Містер Блетсуорсі на острові Ремполі - Сторінка 5

У посвідці про смерть зазначено було серцеву недостатність внаслідок застуди. Лікарів-спеціа-лістів не викликали ніяких — мабуть, тому, що їх довелось би запросити надто багато й дядько б не спромігся оплатити їх усіх. Лікування так далеко від Лондона залежить здебільшого від пам’яті місцевого лікаря, що пригадує, як він сам або його колеги чинили в подібних випадках, та від наявних запасів місцевої аптеки.

Дядько мужньо терпів тяжкі муки й не втрачав надії одужати. Він дуже зворушився, коли одного разу лікар з’явився на виклик серед ночі, лишивши теплу постіль і пройшовши добрих дві милі під дощем, і цілком щиро перепрошував, що слабує на таку незрозумілу хворобу й що напад стався в таку незручну годину. Певно, він вважав, що це просто-таки негарно — завдавати своєму доброму приятелеві такого клопоту з діагнозом та з нічними викликами.

— Ви, лікарі, справдешня сіль землі! — казав він.— Що б ми робили, якби не ви?

Тітка померла на запалення легенів: застудилась та занедбала себе, доглядаючи його. Він іще два чи три дні лежав, не знаючи про її смерть.

Майже до самого кінця він сподівався одужати. "Я старий, та жилавий",— казав раз у раз. Отож і не полишив мені жодних настанов, як жити далі. А коли нарешті довідався, що дружина померла (хоч навряд чи він те до кінця усвідомив), йому ніби мову відібрало. "Немає...— промовив тільки, коли йому обережно сказали про те, бо він усе допитувався, де ж це вона.— Немає.

Доркас немає..." — і більше не говорив про неї. Ніби замкнувся в собі, заглибився у власні думки. Помер він третьої ночі по тому на руках у сільської доглядачки.

Перед смертю він поринув у марення й зовсім не страждав. У тому маренні він наче обходив увесь світ із своїм богом, що йому служив ціле життя, і все робилося йому ще простіше й зрозуміліше.

— Яке чудо — квіти, яке чудо — зорі,— шепотів він..—■ Яке чудо — людське серце! І чого б то я сумнівався хоч мить, що все йдеться на добро? Чого б то я сумнівався? — І раптом додав, ніби з доброго дива:— Ціле життя ходив я по землі й не дивувався, що кристали та самоцвіти бувають такі прекрасні. Сліпота й невдячність! Усе я сприймав як належне. Усе гарне в житті сприймав як належне, а найменше необхідне випробування — як тягар.

Довго він лежав мовчки. Потім, видимо, вже забувшії про самоцвіти й кристали, заговорив знову, ніби щось палко доводив сам собі:

— Тягар ніколи не буває над силу... Коли часом і здається тяжкий.:. Справжньої несправедливості не буває.

Голос його затих, та за хвильку він зашепотів знову.

Останнє, що лишилось від тої хвилини в моїй пам’яті,— це його голос, що в тиші тьмяно освітленої лампою спальні несподівано вимовив моє ім’я. Певно, дядько завважив, що я стою на дверях. Вікна були розчинені навстіж, проте йому все бракувало повітря.

— Свіжого повітря,— просив він,— більше свіжого повітря. Вивести всіх на свіже повітря... винести все на свіже повітря... І все буде гаразд... Вікна свої тримай відчинені... Завше тримай вікна відчинені... Навстіж, навстіж... І нічого не бійся, бо за всім стоїть бог, хоч це й важко збагнути... За всім, за всім...

Обличчя його напружилося. Потім очі йому заплющились; він уже не дивився на мене. Віддих став важкий, повільний і хрипкий.

Він довго хрипів так. Я ніколи того не забуду. Хрипіння то тихішало, то гучнішало, то зовсім стихало. Тоді напружений вираз зійшов з обличчя й очі дядькові повільно розплющились. Погляд їхній був спокійний, але якийсь застиглий.

Я прикипів до нього очима, ждучи, що він щось скаже. Але він мовчав.

У мені все отерпло.

— Дядечку! — прошепотів я.

Доглядачка смикнула мене за рукав.

Уранці, коли мене покликали до нього, обличчя його вже було наче маска, спокійне й ласкаве. Заплющені навіки очі не дивились на цей світ; він наче задумався про щось невідоме. Був він достоту схожий на ту предківську статую в Солсберійському соборі. Навіть руки згорнув так самісінько.

Мені нестерпно хотілося заговорити до нього, сказати йому багато-багато, та я знав, що ніколи вже він не почує мене й не озветься до мене.

Того сонячного ранку він лежав переді мною, та ніколи ще ніхто й ніщо не бувало так далеко від мене. Я довго сидів біля ліжка й дививсь на те любе застигле обличчя, досі таке рідне, а тепер таке чуже, і тисячі думок роїлися мені в голові. Я тужив за своєю втратою й водночас, пам’ятаю добре, ницо радів із того, що ось я живий.

Та помалу якийсь незнаний холод біля серця, не схожий на страх, бо надто глибокий і спокійний, переважив усі почуття. Я хотів прогнати його. Відійшов до вікна: сонце, що заливало зелений краєвид, наче втратило свій одвічний радісний чар. Ті самі знайомі дахи на повітках, і сірий мур огорожі довкола подвір’я, і вигін, і старенька конячина на ньому, і живопліт, і крутий схил пагорба. Все на своєму місці, й усе наче не те.

Коли я глянув на ту звичну картину, холод, що пойняв мене допіру, не минувся, а наче ще зріс. Здається, то було не фізичне відчуття, не серце мені похололо, а душа; взагалі не знане доти почуття самотності, покинутості в світі, що, може, виявиться зовсім не такий, як видавався.

В мені ворухнувся невиразний протест. Я повернувся до небіжчика, і мені знову так захотілося поговорити з ним... Але й сказати не було чого.

4

КОХАННЯ й ОЛІВІН СЛОТЕР

Якийсь час життя моє точилося далі без істотних змін. Ті перші призвістки самотності, що явились мені біля дядькової смертної постелі, не розвіялися, радше навпаки; але я силкувався гнати їх із своєї думки — зовсім як дядько.

Ще по закінченні курсу в коледжі я найняв собі скромне й затишне помешкання в Кер’ю-Фосетсі, на околиці Оксфорда. Кілька університетських та побіляунівер-ситетських приятелів і знайомих складали все моє товариство, і мені здавалося, що кращого місця для себе годі й шукати. Я тішився думками про тривалі подорожі в Альпи, до Скандінавії, до Африки, на Близький Схід; збирався також запізнатися ближче з життям Лондона, хоч і не таким цікавим, однак повчальним. Надила мене й приємна можливість поринути в світ паризької богеми. Там я міг би, за тодішнім звичаєм, познайомитись із Америкою й Росією в, так би мовити, розведеному, однак цілком достатньому для загального враження вигляді. До самої ж Росії я повернувся спиною, бо то була дика країна з химерною абеткою й неможливою мовою. Зрікся я й крикливих принад Нью-Йорка, його надмірних веселощів та сліпучих вогнів реклами. Коли хтось там волів перебратись за океан, стати американцем і творити собі свій власний світ, це ще не рація, щоб воно й мене цікавило.

Я відчував, що маю досить бистрий розум та деякі здібності, хоч і не знав як слід, до чого саме. Отож мені дуже хотілось не змарнувати їх. Усвідомлюючи, що доля була до мене ласкава, я вважав, що повинен якось виправдати ту ласку. Найкраще — гадалось мені — я зможу те зробити, служачи мистецтву. І я носився з думками написати роман-трилогію,— за тих часів здобував повагу лише романіст, що породив трійнят,— або взятися, слідом за Рескіном, до вивчення художніх музеїв Європи та викладати на папері свої враження; або ж заснувати мистецьке видавництво й видавати художні видання найвизначніших творів; або ж скористатись набутим у студентському драматичному товаристві досвідом і взятися до писання п’єс. Не обминув я й поезії, задумав був поему, та скоро побачив, що технічні труднощі поетичного мистецтва сковують мої творчі поривання. Не був я байдужий і до соціальних проблем свого часу, а тому вирішив, що мої мистецькі шедеври, хоч би до якого жанру я вдався, повинні служити високоморальній і гуманній меті.

Іще не все: мене умовили взяти на себе обов’язки почесного секретаря занепалого клубу лучників, і там я до-сяг неабияких успіхів.

Про своє призначення в житті я говорив із кожним, хто лишень хотів мене слухати, та найбільше я розмовляв на цю тему зі своїм другом Лайолфом Гревзом, що з ним я часто й подовгу гуляв, та ще з Олівією Слотер — тією чарівною дівчиною, що про неї я вже згадував. Моя студентська приязнь та захоплення нею вже майже переросли в велику ідеальну любов. Яка гарна була з неї дівчина, яка принадна, яка тендітна! Ще й тепер я зміг би згадати всі її незліченні принади, коли б тільки схотів мучити себе тим. Золотокоса, білолиця, сяяла вона в вітрині, поміж пірамідами з пачок тютюну та цигарок, наче сонце поміж листям. Ще як я був студентом, вона завше виглядала з дверей та всміхалася до мене, коли я з якої-небудь нагоди вештався тцм поблизу. І дивна річ, як часто знаходились у мене там якісь справи! Всміхалася вона не самими устами, а й бровами, й очима, і верхня губка з лівого боку піднімалася трошечки вище, відкриваючи білі-білі зубки.

Нагода крадькома перемовитися з нею слівцем траплялася мені досить часто, а надто на третій рік мого навчання. Якось після лекцій — того дня вони скінчились рано — я поїхав покататись на велосипеді й біля Ебін-гдона зустрів її, теж на велосипеді. Який то був чарівний вечір! Ми напилися чаю в одній оселі при дорозі, потім пішли в садок на схилі над річкою і там, тремтячи від чарів якоїсь могутнішої за нас сили, стали цілуватись. Я поцілував її в кутик уст, якраз там, де видніли дрібні зубки, тоді пригорнув до себе, почав цілувати струнку, тендітну шийку, а шовкові кучері лоскотали мені щоку. А вертаючись додому, ми їхали поряд майже до самого Оксфорда, скільки стало відваги. Але за всю дорогу майже й словом не перемовились. Мені здавалося (та й їй теж, гадав я), що в нашому житті сталася найвизначніша подія.

Вечірня заграва була тепла, ніжна, золота, і Олівія теж була тепла, ніжна й золота, і я не знав, що з них двох чудесніше. І душа моя світилася порошинкою-зіроч-кою в сонячному промені.

Відтоді ми обоє вельми вподобали цілуватися. А бувши добре вихований, я присмачував наші обійми витонченими й шляхетними поясненнями. У перервах між поцілунками я говорив про високу мету, що їй має бути

присвячене наше кохання, в думках я огорнув її своєю ревнивою опікою, немовби я був храм, збудований на її честь, а вона — святиня того храму. А потім — знову поцілунки... Вона цілувалась так жагуче й пестила мене так ніжно, що тільки певність її дівочої цноти стримувала мої жадання.