Міст у вічність - Сторінка 31
- Річард Бах -Отак воно часом трапляється, докинув він, що ситуація на ринку обертається проти тебе.
Стенів юрист, що спеціалізувався на податковому праві, вибачався, мовляв, запізнивсь із подачею декларації до Федеральної податкової служби. Вважав їхні вимоги несправедливими... Запізнився лише на два тижні з поданням заявки на повторний розгляд, а ті відмовились розглядати її. Якби не це, він зміг би довести, що я не заборгував ані цента.
Гаррі, бізнес-менеджер, посміхнувся й сказав: проблема з ФПС – ганьба, йому ця справа подобається не більше ніж мені, він робив усе можливе, аби якомога довше втримувати від цієї халепи. До речі, був би дуже вдячний, якби я подумав про виплату йому місячної допомоги в зв'язку зі звільненням.
Якби не Леслі, я б зник в Антарктиці або в Ботсвезоленді. Таку відразу викликали в мене гроші з усіма тими податками, рахунками та обліковими книгами. Хотілося подерти на дрібнісінькі шматки кожен аркуш із цифрами.
– Бувай, – сказала Леслі, коли я сів у машину.
– Бувай.
– Ти знову далеко звідси, Річарде. Бувай.
– Вибач, – сказав я. – Як ти гадаєш, може, мені варто прийняти громадянство Антарктиди?
– Ще рано, – відповіла вона. – Можливо, після сьогоднішньої зустрічі. Якщо в тебе не знайдеться мільйона доларів плюс відсотки.
– Мені це не вкладається в голові! Як міг я стільки заборгувати у вигляді податків?
– Можливо, ти й не заборгував такої суми, – сказала вона, – зате пропустив термін сплати. Зараз уже пізно сперечатись. От чорт, як це мене дратує! Як я шкодую, що не виявилася поряд з тобою, коли ще не було пізно. Вони принаймні могли б тобі все розповісти!
– Все це я розумів на інших рівнях, Вукі, – сказав я. – Гадаю, якась частка мене самого бажала, щоб я все втратив. Гроші не принесли бажаних наслідків, щасливим вони мене не зробили.
– Я дивуюся, що ти це так сприймаєш.
Річарде! – сказав я собі. – Нічого подібного! Звичайно, з грошима ти почувався щасливішим! Чи не мав ти всіх цих літаків?.. Вони ж і зараз твої! А твоя досконала жінка? Звичайно, гроші робили тебе щасливішим!
Яка брехня. Імперія лежала в руїнах, а навколо – все по-аматорськи обклеєне грошима, наче шпалерами. Й посеред усього того найгірший – я. В мене виробився смак до імперського життя, а насправді це була лише піна, збиті вершки, в які для смаку додали ложечку солодкавого миш'яку забуття. Отрута почала діяти.
– Усе мало бути не так, – сказала Леслі. – Було б краще, якби ти взагалі нікого не наймав, а залишався б самим собою.
– Я й залишався самим собою. В мене з'явилось більше іграшок, але я зостався таким, як завжди. І ніколи не займавсь бухгалтерією.
– М-м, – промимрила вона.
Ми всілися навколо столу Джона Маркарта, адвоката, до якого Леслі звернулася, коли я був в Іспанії. Принесли багато гарячого шоколаду, наче було наперед відомо, що зустріч закінчиться не скоро. Леслі відкрила свій портфель із документами, поклала перед собою нотатки, але адвокат заговорив спершу зі мною.
– В документах ви показуєте втрати основного капіталу на противагу звичайним прибуткам, – сказав він. – До цього зводиться вся суть справи, так я зрозумів?
– Гадаю, проблема полягає в тому, що я доручив свої справи фінансовому генієві, який знався на фінансах ще менше, ніж я, а мої знання – на нулі, – сказав я. – Гроші, які він укладав у справу, не були просто цифрами на папері. То були справжні гроші, але – фіть! – і розчинилися на ринку. Федеральна податкова служба не передбачила в декларації статті для цього "фіть". На мою думку, саме в цьому суть справи. Якщо чесно, то я не відаю навіть, що той знавець записав у декларації.
Мушу сказати, я сподівався почути од вас відповіді, а не запитання. Адже це я вам плачу гроші за роботу, на якій, як я розумію, ви повинні знатися...
Маркарт дивився на мене з дедалі більшим здивуванням. Він простяг руку за своєю кавою й дивився на мене поверх чашки так, наче та може захистити його від маячні клієнта.
Тут утрутилася Леслі, і я відчув, що подумки вона просить мене посидіти мовчки, якщо це можливо.
– Наскільки я розумію, – сказала вона, – збитку вже завдано. Річардів клерк з оподаткування – його залучив до роботи бізнес-менеджер – не подав участю декларацію, тому урядова служба прийняла рішення на основі наявного невиконання обов'язку. Зараз вона вимагає сплатити мільйон доларів. Пан Бах не має мільйона доларів готівкою, аби сплатити відразу. Отож запитання полягає в тому, чи можна домовитись про сплату частинами? Чи можна внести якусь частину в оплату боргу, решту пообіцяти сплатити після ліквідації активів? Чи дадуть йому на це час?
З видимою полегшею адвокат повернувсь у її бік.
– Не бачу причини, які б завадили прийняти таке рішення. Це звичайна практика, називається "пропонувати компроміс". Ви захопили з собою дані, про які я просив?
Я спостерігав за нею й чудувався, як легко, наче вдома, чується Леслі в юридичній конторі.
Вона розклала на столі папери зі своїми нотатками:
– Ось тут гроші, які ми маємо зараз, тут – майно, яке можна спродати, а тут – перспективи на отримання прибутків протягом наступних п'яти років. Якщо порівняти ці папери та майбутні прибутки, то цифри показують: пан Бах може сплатити всю суму за два роки, щонайбільше – за три.
Поки я ходив під вітрилами, майнуло мені, Леслі вивчала схеми сплати податків! Зі мною майже докінчено, багатим я не стану – чому ж вона досі так переймається?
Незабаром вони двоє з головою занурилися в аналіз моїх проблем. Наче мене й не було в кімнаті. А мене тут справді не було. Я почувався комарем у банківському сейфі... Не міг знайти виходу з невимовно важкої нудоти "капіталів", "накладення арешту на майно", "ліквідації", "програми сплати". На вулиці світило сонце. Ми б могли піти на прогулянку, купити шоколадного печива...
– Краще розбити процедуру виплати заборгованості на п'ять років, а не на три, – пропонував Маркарт, – на той випадок, якщо його прибутки не відповідатимуть вашим прогнозам. Якщо він зможе розрахуватися швидше, це добре, але за таких прибутків над ним тяжітимуть ще й поточні податки, тож треба переконатися, чи зрештою ми не створимо для нього додаткових прикрощів.
Леслі погодилась, і вони й далі обговорювали проблему. На столі між ними калькулятор висвітлював цифри, Леслі списувала нотатками аркуш за аркушем.
– Я можу подивитися на це з їхньої точки зору, – сказала вона в кінці. – їм однаково, кого найняв Річард Бах, не хвилює також, чи знав він, що відбувається. Вони хочуть отримати свої гроші. Тепер, якщо зачекають, то отримають їх разом з відсотками. Ви гадаєте, вони погодяться зачекати?
– Це гарна пропозиція, – сказав адвокат, – я впевнений, що вони її приймуть.
Отак катастрофу було відсунуто. Якось, набравши номер телефону, я зовсім випадково дізнався, що маю на рахунку мільйон доларів. За п'ять років зібрати таку скромну суму буде нескладно. Продати будинок у Флориді, продати літаки, крім, може, одного або двох, зняти фільм... усе просто.
Крім того, зараз у мене були Леслі й лос-анджелеський фахівець із податків, які наведуть лад у моїх фінансах. Це зовсім не тоненька лозинка, яку легко зламати.
На морі був шторм. Я догори ногами випав за борт. Ця жінка кинулась у хвилі й урятувала моє фінансове життя.
Ми вийшли з юридичної контори сповнені надій.
– Леслі, – озвався я, притримуючи для неї двері, коли ми виходили з будинку.
– Що, Річарде?
– Дякую.
– Я завжди рада тобі допомогти, Вукі, – відповіла вона. – Завжди тобі рада!
ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЬ
– Ти б не міг приїхати, Вукі? – в трубці її голос був ледь чутним. – Боюся, мені потрібна твоя допомога.
– Вибач, Леслі, але сьогодні не зможу.
Чому так незручно відмовляти їй? Я пам'ятаю правила: сам їх створив. Без них ми б не могли залишитися друзями. А все ж відмовляти було важко. Навіть по телефону.
– Вукі, я себе жахливо почуваю, – сказала Леслі. – В голові паморочиться, загальна слабість, мені було б набагато краще, якби поряд був ти. Не хочеш стати моїм лікарем і зцілити мене?
Ту частину самого себе, яка рвалася рятувати й лікувати, я заштовхав у комірчину й щільно зачинив за нею двері:
– Я не зможу. Сьогодні ввечері в мене побачення. Завтра, якщо хочеш.
– У тебе побачення? Ти йдеш на побачення, коли я нездужаю й потребую тебе? Річарде, я не вірю...
Повторити ще раз? Наша дружба позбавлена права власності, вона відкрита, базується на взаємній свободі при бажанні залишати одне одного з будь-якої причини або зовсім без причин. А тепер я перелякався. Вже відколи не зустрічавсь у Лос-Анджелесі з жодною іншою жінкою. Відчував, як ми скочуємося до шлюбу, як забуваємо, що маємо необхідність частину часу проводити нарізно, а не тільки разом.
Від побачення відмовлятись не можна. Якщо почуваюся зобов'язаним бути з Леслі тільки тому, що перебуваю в Лос-Анджелесі, то з нашими взаєминами не все гаразд. Якщо я втратив свободу проводити час із ким забажаю, то в тих взаєминах уже немає жодного сенсу. Я молив Бога, щоб вона це зрозуміла.
– Зможу побути з тобою до сьомої... – сказав я.
– До сьомої? Річарде, невже ти не чуєш мене? Ти мені потрібен. Цього разу мені необхідна допомога!
Чому вона так наполягає? Бувши нею, я сказав би, що дам собі раду, і побажав би їй гарно збути час. Тобто повівся б зовсім навпаки. Невже вона не розуміє? Це фатальна помилка! Ніхто не повинен чинити на мене тиск, я нікому й ніколи не належатиму, за жодних обставин!
– Вибач. Шкода, що я цього не знав раніше. Зараз уже пізно скасовувати побачення. Я цього не робитиму. Я не хочу.
– Невже воно таке важливе для тебе? – запитала Леслі. – Хто вона така? Як її звати?
Леслі ревнувала!
– Дебора.
– Невже та Дебора така важлива для тебе, що ти не можеш зателефонувати їй і сказати, що твоя приятелька Леслі хвора, тож треба відкласти побачення на завтра, на наступний тиждень або на наступний рік? Дебора стільки важить для тебе, що ти не можеш зателефонувати їй і сказати це?
В її голосі відчувався біль. Але вона прохала про те, чого я не міг їй дати, не поклавши край своїй незалежності. Сарказм цього разу недоречний.
– Ні, – відповів я, – вона не така важлива для мене. Тут справа принципу. Ми з тобою вільні зустрічатися з ким хочемо...
Леслі плакала.
– До дідька твою свободу, Річарде Бах! Я працюю як віл, щоб урятувати твою бісову імперію від повного знищення, не можу заснути, думаючи над тим, чи я не забула чогось чи когось...