Міст у вічність - Сторінка 9

Такого бездарного пілота мені ще не доводилося бачити.

Я достеменно знав, що аварії "мустангів" трапляються далеко не щодня. Ці машини такі великі, швидкі й смертельні, що прориваються через усі перешкоди й несподівано вибухають, викидаючи в повітря красивий феєрверк жовтого, оранжевого й чорного кольорів, розкидаючи дрібні уламки на півмилі довкола епіцентра вибуху. Самі пілоти не встигають цього помітити.

Зі швидкістю вісімдесят миль на годину я нісся назустріч зіткненню... з пофарбованим у жовто-білі квадрати дизельним генератором посеред пустища, що стояв на місці, як вважалось, убезпеченому від аварій великих швидкісних літаків. І, очевидно, вважалося помилково.

Ще кілька поштовхів, – одпало ще одне шасі, щезла десь половина правого крила: на мене насувалася й на очах зростала жовто-біла споруда генератора.

Чому я досі не залишив свого тіла? В усіх книжках розповідають...

Коли відбулося зіткнення, лямки врізалися в плечі, світ проваливсь у морок.

Кілька секунд я не бачив нічого. Болю не відчував.

Тихо тут у них на небі, подумав я, випростуючись і хитаючи головою.

Зовсім ніякого болю. Спокійне, ледь чутне сичання... Що тут, на небі, може сичати, Річарде?

Я розплющив очі, й виявилося, що "небо" має достеменно такий самий вигляд, як ущент зруйнована споруда дизельного генератора, зім'ята рештками дуже великого літака.

Сприймає навколишній світ з меткістю ропухи.

Хвилиночку! Невже... це не небо? Я не загинув?!

Сиджу всередині того, що лишилося від кабіни, а літак і досі не вибухнув! Ось зараз це й трапиться! Ще дві секунди, а я тут наче в пастці... Я не загицу від вибуху, я загину в полум'ї?!

А ще за десять секунд я щодуху біг на відстані двохсот ярдів од диму й уламків того, що недавно було красивим аеропланом, якщо не надто надійним, дешевим чи приємним у роботі. Я простятся на землі обличчям донизу. Так це роблять льотчики у фільмах за мить до того, як вибух повністю закриє екран. Обличчям донизу, руками прикрив голову, чекаю вибуху.

Здатний пересуватися з неабиякою швидкістю, коли нарешті усвідомить серйозність ситуації.

Минуло півхвилини. Нічого не відбулося. Ще півхвилини.

Я підвів голову й роззирнувсь.

Потім підвівся, сяк-так обтрусив із себе пісок і травинки. Без жодної на те причини в голові задзвеніла давно забута мелодія. Але я майже не зважив на все те. Намагався зберігати безтурботність.

Щасливчик. Ніколи не доводилося чути, щоб 51-а модель не вибухнула, мов бочка з порохом. І ось він, цей виняток, що лежить в уламках, а я ще донедавна керував ним. Тепер доведеться засісти за паперову роботу, здавати рапорти... Мине ще не одна година, перш ніж я гайну звідси на захід. Мелодія не втихала.

Шок позначився на його поведінці не надто сильно. Четвірка з плюсом за витримку. Звісно, коли вже по всьому.

Вислухавши похвальні слова й насвистуючи причіпливу мелодію, я повернувся до залишків "Мустанга", розшукав торбу з одягом, набір для гоління й відклав їх у безпечне місце.

Нічого не скажеш – міцна кабіна.

Аякже! Аероплан не вибухнув, бо, коли ми приземлялися, пальне вже було майже скінчилося.

Десь у цей час спостерігач розчинився, похитуючи головою, а в полі зору з'явились пожежні машини. Пожежники, здавалося, не дуже прислухались до моїх пояснень щодо відсутності палива й про всяк випадок утопили рештки літака в піні.

Мене непокоїли радіоприлади, які залишилися в кабіні неушкодженими і цінувались на вагу золота.

– Будь ласка, хлопці, постарайтеся не залити піною кабіну. Радіоприлади...

Надто пізно. Щоб запобігти виникненню пожежі, вони наповнили кабіну по вінця піною.

Що ж тепер, у відчаї думав я. Що ж тепер? Що ж тепер? Що ж тепер?

Я прочвалав милю до аеропорту, придбав квиток на найближчий рейс, склав якомога лаконічніший рапорт, дав вказівки, куди відтранспортувати рештки впертої машини.

У цю хвилю в ангарі, записуючи адресу, я пригадав слова пісні, яка невпинно й настирливо звучала в голові, починаючи з моменту аварії.

Ш-бум, ш-бум... і ще всілякі я-та-та, я-та-та.

Чому я мугикаю цю мелодію? Дивно. Через двадцять років. Чому саме зараз?

А пісні геть байдуже. Знай своєї: життя могло б стати сном, ш-бум, якби з собою взяв тебе у рай, ш-бум...

Ось що воно за пісня! Це наспівував привид "Мустанга".

Стати сном могло б життя, мій любий...

Звичайно, життя – це сон, ти, бляшана відьмо! І тобі справді ледь не пощастило забрати мене на небеса! Ш-бум, ти, розбите корито!

Чи має якесь значення всілякий непотріб, що бринить у голові? Цей літак, він же ніколи не сприймав мене всерйоз. Я спостерігав зі свого місця біля ілюмінатора, як мій літак пронісся над смужкою полину й знявсь у повітря.

Просякнуті піною рештки "Мустанга" вже повантажили на машину; кран підіймав одірвані секції крил.

Ти хотів, аероплане, зіграти в смертельну гру? Тобі подобалося, коли в кожному польоті щось виходить з ладу, тобі подобалися суперечки зі мною?

Ти програв! Можливо, знайдеш когось, хто не пам'ятатиме про твоє минуле й складе тебе докупи через сотню років після сьогоднішнього дня. Можливо, ти пригадаєш цю годину й з майбутнім власником поведешся краще! Повір мені, машино, – мене ти більше не цікавиш.

Спочатку відмовив парашут, тепер авіакатастрофа. Я розмірковував про ці два випадки, летів на захід і згодом дійшов висновку, що мене провадило саме провидіння, захищало, не дало й волосинці впасти з голови в моменти, які виявились небезпечнішими, ніж я сподівався.

Хто завгодно міг би стверджувати протилежне. Сили, які захищають мене, не запобігли аварії, – вони допомогли мені вибратися з неї живим і неушкодженим.

ДЕВ'ЯТЬ

Я тонув у грошах. Люди в усьому світі читали мою книжку, купували книжки, які я написав раніше. Від видавця я отримував винагороду за кожен проданий примірник.

Літакам умію давати раду, думав я. Але гроші мене нервують. Чи трапляються аварії з грошима?

За вікнами його кабінету хитали вітами пальми, сонячні промені зігрівали папери на столі.

– Я зможу для тебе це влаштувати. Річарде. Жодних проблем. Якщо хочеш, я це зроблю.

Його зріст на один дюйм перевищував п'ять футів. Волосся та борода з рудих стали білими, перетворивши його з усезнайка-ельфа на такого собі Санта-Клауса.

Ми товаришували ще в часи, коли я надсилав дописи в журнали. Редактор став консультантом з питань інвестицій. Мені він сподобався, ще коли дав мені перше завдання. Я захоплювався його спокійним ставленням до справи. Довіряв йому беззастережно, й ніщо з того, що він розповів мені того надвечір'я, не похитнуло моєї довіри.

– Стене, я неспроможний висловити своєї радості... – сказав я. – Це треба робити як слід, а я не знаю, що чинити з грошима, з паперами, з податками. Я на цьому нічого не тямлюся. Віднині ти мій фінансовий керівник, це цілком твоя справа й твоя турбота, а мені до цього зась.

– Ти навіть не хочеш нічого знати, Річарде?

Я ще раз поглянув на графіки, що відображали Стенову інвестиційну діяльність. Усі криві йшли просто вгору.

– Нічогісінько, – відповів я. – Хіба, коли мені захочеться довідатися про якісь деталі чи коли доведеться приймати якесь кардинальне рішення. Але більша частина того, чим ти займаєшся, вище від мого розуміння...

– Ну, навіщо так... – сказав він, – нічого дивовижного. Головне – елементарний аналіз ринку товарів. Більшість людей зазнають невдач на біржі, бо не мають достатнього підстраховування на випадок, коли справи на біржі обертаються не на їхню користь. Ти – тобто ми – не матимемо цієї проблеми. Ми почнемо вкладати гроші обережно, тримаючи в резерві значний капітал. Коли наша стратегія почне приносити плоди, ми робитимемо більші ставки. А натрапимо на біржі на щось цілком певне – вкладемо значну суму й заробимо цілий маєток. І не конче займатися виключно довготривалими вкладами. Люди часто забувають.про це. Існують способи заробляти ті ж гроші набагато швидше. – Стен усміхнувся, помітивши, що я не встигаю за його думками.

Він кивнув на графік:

– Тепер поглянь на цю схему. Вона відображає ціну фанери на товарній біржі в Чикаго. Бачиш, ось тут починається пік попиту, тобто попередження, що скоро настане спад. Це станом на минулий квітень. У той момент слід було продавати фанеру, багато фанери.

Потім, коли ціна падає аж до цієї позначки, треба багато купувати. Продавати за високою ціною й купувати за низькою – це те саме, що купувати дешево і продавати дорого. Розумієш?

– Як ми зможемо продати... Як можемо продавати, перш ніж щось придбали? Хіба, перш ніж щось продавати, не треба це щось купити?

– Ні. – Пояснюючи, Стен зберігав спокій, наче викладач коледжу. – Це ф'ючерсні угоди на біржі. Ми обіцяємо продати пізніше за певною ціною, знаючи, що перш ніж настане час продавати, встигнемо придбати ту ж фанеру – або цукор, мідь, зерно – але набагато дешевше.

– А-а...

– Потім ми проведемо повторне вкладення грошей. У різні цінні папери. За кордоном. Міжнародні корпорації – це непогана ідея. Але почнемо з товарної біржі, можливо, придбаємо місце на біржі Західного узбережжя. Побачимо. Придбавши місце, до мінімуму зведемо платню за послуги посередників. Потім диверсифікація. Було б також доцільно взяти під контроль невелику компанію, яка тільки спинається на ноги. Я проведу необхідні дослідження. Однак, маючи в розпорядженні такі суми для операцій і дотримуючись поміркованої стратегії на ринку, буде досить важко зробити помилку.

Він повністю переконав мене. Наче камінь з душі! Тепер моє фінансове майбутнє не заплутається, як стропи парашута.

Я ніколи не навчусь розпоряджатися грошима так, як це робить Стен. Я не такий витриманий і врівноважений, а ще – не маю графіків з кривими, які пнуться до неба.

Однак я достатньо розсудливий, коли йдеться про те, щоб розгледіти свої власні слабкі сторони, знайти старого вірного приятеля й довірити йому свої гроші.

ДЕСЯТЬ

Ми засмагали на палубі – Донна і я. Удвох на моєму нерухомому вітрильнику, який дрейфував за тридцять кілометрів на північ від Кі-Веста.

– Я не належав жодній жінці, – сказав я їй тихим і спокійним голосом, – і не претендую на володіння жодною з них. Це надзвичайно важливо для мене. І я обіцяю, що ніколи не стану по-власницьки ставитися до тебе й ніколи не ревнуватиму.

– Це добрий обмін, – сказала вона.