Міст у вічність - Сторінка 10

Донна мала коротеньке чорне волосся, карі очі. Зараз, на сонці, вона їх заплющила. Її засмагла шкіра нагадувала просмолене тикове дерево. Цього кольору Донна досягла протягом багатьох років після того, як розлучилася десь далеко на півночі країни. – Більшість чоловіків не розуміють мене. Я живу так, як хочу. Залишатимуся з чоловіком доти, доки сама цього бажатиму. Не захочу – піду собі. Я тебе не налякала? – Вона змістила бретельки на бікіні для рівномірності засмагу.

– Налякала? Твої слова тішать мене! Жодних ланцюгів, пут, канатів, жодних суперечок, ніякої нудьги. Найщиріший подарунок: я тут не тому, що повинен, не тому, що потрапив у пастку. Просто мені краще бути з тобою, а не з кимось іншим.

Лагідно хлюпали хвилі. Замість тіней на вітрилі вигравали яскраві сонячні промені.

– Ти зрозумієш, що я твій найбезпечніший друг, – сказав я.

– Найбезпечніший?

– Оскільки високо ціную свою свободу, то й твою цінуватиму не нижче. Я вельми вразливий. Якщо колись попрошу тебе зробити щось, чого тобі не хочеться, то ти тільки шепни: "Ні". Я зневажаю набридливих людей, які безцеремонно вдираються в чуже всамітнення. Ти тільки натякни, що я сам такий, і я зникну до того, як вимовиш свої слова.

Вона перекотилася на бік, сперлась на руку й розплющила очі.

– Це зовсім не схоже на пропозицію одружитися, Річарде.

– Не схоже.

– Дякую.

– У тебе було багато таких пропозицій? – запитав я.

– Навіть дві – це вже чимало, – відповіла вона. – Одного заміжжя досить. А в моєму випадку навіть одного разу було забагато. Декому краще перебувати в шлюбі. Мені – навпаки.

Я розповів їй дещо про свою невдалу спробу одружитися, яка перетворила щасливі роки на важкі й сумні. Я засвоїв ті ж уроки, що й вона.

Я поглянув на м'яке дзеркало затоки: чи не видно бува хвиль. Море лежало гладеньке, наче тепле морозиво.

– Шкода, Донно, що ми не можемо посперечатися.

Ми дрейфували ще годину, потім вітер розшукав вітрила і яхта схопилася з місця. До часу, коли знову ступили на сушу, ми стали приятелями, обіймалися на прощання, обіцяли одне одному ще колись зустрітися.

З Донною було так само, як і з кожною іншою жінкою в моєму житті. Повага до особистої недоторканості, до усамітнення, до повної незалежності. Ніжні альянси на противагу самоті, вони були холоднокровними романами без кохання.

Деякі з моїх знайомих жінок ніколи не були в шлюбі, але більшість уже встигла розлучитися. Деякі втрималися на плаву після нещасливого заміжжя всупереч жорстоким чоловікам, які били їх, всупереч залякуванням, усупереч глибокому стресові, безконечним депресіям. Кохання стало для них трагічним непорозумінням, пустопорожнім словом, позбавленим значення, знеціненим чоловіками-власниками, коханцями-тюремниками.

Якби заглянув у свої думки глибше, я б виявив ось яку загадку: словом "кохання" вже не можна визначати стосунки між чоловіком та жінкою. Але, Річарде, чи є в цьому сенс?

Я б не зміг відповісти.

Минали місяці. І одночасно з утратою бажання зрозуміти, що таке кохання, я втратив бажання продовжувати пошуки моєї таємничої спорідненої душі. Поступово його витіснила зовсім інша ідея. Така ж раціональна й непомильна, якими тепер оберталися мої справи в бізнесі.

Якщо єдина й досконала подруга – це та, котра завжди відповідає всім твоїм вимогам, а одна з таких вимог – потреба різноманітності, то жодна людина не може бути досконалим партнером!

Єдину справді споріднену душу слід шукати в багатьох різних людях. Моя досконала жінка – частково перебуває в тілі цієї моєї подруги, вона частково у вроді іншої, яка примушує прискорено битися моє серце, вона частково в безтурботності ще іншої. Якщо жодна з них неприступна сьогодні, тоді моя споріднена душа спалахує в інших тілах ще деінде, – бути досконалою не означає бути неприступною.

– Річарде, ця твоя ідея – суцільна химера! Вона ніколи не підтвердиться!

Якби внутрішній голос вигукнув ці слова, а він саме так і вчинив, то я б заткнув йому пельку.

– А ти доведи, що ідея помилкова, – сказав би я у відповідь, – доведи, чому вона неправильна. Але уникай таких слів, як кохання, шлюб, обов'язок. Можеш доводити з кляпом у роті, а я перекричу тебе, пояснюючи свої наміри щодо подальшого життя!

І як ви гадаєте? Проект досконалої жінки, пізнаної через багатьох, виграє конкурс без зусиль.

Безконечний потік грошей. Стільки літаків, скільки душа запрагне. Власна досконала жінка. Це щастя!

ОДИНАДЦЯТЬ

Помилок, власне, не буває. Пригоди, які трапляються з нами завдяки нам самим, хоч хай би якими неприємними вони були, потрібні нам для науки. Щоб дістатися мети, не зайвий кожен крок.

Я лежав на м'якому бурому килимі, заглибившись у роздуми. Останні три роки не були помилкою. Я старанно вибудовував кожен рік, приймаючи мільйони рішень: про літаки та інтерв'ю для журналів, про човни, подорожі й фільми, про справи, лекції й телевізійні шоу, про рукописи, банківські рахунки та ф'ючерсні угоди про мідь. За дня я міг перелетіти в новому реактивному літачку, ввечері – розмовляти з різноманітними жінками і торкатися їх. З кожною було дуже приємно, а все ж не так, як із тією єдиною.

Я впевнився, що вона не існує, однак її образ переслідував мене.

Чи, може, й вона була переконана, що я не існую? Чи бентежить її мій привид? Чи існує десь у цей момент жінка, що простяглася на м'якому килимі у будинку над ангаром, у якому стоїть п'ятеро літаків? (А ще три літаки на галявині перед будинком і гідроплан, який гойдається на озері.)

Я глибоко сумнівався. Хіба можна бути самотнім у зливі газетних статей і телевізійних шоу, в оточенні коханок і грошей, платних друзів, які перетворюються на обслуговуючий персонал, агентів, правників, менеджерів і бухгалтерів? Хоча цілком можливо.

Її килим міг бути іншого кольору, а решта... Вона могла перебувати з протилежного від мене боку дзеркала і розшукувати свого досконалого чоловіка серед цілої юрми, але все одно залишатися самотньою.

Я засміявся. Як важко вмирає старий міф про єдине кохання!

Внизу на галявині завівся двигун літака. То, напевно, Слім випробовує "Твін-Чесну". Правий компресор не давав потрібного тиску. Я собі думав: компресори старого зразка – це проблеми старого зразка, доточені до двигуна, який через це не назвеш гарним.

Там унизу осідає пилюка ще на двох літаках – на "Рапіді" і на моторному планері. Невдовзі "Рапід" доведеться ремонтувати, тож попереду багато клопоту, бо такого розміру біплан з кабіною... Краще його продати. Я майже не літаю на ньому. І взагалі надто мало літаю. Ці літаки чужі мені, як і все інше в моєму житті. І про що я хотів довідатися? Про те, що згодом, коли в тебе всього доволі, машини стають твоїми господарями?

Ні, заперечив я собі, урок полягає ось у чому: мати купу грошей – це все одно, що тримати в руках скляний меч. За лезо. Краще поводитися з ним дуже обережно, вельмишановний, розмахувати помаленьку, якщо вам цікаво знати, для чого він може знадобитись.

До першого двигуна приєднався ще один. Наземна перевірка напевно закінчилася нормально, й Слім вирішив підняти літак у повітря, аби випробувати його ще й там. Потужне ревище переходить у приємне бурмотіння двигуна й поступово затихає, коли літак правує на злітну смугу.

Що ще я дізнався? Що загальне визнання й популярність усе-таки позначилися на мені, хоча спершу, я думав, вийду з цього стану без змін. Раніше ніколи не повірив би, що хтось може цікавитися, який я з себе, що думаю й кажу, де живу, як збуваю час і гроші. Не вірилося, ніби ця зацікавленість так уплине на мене, загнавши назад до печери.

Будь-хто, думав я, потрапивши в об'єктив чи на сторінки газет, тим самим утрачає свободу. Свідомо чи підсвідомо, ці люди добровільно запропонували себе всім нам як приклад для наслідування. Цей – насолоджується життям, той котить уламки життя по палубі. Один ставиться до свого лиха чи талану з виваженою мудрістю, другий верещить, третій раз по раз ризикує життям чи регоче.

Світ щодня піддає славетних випробуванню, а ми захоплено спостерігаємо за ними, неспроможні відвести погляд. Неспроможні, бо випробування, вибрані для наших піддослідних, це ті-таки іспити, які чекають на нас. Закохуються, одружуються, вчаться, кидають свою справу і починають усе завдруге, банкрутують, захоплюють нас і самі захоплюються, спостерігши об'єктив чи записник репортера.

Єдине випробування, на яке приречені вони і яке недосяжне для решти, це випробування славою. За ним теж спостерігаємо. Якогось дня й ми опинимось у світлі прожектора. Тому такі приклади завжди бажані.

Що ж трапилося, задумався я, з мешканцем піднебесся Середнього Заходу? Невже він так швиденько перетворивсь на кривляку-гульвісу?

Я підвівся й пройшов кімнатами порожнього будинку до кухні, знайшов чашку з кукурудзяними чіпсами, які вже. почали черствіти, повернувся назад у крісло поряд з вікном і втупивсь у мальовничий пейзаж озера.

Я – гульвіса? Смішно. Внутрішньо я не змінився.

Зовсім ні?

А може, Річарде, всі гульвіси так кажуть?

"Пайпер-Каб" із сусідньої школи морської авіації відпрацьовував приземлення на дзеркально-гладеньку поверхню озера... Довге, повільне зниження, трохи більше газу і м'який дотик до блискучої рівнини. Потім розвертається і знову набирає швидкість, аби знятися в повітря.

Промені прожектора навчили мене, як ховатися, де вимуровувати стіни. Кожен має свою металеву огорожу з гострими шпичаками вгорі.

Ті, хто сходить зі сцени, розважаються тим, що їх ще впізнають. Вони не мають нічого проти об'єктивів, і часом по той бік лінз трапляються досить приємні люди. Я можу бути приємним доти, доки вони будуть приємні мені, навіть ще на дві хвилини довше.

Такою була висота моїх мурів того дня у Флориді. Більшість людей, які дізналися про моє існування чи з телевізійних шоу, чи з обкладинок журналів, чи з газетних статей, навіть не підозрювали, наскільки я був удячний їм за чемність, за повагу до мого всамітнення.

Мене приємно дивувала пошта, тішило існування цілого кола читачів, для яких мої ідеї не були позбавлені сенсу. В цьому колі було вже багато людей, допитливих чоловіків і жінок з різним кольором шкіри, різних за віком, з різних країн, з різним життєвим досвідом. Це коло виявилося набагато ширшим, ніж я уявляв!

Поряд із приємними листами вряди-годи надходили й дивні послання: розкажіть про мою ідею; влаштуйте, щоб мене надрукували; дайте грошей, а ні, то горіти вам у пеклі.

Я відчував теплу прив'язаність до сім'ї читачів, посилав у відповідь листівки.