Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 25

Землі там удосталь, сонце світить. Досі всім вистачало, вистачає й тепер.

Я твердо стояв на тому. Для цих дикунів треба було все трошки спрощувати, півтонів вони не зрозуміли б. Отож я виголосив імпровізований панегірик цивілізації, вихваляючи все, що вона дала людству, і все, що вона може ще дати,— щоправда, не дуже розмежовуючи перше й друге. По змозі пристосовуючись до розумового рівня своїх слухачів, я змалював перед ними вельми барвисту й спокусливу картину життя сучасного суспільства — такого, яким я його звик уявляти собі. Найбільше наголошував я на тих практичних вигодах, що випливають із доброзвичайності, породженої справедливими законами та здоровим вихованням. Я розводився про доброчинність, про співчуття й допомогу, що їх знахо-

дять у нас нужденні громадяни — якщо такі ще взагалі бувають.

Я сам здивувався й зрадів, завваживши в своїх міркуваннях так багато дядечкового оптимізму й морального пафосу, бо я вже боявся, що вони назавше вивітрились із мене. Я тішився звуками свого голосу, мені хотілося слухати його ще й ще, і я провадив свою мову далі усе впевненіше.

Я підкреслював, що культурні люди завше додержують охайності й гігієни, оспівував такий лад, за якого в людях виховують довіру до ближніх, запевняв, що при високорозвиненому співробітництві та поділі праці всі речі й вигоди приступні для кожного. Я говорив про електричне освітлення та передачу енергії на відстань, про транспорт і охорону праці. Я змалював прогулянку на яхті та футбольний матч у таких рожевих барвах, що й сам неначе дужче вподобав ці популярні розваги. Я коротко описав демократичні установи, пресу та її вагу в житті суспільства. Я порівняв нашу м’яку конституційну монархію з забобонним шануванням якихсь нижчих тварин і нашу англіканську церкву, таку терплячу до людей іншої віри, з кривавим культом Великої богині. Оксфорд вийшов у мене схожий на античні Афіни в зображенні художника часів королеви Вікторії, а Бодлеївська бібліотека — на якийсь храм божественної мудрості.

Захопившись, я вже не зважав на лисих дідів та воєначальника; вони ніби розпливлись у тумані моєї зневаги, і я бачив перед собою виразно самого Чіта, що уважно й зацікавлено слухав мене, час від часу ставлячи мені навдивовижу глибокодумні запитання й пильно придивляючись до мене, коли я відповідав ухильно.

— А вояки у вас є?—спитав Ар дам, випливши раптом із туману, що сповивав його.

— Є,— відповів я.— Є вояки, люди честі, і єдиний їхній обов’язок — підтримувати мир. Бо в нашому світі є таке правило: коли хочеш зберегти мир, не шкодуй нічого на готування до війни.

— Ага! — промовив Ардам уже не так вороже.

Та що довше я говорив, то більше бачив, що слухає мене тільки Чіт. Він якось перемінився: хоч лишився такий же бридкий, як і був, та його химерна корона вже

не так упадала в вічі, а вираз обличчя став не тільки розумний, а й трохи лагідніший.

Він слухав мене, кивав головою, перепитував дедалі недовірливіше. Питання його ставали вже аж надто розумні, як на дикуна. Раптом він перебив мене:

— Ти ж сам не віриш у те, що розповідаєш.

Я розгубився.

— Не знаю, навіщо ти наплів мені стільки про якийсь неймовірний світ,— додав він.

— Неймовірний?

— Такого світу нема,— заявив Чіт.— І не було ніколи. І не може бути ніколи, бо люди так жити не можуть.

Я оглянувся довкола: камінна пика воїна та бридкі, жорстокі й тупі обличчя трьох мудреців стали враз реальні й близькі. Чіт поглянув на них скоса й додав:

— Ти сновида, божевільний сновида. Ти живеш як уві сні.— Помахом руки він ніби змів убік ту цивілізацію, що я змалював допіру.— Справжній світ — оцей, що тепер довкола тебе, іншого немає. Треба його бачити таким, який він є.

І раптом щось наче прорвалось у мене в серці, і багато з того, що я допіру говорив, здалося мені сумнівним.

5

СТРАШИДЛА-МЕГАТЕРИ

Те, що мені пощастило взнати про життя велетенського лінивця, Megatherium americanum, від ремполь-ських тубільців і спостерегти самому, з природничого погляду може здатися за зовсім неймовірне. Але цікаво, що двоє моїх знайомих природознавців радше схильні визнати мою розповідь за правдоподібну, аніж люди менш обізнані. Однак я зовсім не вважаю цей розділ своєї книжки за внесок у науку. Це просто необхідна частина оповідання про мої незвичайні пригоди. Принаймні всі факти, що стосуються мене, правдиві й лишаються для мене правдиві, хоч багато інших моїх уявлень розвіялося. Змалювати всі події й подробиці послідовно я не можу і навряд чи витримав би перехресний допит навіть у найпоблажливіших слідчих; нехай читач того не забуває. І все ж реальність

деяких моїх вражень ' надзвичайна, навіть до подробиць: я ніби увіч бачу довженний і широченний бік звіра, порослий довгою, брудною, цупкою рудувато-сірою шерстю, місцями аж зеленавою від цвілі та лишайників: чую, як дряпають його пазури по камінні та корінні дерев; відчуваю характерний задушний сморід. Я вірю твердо, що десь, колись — хоч, може, не достоту так, як підказує тепер моя зрадлива пам’ять,— справді бачив тих тварин.

На жаль, тепер я не можу пригадати, як ми готувались до виправи Fia нагір’я, ані як ми вибрались із ущелини. Але зі мною, пам’ятаю, був там Чіт і один хлопець, що весь час тремтів зі страху. Його ми взяли за носія.

Про велетенських лінивців ви, певне, вже де-небудь читали. Вони були дуже поширені в світі — як у Європі, так і в Америці — ще до мамонтів, мастодонтів, шаблезубих тигрів та подібних страховищ. Але всі ЇХ види, крім кількох південноамериканських, вимерли задовго до появи людини на землі. А в Південній Америці, цьому останньому пристановищі деревних лінивців, один вид, завбільшки з сучасного слона, ще порівняно донедавна зберігався на безлюдних обширах Південної Патагонії та Вогненної Землі. А на острові Ремполі він зберігся й досі — коли моє свідчення має якусь вартість. В кожному значному природничому музеї можна побачити його мальовниче поставлений кістяк. Ті кістяки, властиво, не можна назвати викопними; вони не скам’янілі, як справді викопні рештки, скажімо, набагато давніших динозаврів. Це справді кістки, як, приміром, кістяк сучасної корови чи коняки. Дійсно, на знайдених кістяках мегатеріїв бувають часом рештки шкіри з шерстю й присохлий до кісток пісок. Знаходили й кістки, видимо розколоті людською рукою. Та хоч скільки споряджали експедицій у ті пустелі, жодної живої тварини натрапити не пощастило.

А острів Ремпол, хоч які, здавалось би, принадні для дослідників його високі нагір’я, лишився недосліджений. На картах це тільки голий контур, у наших підручниках географії — тільки назва. Навряд чи хоч один білий, крім мене, побував у його міжгір’ях чи бачив його мешканців. Там, під захистом забобонів та інших сприятливих обставин, і досі живе кількасот цих незграбних

виходців із доісторичного світу. Більшість мегатеріїв, напевне, надзвичайно старі, бо вони, подібно до коропа, кількох видів папуг та ще деяких тварин, здається, можуть жити невизначено довгий час. На острові нема ніяких хижаків, що полювали б на них; люди на них не полюють, і Чіт запевняв мене, що не тільки їхнє м’ясо, а навіть сморід від їхнього падла — смертельна отрута. А втім, може, дикуни перебільшують. Сам я того не перевірив.

Але дозвольте мені спершу описати картину, що відкрилася перед нами, коли ми вибралися з ущелини, бо весь вигляд нагір’я тісно пов’язаний зі способом життя тих допотопних створінь. Бачачи знизу, з долини, зелень над урвищами, я уявляв собі, що все сонячне нагір’я поросло густим лісом; та вже вперше, зовсім ненадовго піднявшись нагору, я помітив, що дерева й кущі там поламані й погризені, а трава витолочена. За другим разом ми проблукали нагорі днів п’ять чи шість, і я вже краще зрозумів Чітові пояснення та збагнув, що там діється. Мегатерії живляться виключно молодими пагонами та бруньками. Вони повільно пересуваються по нагір’ї й обгризають усі бруньки й пуп’янки, де тільки знайдуть. А через те всі до одного дерева й кущі там понівечені й покорчені. Трава на галявинах витолочена, й лиш де-не-де під захистом колючих чагарників зеленіють зацілілі кущики. Мегатерії знищують усі квіти, тільки-но побачивши. Поїдають вони й пташині яйця, а гнізда розтоптують. І з іншими малими тваринами провадять неначе мляву, але на диво успішну війну. Вони пересуваються так повільно, що жертви їхні часом не помічають їхнього наближення. До того ж мегатерії, здається, вміють гіпнотизувати дрібних звіряток поглядом.

Вони не ходять на чотирьох лапах, як більшість ссавців, а скорше волочать по землі своє тіло, ніби плазуни. Ми досить довго ходили по нагір’ю й не бачили жодного мегатерія, але врешті натрапили на слід. Він мав такий вигляд, наче по землі протягли здоровенний лантух залізного брухту. Над тим слідом висів такий страшенний сморід, немов там проїхала асенізаційна валка. Чіт порадив мені не підходити надто близько, щоб не набратися кліщів та іншої погані.

Тільки надвечір, перед заходом сонця, ми побачили

перше страховище. Нас те не дуже потішило, бо ночувати у сусідстві з мегатеріями досить небезпечно: ті тварини люті й не бояться вогню. Але мені так кортіло побачити мегатерія зблизька, що ми якийсь час скрадалися слідом за твариною, хоч як сопів, скиглив та бурчав собі під ніс наш полохливий носій.

По музейних кістяках та малюнках-реконструкціях ви, певно, склали собі якесь уявлення про мегатерія; ви знаєте, що в нього масивний тулуб, хвіст та задні лапи й величезна спідня щелепа. Але на всіх зображеннях, що мені доводилось бачити, мегатерій має надто мирний і приємний вигляд добре вгодованого мешканця зоопарку. Я ні разу не бачив мегатерія в тій позі, в якій його люблять зображувати на малюнках, де він звичайно стоїть, зіп’явшись гордо, мов той промовець за банкетним столом, на задні лапи й обхопивши дерево кігтистими передніми. Іноді він справді спинається на задні лапи, але тоді сідає на хвіст, а передні лапи звисають йому на черево. І ніколи не ходить він по землі по-ведмежому, як те собі уявляє дехто з реставраторів. Вони, певно, не помітили, як заважали б йому спиратися на землю такі довгі пазури. Хода мегатерія взагалі не схожа на ходу ніякої відомої мені тварини.