Міст у вічність - Сторінка 30

Найвищою формою стосунків між людьми є дружба, коли ж на сцену виходить любов, дружба вмирає.

Я приготував для Леслі шоколадну помадку. Очевидно, вона говорила зовсім про інше. Слова "тепер ти знаєш, як ставлюся до свого друга Річарда" свідчили про довіру й повагу, про ці найстрімкіші верхи, яких може досягти дружба. Вона говорила аж ніяк не про любов. Мені так не хочеться втратити Леслі!

ДВАДЦЯТЬ СІМ

Зорі завжди лишаються нашими постійними друзями, подумав я. З десяток сузір'їв я знав, коли мені було десять років. Той десяток та ще видимі планети й кілька зірок зостаються моїми друзями й сьогодні, хоча відтоді, як ми вперше познайомились, минуло ой скільки ночей.

Блискуча м'яка зелень води вигиналася й бігла хвилями, пробуджена вітрильником посеред глупої ночі. Мініатюрні яскраві вихори й воронки спалахували на мить і гасли за кормою.

Я сам-один плив під вітрилом уздовж західного узбережжя Флориди, на південь від Сенібела в напрямку Кіз. Тримав курс по зірках, слідкував за тим, аби щогла вказувала на сузір'я Ворона – зоряне вітрило. Надто маленьке вітрило, щоб додати швидкості.

Легенький нічний бриз, напрямок схід – північний схід.

Цікаво, чи водяться в цих водах акули. Не хотілося б випасти за борт, подумав я машинально, а затим у голові майнуло: чи мені справді не хочеться звалитися за борт?

На що це схоже, коли йдеш на дно? Люди досвідчені говорять, начебто тонути не так-то й страшно. Кажуть, урешті настає вмиротворення. Багато людей побували на крок від смерті й повернулися до життя. Вмирання, розповідають вони, – найпрекрасніша мить життя, й вони вже позбулися страху смерті.

Чи потрібні мені сигнальні вогні, коли я тут зовсім сам? Даремна трата електрики, даремно розряджаються батареї.

Човен удовжки тридцять один фут – це саме те, що потрібно. Трохи більший уже потребує команди. Я щасливий, що мені не потрібна команда.

Сам, сам, сам. Скільки наших життів минає в самотності. Леслі має рацію. Вона каже, ніби я віддаляюсь од неї.

– Я віддаляюсь од усіх, Вукі! Справа не в тобі, справа в тім, що я нікому не дозволяю підходити надто близько. Й сам не хочу ні до кого прихилятися.

– Чому? – В її голосі вчулася роздратованість. Це траплялось дедалі частіше. З доброго дива наші розмови виходили з уторованої колії, й Леслі дратувалася ледь із чого. – Що такого страшного в прихильності?

Річ у тім, що я можу вкласти надто багато сподівань в одну людину, а потім усенькі їх утратити. Вважаю, скажімо, ніби знаю цю людину, а потім виявляється, що вона – це хтось інший, і доводиться повертатись до креслярської дошки, щоб унести в рисунок зміни. Згодом доходиш висновку, що не існує жодної людини, яку можна повністю пізнати. Хіба що себе, та й то навряд. Якщо людина раз у раз вибухає з невідомих причин, то найкраще відступити крок, щоб і тебе не розірвало вибухом. Хіба це не очевидно, не зрозуміло, як учорашній день?

– Річ у тім, що в цьому випадку я не буду таким незалежним, яким мені хочеться бути, – сказав я.

Леслі схилила голову набік і подивилася на мене:

– Це ти повідомив мені свою найвищу істину?

Я подумав, що часом справді почуваєшся дуже незручно, коли твій найближчий друг читає твої думки.

– Можливо, мені саме пора на певний час зникнути.

– Ось воно що, – сказала Леслі. – Втеча! А що хіба. Тебе немає, навіть коли ти тут. Я знудилася. Ти поруч, а я скучила за тобою!

– Леслі, я не знаю, чим тут зарадити. Гадаю, мушу зникнути. Зрештою, мені все одно треба відвести човен униз до Кі-Веста. Побувати у Флориді, подивитися, як там справи.

Вона спохмурніла.

– Ти казав, із жодною жінкою не міг лишатися довше трьох днів. Інакше божеволів од нудьги. Ми провели разом багато місяців, і ледь не плакали, коли доводилося розлучатись! Ми були щасливіші ніж будь-коли в своєму житті. Обоє! Що ж трапилося, що змінилось?

Сузір'я Ворона змінилося стосовно щогли; легкий доторк до стерна привів його в попереднє положення. Але якщо триматися цього курсу цілу ніч, то до світанку замість Кі-Веста можна опинитись аж під Юкатаном. Коли орієнтуватися ввесь час на одну зірку, не бажаючи змін, то можна не тільки відхилитись од курсу, але й зовсім заблукати.

До біса, Вороне, ти теж на її боці? Я старанно розробив цю чудову систему, першокласну схему з досконалою жінкою, й вона справно працювала, аж поки в неї втрутилася Леслі, ставлячи запитання, про які я не зважувався й думати, не те що відповідати на них. Аякже, я хочу тебе кохати, моя пані, але як мені знати, що робитимеш ти, коли я піддамся своєму бажанню.

Цікаво, що я відчую, коли звалюся за борт зараз? На поверхні океану миттєво спалахне зелено-фосфорним зблиском місце, де я шубовсну в воду. Ще одну мить наді мною височітиме борт човна, потім до нього вже не дотягнешся; ще за мить він щезне в темряві. Його вогні все віддалятимуться, поки зовсім розчиняться в темряві.

Я поплив би до берега – от що б я зробив. Це миль з десять, і якщо я не пропливу десяти миль у теплій воді, то цілком заслуговую долі потопельника.

А якщо б до берега залишалася тисяча миль? Як би почував себе я тоді?

Колись, Річарде, подумав я, ти все-таки навчишся контролювати свій дурний розум.

Мені згадалася розмова гастролера з хлопчиком, на чийому полі приземлився літак:

– А що б ви робили, якби у вас відмовив двигун?

– Що ж, у такому випадку я просто планеруватиму вниз і приземлюся, маленький друже. Цей літак добре тримається в повітрі. Щоб планерувати, йому не потрібен двигун.

– А якщо відпадуть крила?

– Якщо відпадуть крила, то доведеться якось вибиратися з халепи: я відкрию парашут.

– Ага, а якщо парашут не відкриється?

– Ну, то я намагатимусь упасти в копицю сіна.

– А що, коли навколо тільки скелі.

Ті дітлахи, наче кусливі оси. Сам таким був. Таким і зоставсь: "А якщо б до берега лишалася тисяча миль?" Я такий нетерплячий. Цьому дітлахові в мені не терпиться негайно побігти й подивитися, що там, по той бік смерті. До цього вже не так багато часу. Мої завдання виконано непогано, книги написані, однак, мабуть, усе ще є кілька уроків, які треба засвоїти по цей бік смерті.

До прикладу, про те, як кохати жінку. Річарде, пам'ятаєш той час, коли ти припинив гастролі, аби розшукати справжнє кохання, твою споріднену душу, твого єдиного друга серед мільйона життів? Здається, так давно це було. Яка ймовірність, що все те, що я довідався про любов, помилкове, а така єдина жінка в світі існує насправді?

Здійнявся вітер, човен похиливсь праворуч. Я облишив сузір'я Ворона й за компасом визначив курс на Кі-Вест.

Чому так ведеться, що багато льотчиків полюбляють плавати під вітрилами? Літаки дають відчуття свободи в відкритому просторі, вітрильники дозволяють відчути свободу в часі. Нас приваблюють не засоби пересування, а розкутість, яку вони нам пропонують. Нас не цікавлять розміри літака, а швидкість і сила, якими керуємо під час польоту. Не сама двощоглова шхуна, а вітер, пригода, чистота життя, якої вимагає море, вимагає небо. Ми позбуваємося сторонніх обмежень. Якщо є таке бажання, можна роками не сходити з човна, жити під вітрилами.

Човни – господарі часу. Літати можна не більше кількох годин поспіль. Довше – це вже ризик. Хтось повинен винайти літак, який буде таким самим вільним у часі, як човен.

Я почуваюся вільним з усіма моїми жінками-приятельками. Чому ж тоді не з Леслі? Вони не картають мене за те, що я віддаляюсь од них, за те, що йду від них, коли хочу. Чому вона не така? Невже не розуміє? Надто довго ми разом, вже навіть ввічливість минулася... люди виявляють більше такту з незнайомими; ніж з власними чоловіками та дружинами! Двоє людей прикуті одне до одного, як голодні собаки, що гризуться за кожен маслак. Поглянути лише на нас, навіть на нас. Ти підвищила на мене голос! Я не прийшов у твоє життя, щоб дратувати тебе. Якщо не подобаюся тобі таким, як я є, то так і скажи. Я піду собі! Ми надто довго разом, а це ланцюги, обов'язки, відповідальність, жодної втіхи, кінець пригодам, ніхто не подякує!

За кілька годин обрій на півдні поблід. Ще не настав світанок, а вуличні вогні Кі-Веста похитуються в серпанку десь високо під хмарами.

І все-таки, думав я, плавання під вітрилами – дуже повільний спосіб пересування. Якщо на думку спадає щось інше й хочеться опинитись деінде, то з аеропланом ще можна щось вигадати. За короткий час долаєш великі відстані. А в човні, якщо навіть захочеться чогось іншого, ти не можеш одразу пристати до берега й вийти на суходіл! У човні не можна регулювати висоту з допомогою висхідного й низхідного потоків повітря. Човни завжди на одній висоті. Незмінно. Нудно. Всіляка зміна – це пригода, незалежно від того, йдеться про човни чи про жінок. Крім змін, які пригоди ще можуть бути?

Леслі і я погодилися дотримувати певних правил дружби: цілковита рівність, свобода, тактовність, повага, ніхто не сприймає іншого більш як належне. Договір, що не знає винятків. Якщо правила більше її не задовольняють, хай скаже. Цей роман стає надто серйозним.

Вона б обов'язково сказала щось на кшталт: "У твоєму житті, Річарде, залишається місце для чогось іншого, крім правил?"

Як би я хотів відповісти "ні" і піти від неї.

Як би я хотів зараз порозмовляти про це з нею.

Коли б човни були трохи прудкіші, коли б вони вміли літати!..

Який невлаштований світ. Людей на Місяць ми можемо послати, а ось побудувати літаючий човен – зась.

ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ

– Ти готовий, Вукі? – запитала Леслі.

Я знову проводжу з нею багато часу, майнуло мені, таки надто багато часу. Вона організована, як_комп'ютер... Усе, чого торкається, працює бездоганно, чітко й зрозуміло. Її врода засліплює мене як і раніше, Леслі така весела, тепла, люба. Однак правила говорять, що я знищу себе, якщо проводитиму надміру багато часу з однією жінкою. А з нею я проводжу таки забагато часу.

– Ти вже готовий іти? – знову запитує Леслі. Вона в бурштиновому костюмі, золотавий шовк обвиває їй шию, волосся вкладене й старанно зашпилене для тривалої ділової зустрічі.

Я відповів:

– Аякже!

Дивно. Леслі витягає мене з-під чіпких уламків імперії, сама виконує роботу за всіх найнятих мною працівників.

Стен, який до самого кінця не втрачав незворушності, залишаючи свою посаду, сказав: йому шкода, що я втратив стільки грошей.