Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 27

Отже, еволюція далеко не завжди є невпинне поривання вперед і вгору, невпинне розповсюдження життя. Буває часом, як і в цьому випадку, що вона скочується вниз, у глухий кут.

То ось яка вона насправді, та невтомна й неухильна еволюція, що в неї я привчився вірити як у сувору, але врешті благодійну — тоді, коли я привчався вірити ще в багато що, слухаючи бадьорі дядечкові проповіді та розмови за обіднім столом у його домі. Коли думати про неї, пізненько повечерявши напівсирим корінням якихсь невідомих безіменних рослин і сидячи навпочіпки просто неба біля димного багаття серед освітлених місяцем чагарів та слухаючи плюскіт струмка й хропіння сонного дикуна, все^ стає якесь навдивовижу просте і ясне.

Я, здається, вже згадував у своїй розповіді, як, коли Чіт спитав мене, чи в тому моєму цивілізованому світі, що ним я так вихвалявся, нема нічого такого, що не хоче ні плодитись, ні вмирати, я спершу відповів: "Немає", а потім поправився: "Тварин таких немає". Чому я так сказав? Бо мені тоді сяйнуло в голові — а тепер та гадка повернулась до мене знову, несподівано яскрава,— що людські закони й установи так само підпорядковані законам біології, як і життя всіх живих істот. Як те часом буває, думка моя сміливо перескочила через начебто нездоланні відмінності, й мені впало в очі, що держави, організації й установи людські так само не плодяться, не знають природної смерті й чіпляються за своє існування, як і мегатерії. Коли я розмовляв з Чітом удень, мій цивілізований світ упевнено й тріумфально простував від одного соціального досягнення

до другого, а тепер, коли Чіт лежав і хріп, той світ видавався мені нескінченно далекий від миру, єднання й безпеки.

Я знов закликав на поміч дядечків дух. "Людина,— сказав я собі,— це не тварина. Порівняння невдале, і доля цього приреченого на вимирання виду тварин — зовсім не призвістка долі людського роду. Цей острів Рем-пол — одне, а мій великий світ — зовсім інше. Бо в мого світу є душа. Є воля".

І, ніби підсилюючи тим свої слова, я спокійно підвівся, взяв оберемок хмизу й підкинув у багаття.

Тоді почав уявну суперечку з Чітом, що мирно спав біля мене. Людина, сказав я, розуміє свої труднощі й уміє їх бороти.

Звичайно, тут, на острові, будь-яка боротьба безнадійна. Перспективи тут, безперечно, зловісні. Врешті навіть ті потвори неминуче загинуть серед спричиненої ними пустелі. Тут справді здається, що випереджає не найпрудкіший і побиває не найсильніший. Битву виграють мляві, недвижні, вперті — перегородивши дорогу й утримуючи свої позиції. Доти я погоджувався з Чітом. Коли навіть мегатерії врешті вимруть, те не відродить усіх бруньок і пуп’янків, що вони пожерли, • всіх надій, свіжих паростків, молодих життів, що вони розчавили, задушили, вбили. Може, вони переживуть ваше жалюгідне плем’я, що ховається в ущелині, не маючи відваги зійти на нагір’я, винищити потвор та заволодіти землею й сонцем. Хай так. Але ж острів — ще не світ. Людина, справжня людина — така, як я її собі уявляю,— розуміє свої труднощі й уміє їх бороти. Вона може прийти сюди. Тоді вона візьметься до діла не так, як ви, нещасні дикуни.

. Здається, я задрімав. На мене найшло напівзабуття, оте марення на межі між сном і неспанням, коли майже непомітні відмінності виростають в уяві у справжні прірви, й, навпаки, речі якнайчужіші одна, одній раптом здаються навдивовижу близькі й споріднені. Я сам дивувався, що ті химери так виразно оживають тепер у моїй пам’яті. Мабуть, їх закарбувала в ній несподівана пригода, що перебила те сонне марення. У моїй уяві людські установи дивно переплутались із мегатеріями, з мегатерії з установами, і я споряджав велику облаву, щоб очистити світ від цієї громіздкої спадщини минулого.

Світ мав народитись наново. Бо людина, справжня людина, сильна тим, що може вчитися на своїх помилках. Минуле треба було, як то кажуть, "згорнути", як згортають фірму, що її мають реорганізувати й злити з іншими. Я гадаю: всі ті думки збудило в мені свіже вражіння від допіру побаченої старезної потвори, що не хоче ні плодитись, ні вмирати.

Мені ввижалося, наче відбувається якась нарада цивілізованих людей, і єдиний наш слухач—Чіт, що лежить на купі моху. А ми обговорюємо проект самоліквідації християнських церков. Те мало стати початком якоїсь грандіозної, всеосяжної перебудови світу, якогось релігійного відмолодження, що мало покликати все людство до щасливої діяльності й діяльного щастя.

— Щоб запровадити в життя загальну доброзичливість,— мурмотів я собі під ніс,— та інші цінні якості — віру, надію, милосердя, ще не вимерлі на землі...

Зненацька гучне ревіння й тріск у чагарях розбудили мене з тих марень. Я схопивсь на рівні ноги, втупив очі в темні хащі й побачив у світлі місяця, що на мене суне велетенська туша. Невеличкі очиці, ловлячи в себе полум’я нашого вогнища, горіли, як дві жарини, в тій чорній рухливій брилі. Потвора наближалася, швидко стрибаючи. Не лишалось нічого іншого, як чкурнути в кущі. Я зразу ж кинувсь будити своїх товаришів. Хлопець, здається, не спав і схопився, скрикнувши, тільки-но я доторкнувся до нього. Він, либонь, давно вже помітив небезпеку, але з переляку розгубився й не знав, що робити. А коли я підштовхнув його, шмигнув у кущі, мов сполоханий щур. Я розтермосив Чіта:

— Тікай! Тікай! — і сам подав йому приклад, помчавши щодуху, куди очі світять.

На Чітове щастя, тварюка, видно, сунула просто на мене. Я перестрибнув струмок і помчав у той бік, де чагарі були трохи рідші, спотикаючись, підстрибуючи, дря-паючись об гілля та колючки. На своїй голій спині я відчув гарячий віддих потвори, що гналася за мною. Зрозумівши, що та стрибуча гора наздоганяє мене, я припустив швидше. Отоді я переконався, як швидко може рухатись мегатерій, охоплений руїнницькою жадобою. Здавалось, ніби якесь іще більше страховище підхоплювало ту гору м’яса й жбурляло її навздогін за

мною. Я біг, прислухаючись, як важко гупає об землю мегатерієва туша, і, пробігши ярдів двісті чи й більше, переконався, що ані на ярд не втік від свого переслідувача. Поки він напружувався до нового стрибка, я наче відривавсь від нього трохи, та за мить мегатерій знову гепався на землю зразу за мною.

Спершу я мчав наче очманілий зі страху. Тоді, по-стерігши, як виразно бачу я кущі й бур’яни поперед себе та як стрибає переді мною через корчі моя тінь, я збагнув, що місяць світить мені в спину і потвора добре бачить мене. Вже задля самого того краще було звернути вбік, а до того ж, подумав я, така важка брила не зможе розвернутися зразу. Тільки-но трапиться якесь прикриття, я зверну поза ним і побіжу проти світла. Та не встиг я оглянутись довкола, як земля запалась у мене під ногами, і я полетів униз.

Я зопалу наскочив на глибоку яругу, не помітивши її. Впавши на дно, я хвильку лежав приголомшений, бо сильно вдарився підборіддям об каменюку. За мить зоряне небо наді мною закрило якесь темне громадище. То падав згори мегатерій. Якби він упав просто на мене, був би мені кінець. Та, на щастя, він до мене не долетів, застрягши в вузькій розпадині. Він також опинився ніби в пастці.

"Стривай, я ж тебе перехитрю!" — подумав я й швиденько подерся з кам’янистого провалля нагору. Не знаю, чи потвора ще намагалась дістати мене, чи, скорше, просто борсалась, вибираючись із яруги.

Я відповз ярдів на двадцять, сховався в рятівну тінь і причаївся. Але й туди до мене долітав огидний сморід від потвори. Вона сопла, рохкала, гарчала. Я бачив і чув, як вона вилазить із яруги, й пильно стежив за кожним її рухом.

Мегатерій рохкав, пирхав, шкрябав пазурами по камінню. Видно, йому не сподобалось у ярузі, й він поспішав чимшвидше вибратись із неї на надійніший грунт. Вилізши нагору, він сів на задні лапи й почав крутити на всі боки своєю незграбною головою, видимо шукаючи мене. В місячному світлі переді мною бовваніла велетенська чорно-сіра туша, куди більша за слона.

Я намацав рукою каменюку й був уже хотів схопитись та жбурнути нею в свого ворога, але схаменувся. "Підожди",— сказав я сам собі.

І добре, що я того не зробив. Не бачачи мене, дурне створіння почало заспокоюватись. Воно перемогло мене, загнало в яму, отже, не осоромило себе. Ревнувши раз, удруге, мегатерій затих, неначе замислився, тоді важко припав до землі, проповз ярдів із півсотні, прислухався, знову звівсь на задні лапи, заревів, стрибнув кілька разів і посунув плазом геть. Час від часу він спинявся, зводився дибки, тоді сунув далі. Що відбувалося в тому мізерному мозкові — бо мегатеріїв мозок навряд чи більший за кролячий,— я не можу собі уявити. Може, потвора вже забула про мене. Шарудіння та сопіння помалу стихало вдалині й нарешті зовсім завмерло. Чути було тільки, як тихо шелестить листя на кущах.

Але я ще довго не важився вийти з затінку. Мої химерні мрії про перетворення церкви та всіх людських установ і перебудову всього цивілізованого світу геть розвіяла сувора дійсність.

б

ГІРСЬКЕ ПЛЕМ’Я

Перед світом похолоднішало, і я так змерз, що не пошкодував кількох дорогоцінних сірників та розпалив собі під навислою скелею багаттячко. Напившись погожої води зі струмка, що тік біля моїх ніг, я вкрився сухим мохом, що його здер цілим шаром зі скелі, й лежав скорчений, тремтячи з холоду, поки розвиднілось. Тоді нарешті зважився вернутись до нашого таборища. Йти мені довелось не більш як чверть милі, й дорогу знайти було легко по слідові мегатерія. Обидва мої товариші були вже на місці; сидячи навпочіпки, вони пекли коріння на ще не догаслому приску вчорашнього багаття, їм не довелось тікати так далеко, як мені. Наш горщик, на щастя, вцілів, і хлопець, нарвавши листя з уфи, варив у ньому щось на зразок чаю.

Чіт видимо зрадів, побачивши, що я живий і цілий.

— Йому пощастило втекти? — спитав він — звісно, маючи на увазі мене.

Я тільки кивнув головою й оскірився.

. Брудна потвора наступила на шкуру, що правила мені за священне вбрання, і мені довелось виполоскати її

в струмку. Потім ми з Чітом стали радитись, що нам зробити за день. Мій дослідницький запал, правду сказати, вже трохи вщух, але вертатись в ущелину мені Ще не хотілося. А Чіт, як я бачив, іще більше за мене хотів іти далі.