Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 6

Я був безмежно щасливий.

Після тої першої священної запоруки кохання думки мої були переповнені Олівією, і попри свою природну стриманість я весь час говорив про неї з Лайолфом Гревзом. Ми з ним після довгих розмов про своє майбутнє виробили багатонадійний план торгівлі книжками на новітніх засадах, що мав не тільки відіграти неабияку просвітню —роль для цілої країни, але й нам дати добробут і здобути повагу. Саме тоді в Англії зчинилось багато гомону довкола книгарських шахрайств та неподобств, і створення фірми "Блетсуорсі й Гревз" мало бути нашою відповіддю на ті нарікання. Ми збиралися відкрити спершу в двох-трьох, а далі в багатьох містах систему книгарень, гарно опоряджених в одному стилі — фасади мали бути пофарбовані в дуже оригінальний синій колір. Одно слово, ми думали зробити для книжкової торгівлі те, що зробила для фармації фірма "Патентовані ліки Бутса". Наші книгарні будуть обставлені гостинно, по-домашньому, зі зручними кріслами та лампами для читання, з покупцями ми провадитимемо повчальні розмови, скорше спокушатимемо, їх читати, аніж силоміць накидатимемо їм наш крам. У негоду ми вивішуватимемо плакат: "Заходьте й читайте, поки дощ перестане". Ми гадали запровадити й ще багато подібних удосконалень у торгівлю книжками.

Прогулюючись удвох із Гревзом, ми наввипередки тлумачили один одному, яке корисне буде наше підприємство для нас самих і для всього людства. Ми закуповуватимемо дедалі більше й більше книжок, аж поки підкоримо собі видавничий ринок і здобудемо прихильність і повагу всього інтелігентного світу.

— Ми формуватимемо громадську думку! — просторікав Гревз.

Ми збирались підтримувати й заохочувати добрі молоді видавництва, а з поганими боротися й поліпшувати їх. Я мріяв про дедалі більший вплив на літературу шля хом видання критичного часопису в обкладинці такої самої чарівної синьої барви, як фасади наших майбутніх

книгарень. Надрукуватися в нашому часописі, вирішив я, вважатиметься за велику честь. Якось ми з Гревзом цілий вечір гуляли й розважалися, перелічуючи людей, що їх ми не пускатимемо на сторінки нашого часопису.

Ми утворили акційне товариство за всіма правилами. Основний капітал становив чотири тисячі фунтів; кожен із нас мав укласти половину тієї суми. Оскільки в Гревза своїх грошей не було, я позичив йому потрібні дві тисячі на невеликий процент. Спершу я взагалі не хотів брати з нього проценту, але Гревз, надзвичайно скрупульозний у грошових питаннях, наполіг на цьому. Ми призначили самі себе директорами-розпорядниками з платнею п’ятсот фунтів на рік кожному, отже, виявилося, що мій особистий прибуток не тільки не зменшився, а ще й зріс від усіх цих операцій. Першу нашу книгарню ми вирішили відкрити в Оксфорді. На вигідних умовах узяли в довготермінову оренду стару, занедбану, але простору будівлю між м’ясною крамницею та похоронним бюро і фактично перебудували весь будинок. За книгарнею обладнали контору, де понаставляли вельми зручних і дорогих письмових столів та конторських шаф, а над нею — гарненьке помешкання, де вирішив оселитися Гревз, щоб мати все перед очима. Він хотів за всім наглядати сам, дні й ночі присвятити нашій великій справі.

Тричі довелось нам перефарбовувати фасад, поки ми знайшли такий відтінок синього кольору, що задовольнив нас. І справді, рідко траплялось мені бачити таку веселу крамницю! На жаль, маляр так високо оцінив наш смак, що наколотив забагато фарби; а щоб вона, як він сказав, не пропала,— умовив одного власника чайної на нашій вулиці теж перефарбувати свій фасад у той самий синій колір, що мав, як ми сподівалися, стати такою відмітною нашою ознакою. Через те спочатку в нас часом питали чаю з коржиками; а з другого боку, я певен, що немало наших потенціальних покупців витратили свої гроші на менш високі, тілесні насолоди. Ми спитали нашого юрисконсульта, чи не можна заявити авторських прав на ту фарбу, але юридичний бік справи здався йому надто непевний, щоб закладати позов.

Якщо не зважати на ці дрібниці, наше підприємство розгорталося успішно. І той відтинок мого життя пригадується мені як один із найщасливіших. Рід Блетсуорсі мав добру традицію: не гребувати комерцією, а ушляхет-

нювати її. І я вже бачив, як "Книгарні Блетсуорсі" ("Блетсуорсі й Гревз") поширюються по всій країні й виконують у духовному світі не менш корисну й почесну функцію обміну й заохочення, аніж банк Блетсуорсі та його філії — в західній Англії. А себе я уявляв у ролі ідейного керівника й натхненника фірми; від надто тісного контакту з чисто діловими питаннями мене звільнятиме мій рішучіший, практичніший і, мабуть, енергійніший компаньйон. Життя моє буде осяяне присутністю моєї коханої Олівії, а дозвілля, що його я матиму дедалі більше в міру того, як налагоджуватиметься робота фірми, я присвячу розвиткові своїх безперечних художніх і розумових здібностей, тільки-но остаточно знайду своє покликання.

Я виповідаю тут потаємні думи молодої людини, ті високі й неосяжні заміри, що з ними молодість уступає в життя. Зовні я поводився скромно, як годиться, завжди визнавав чужу вищість і право, чемно вступався з дороги, ніколи ні з ким ні за що не сперечався. Але серце моє було повне самовпевненості. Я почував себе винятковою, визначною людиною, що осяває все довкола себе світлом своєї винятковості, й гадав, що мені призначена в житті велика, відповідальна місія. І Гревз був прекрасний помічник, напрочуд здібний, хоч усі найглибші ідеї щодо нашого підприємства народжувалися в моїй голові. А ясним самоцвітом, вогнистим опалом мого життя була Олівія Слотер із її блідими губенятами й аметистовими очима, цнотливо-жагуча, чиста й загадкова, створіння чудовної, незвичайної вроди; колись її ім’я згадуватимуть поруч із моїм, як Джокондине, що зорею сяє крізь віки поруч із ім’ям Леонардо,— тільки на законнішій підставі.

У мене не лишилося портрета з тої пори мого життя, коли я дійшов апогею задоволеності. Але я не думаю, щоб та моя самовдоволеність і безмірні претензії якось відбивались на мені зовні. Напевне, я був просто симпатичний парубійко, яких тоді можна було стріти багато. В кожному разі, бувши такої високої думки про себе п своє оточення, я водночас любив і весь світ. Та невдовзі булька моєї самозакоханості луснула, безжально проколота, на втіху всім, кого, може, дратувало моє щастя.

Якось мені довелося поїхати на кілька днів до Лондона в різних дрібних справах. Мої повірені — співвласники

однієї досить старомодної нотаріальної контори, що дістались мені в спадок разом з усім майном після дядькової смерті,— трохи перевищили свої юридичні права, критикуючи мої комерційні плани, і я хотів заспокоїти їх щодо Гревзової особи. Крім того, я надумав подарувати Олівії намисто з зеленого нефриту, оправленого в золото, і хотів доглянути, щоб його було зроблено точно за моїми вказівками. На додачу один із сассекських Блет-суорсі мав одружитися, і я вважав, що повинен ушанувати його весілля своєю присутністю. Я збирався пробути в Лондоні чотири дні, але родич мій обвінчався на третій, тому я вирішив повернутись до Оксфорда на день раніше і потішити Олівію, завітавши до неї несподівано вранці. Ми вже були офіційно заручені; її мати благословила нас і поцілувала мене вельми розчулено, отож я міг підносити їй подарунки цілком відверто й купив розкішний букет квітів, щоб зробити сюрприз іще приємнішим.

Я приїхав увечері, пообідавши в поїзді, й подався до нашої нової книгарні по свій велосипед. Ключа від книгарні я мав при собі. У Гревзовому помешканні, нагорі, не світилось, і я вирішив, що його немає вдома. Увійшов я, мабуть, дуже тихо й, замість узяти зразу велосипеда, якусь хвилину стояв посеред книгарні, милуючись її чудовим, неповторним виглядом. Справді, чи в багатьох книгарнях є отакі крісла, отакий великий стіл, завалений книжками,— точнісінько як у клубній читальні! Потім я постеріг, що в конторі горить лампа під зеленим дашком. Певно, Гревз забув, подумав я, і пішов її погасити.

У кімнаті не було нікого. Але на великому Гревзовому бюрку лежало кілька аркушиків недописаного листа. Зиркнувши на них, я помітив слова: "Друже Арнольде!" Чого це раптом Гревзові заманулося писати мені листа? Він же й так бачить мене щодня. Не вбачаючи в цьому ніякої нескромності — адже лист писано мені,— я сів у обертове крісло перед бюрком і почав читати.

Спершу я перебігав рядки досить недбало, але скоро зміст листа розбуркав мою увагу.

"Є речі, що їх краще пояснювати на папері,— так починався лист.— Зокрема, коли вони пов’язані з цифрами. Ти ж завше трохи легковажив цифрами..."

Що ж сталося?

Допіру напередодні я пережив дві досить неприємні

години в Лінкольнській корпорації, спростовуючи те, що вважав за старомодні причіпки до ведення справ нашого нового підприємства. Старий Ферндайк (нотаріальна контора "Ферндайк, Пантуфл, Гобсон, Старк, Ферндайк і Ферндайк"), колишній дядьків шкільний товариш і родич Блетсуорсі по жіночій лінії, висловлював такі припущення щодо Гревза, що я змушений був вигукнути: "Ну, добродію, це вже наклепи!" А старий Ферндайк відповів: "Анітрохи! Анітрохи! Цілком природні запитання в таких випадках".

"Але про Гревза таке питати нема ніякої потреби",— запевнив я. Старий тільки здвигнув плечима.

Дивна річ: протягом безсонної ночі — що зі мною траплялося дуже рідко — я кілька разів переказував сам собі всю ту розмову, та й у поїзді після обіду вона не йшла мені з думки. І от вона вдерлася в живу дійсність, коли я прочитав у компаньйоновому листі дальшу фразу:

"Друже Арнольде,— писав він,— час уже глянути правді в вічі".

Зміст листа зводився до того, що ми надто широко розмахнулися зі своїм підприємством. І він тепер хотів пояснити мені те. Взагалі така широта, може, й непогана, але зараз ми опинились на слизькому. "Пам’ятаєш, я тобі зразу казав, що на це діло треба десятитисячного капіталу,— писав він.— Так воно й є".

На опорядження, меблі, всілякі попередні видатки, канцелярське приладдя та платню директорам ми витратили практично всі наявні кошти. Ми тільки-но почали закуповувати наш крам. "До всього того я ще взяв із рахунку значно більше, ніж ти мені дозволив",— писав він.