навколо віддзеркалень другого, що напинали червону нитку й діставали з шкіряних піхов меча, і коли мінотавр кинувся в розкриті обійми того другого, щиро вірячи, що нарешті знайшов товариша, таку саму істоту, як і сам, і коли його віддзеркалення кинулися в обійми віддзеркалень того другого, цей другий завдав удару мечем, і його віддзеркалення також завдали удару мечем, і цей другий так влучно встромив меча в спину мінотаврові, що той умить упав мертвий на підлогу. Тесей скинув з обличчя личину бика, і всі його відображення поскидали з обличчя личину бика, і тоді він, змотуючи в клубок червону нитку, зник з лабіринту, і всі його віддзеркалення, змотуючи в клубок червону нитку, позникали з лабіринту, стіни якого вже не віддзеркалювали нічого, крім безмежного числа темних мінотаврових трупів. А потім, ще до сходу сонця, злетілися птахи.

З німецької переклав Олекса Логвиненко