Мить

І

— Буде буря, товаришу.

— Так, капрал, буде велика буря. Я добре знаю цей східний вітер. Ніч на морі буде дуже неспокійна.

— Святий Йосиф нехай боронить наших моряків. Рибалки встигли всі сховатися...

— Однак гляньте: он там, здається, я бачив парус.

— Ні, то майнуло крило птаха. Од вітру можеш сховатися за зубцями стіни... Прощай. Зміна через дві години...

Капрал пішов, вартовий лишився на стінці невеликого форту, оточеного з усіх боків хвилюючими валами.

Дійсно, наближалася буря. Сонце сідало, вітер все міцнішав, захід розгорявся пурпуром, і, в міру того, як полум'я розливалось по небу,— синява моря ставала все глибшою і холоднішою. Де-не-де темну поверхню його вже прорізали білі гребені валів, і тоді здавалось, що це таємнича глибінь океану намагається визирнути назовні, зловісна і бліда від довго стримуваного гніву.

На небі теж починалась покваплива тривога. Хмари, витягнувшись довгими смугами, летіли з сходу на захід і там загорялись одна за одною, немов ураган кидав їх у жерло величезної розжареної печі.

Подих близької грози вже віяв над океаном.

Над темним зибом, наче крило зляканого птаха, майорів парус: запізнілий рибалка, тікаючи від бурі, певно, вже не сподівався досягнути віддаленого берега і скерував свого човна до форту.

Дальній берег давно потонув у тумані, бризках і сутінках наступаючого вечора. Море ревло глибоко й протяжно, і вал за валом котився в далечінь до осяяного ще обрію. Парус майорів, то зникаючи, то з'являючись. Човен лавірував, насилу перемагаючи хвилі і поволі наближаючись до острова. Вартовому, який дивився на нього з стіни форту, здавалось, що сутінки і море з грізною свідомістю спішать покрити це єдине суденце млою, загибеллю, плеском своїх пустинних валів.

У стінці форту спалахнув вогник, другий, третій. Човна уже не було видно, але рибалка міг бачити вогні — кілька тремтливих іскор над безмежним хвилюючим океаном.

II

— Стій! Хто йде?

Вартовий з стіни окликає човен і бере його на приціл.

Але море страшніше цієї погрози. Рибалці не можна залишити руля, тому що хвилі вмить кинуть човен на каміння... До того ж старі іспанські рушниці не дуже влучні. Човен обережно, ніби плаваючий птах, вичікує прибою, повертається на самому гребені хвилі і раптом опускає парус... Прибоєм його кинуло вперед, і кіль ковзнув по щебеню в маленькій бухті.

— Хто йде? — знову голосно кричить вартовий, що з співчуттям стежив за небезпечними еволюціями човна.

— Брат! — відповідає рибалка,— відчиніть ворота ради святого Йосифа. Бачиш, яка буря!

— Зажди, зараз прийде капрал.

На стіні зарухались тіні, потім розчинились важкі двері, майнув ліхтар, почулись розмови. Іспанці прийняли рибалку. За стіною, в солдатській казармі, він знайде притулок і тепло на всю ніч. Добре буде згадувати в час спочинку про сердитий гуркіт океану і про грізну темряву над безоднею, де ще так недавно гойдався його човен.

Двері захлопнулись, немовби форт замкнувся від моря, по якому, таємничо виблискуючи спалахами фосфоричної піни, набігав уже перший шквал широкою, на все море, грядою.

А у вікні наріжної башти непевно світив вогник, і човен, уведений до бухти, розмірено гойдався і тихо повискував під ударами відкинутої і розбитої, але все ж міцної хвилі.

III

У наріжній башті була келія іспанської військової в'язниці. На одну мить червоний вогник, що світив з її вікна, затьмарився, і за гратами силуетом вималювалась постать людини. Хтось подивився звідти на темне море і відійшов. Вогник знову заколихався червоними відблисками на гребенях валів.

Це був Хуан-Марія-Хозе-Мігуель-Діац, інсургент і флібустьєр[1]. У минулому повстанні іспанці взяли його в полон і винесли смертний вирок, але потім, з примхи чийогось милосерду його було помилувано. Йому подарували життя, тобто привезли на цей острів і посадили в башту. Тут з нього зняли кайдани. Вони були не потрібні: стіни були кам'яні, у вікні — товсті залізні грати, за вікном — море. Його життя полягало в тім, що він міг дивитися у вікно на далекий берег... І згадувати... І, можливо, ще — надіятись.

Перший час, в ясні дні, коли сонце блискало на гребенях синіх хвиль і висувало далекий берег, він подовгу зорив туди, вдивляючись в обриси рідних гір, в ущелини, які виступали неясними звивинами, в ледь помітні цяточки далеких селищ... Угадував бухти, дороги, гірські стежки, якими, здавалося йому, блукають легкі тіні і серед них одна, колись близька йому... Він чекав, що в горах знову заблискають вогники пострілів з клубками диму, що по хвилях звідти, з дальнього берега, помчать паруси з рідним прапором повстання і свободи. Він готувався до цього і терпеливо, обережно, уперто довбав камінь біля іржавих грат.

Але роки минали. На березі все було спокійно, в ущелинах лежала синя мла, від берега відділявся тільки невеликий іспанський сторожовий катер, та мирні рибальські судна снували по морю, як морські чайки за здобиччю...

Потроху все минуле ставало для нього, як сон. Яку сні, дрімав у золотистому тумані присмирнілий берег, і у сні ж блукали по ньому примарні тіні давно минулого... А коли від берега відокремлювався димок і, розрізаючи хвилі, біг військовий катер,— він знав: це везуть на острів нову зміну тюремників і сторожі...

І ще роки минали в цій летаргії. Хуан-Марія-Мігуель-Хозе-Діац заспокоївся і почав забувати навіть свої сни. Навіть на дальній берег він дивився вже з тупою байдужістю й давно вже перестав довбати грати... Навіщо?..

Тільки коли здіймався східний вітер, особливо сильний у цих місцях, і хвилі починали ворушити каміння на схилі маленького острова,— у глибині його душі, як це каміння на дні моря, починала глухо ворушитися туга, неясна й тупа. Від повитого млою берега, здавалось йому, знову відокремлюються якісь тіні і мчать над морськими валами, і кричать про щось голосно, квапливо, жалібно, тривожно. Він знав, що це кричить тільки море, але не міг не прислухатися мимоволі до цих криків... І в глибині його душі підіймалось важке, темне хвилювання.

В його комірці від кутка в куток, по діагоналі, була позначена у кам'яній підлозі заглиблена доріжка. Це він витоптав босими ногами камінь, бігаючи в буряні ночі по своїй клітці. Іноді в такі ночі він знову дряпав стіну біля грат. Але у перший же ранок, коли море, заспокоївшись, ласкаво лизало кам'яні уступи острова, він також заспокоювався і забував хвилини нестями...

Він знав, що його тримають тут не грати... Його тримало це підступне, то сердите, то ласкаве море, і ще... сонний спокій віддаленого берега, який ліниво й тупо дрімав у своїх туманах...

IV

Так минули ще роки, які здавалися вже днями. Час сну не існує для свідомості, а його життя вже все було сном, тупим, важким і безслідним.

Проте з деякого часу в цьому сні знову почали миготіти димні видіння. У дуже ясні дні на березі здіймався дим багать чи пожеж. У форті піднялась незвичайна метушня: іспанці заходилися лагодити старі стіни; пошкодження, що виникли в роки безтурботної тиші, квапливо замуровувалися; частіше, ніж досі, снували між берегом і островом парові баркаси з військовим іспанським прапором. Разів зо два, немов гладкі спини морських страховищ, важко проповзли монітори з башточками над самою водою. Діац дивився на них тьмяним поглядом, в якому часом пробивався подив. Одного разу йому здалося навіть, що в ущелині і по уступах знайомої гори, в цей день яскраво освітленої сонцем, здіймаються білі димки від пострілів, маленькі, як макове зерно, випливають раптово і яскраво на темнозеленому тлі і тихо тануть у світлому повітрі. Одного разу довга чорна смуга монітора просунулась до дальнього берега, і кілька коротких обірваних ударів долинуло з моря в його вікно. Він схопився руками за грати і міцно затряс їх. Вони дзвякнули і задрижали. Щебінка і сміття посипалися з гнізд, де залізні штаби були вмуровані в стіни...

Та минуло ще кілька днів... Берег знову затих і задрімав; море було пусте, хвилі тихо, задумливо накочувались одна на одну і, ніби від нічого робити, хлюпали об кам'яний берег... І він подумав, що це знову був тільки сон...

Але цього дня зранку море починало знову дратувати його. Кілька валів уже перекотилось через хвилелом, що відділяв бухту, і зліва було чути, як каміння лізе з дна на схили берега... Надвечір у чотирикутнику вікна раз по раз миготіли блискучі бризки піни. Прибій заводив свою глибоку пісню, берег відповідав глибоким стогоном і гулом.

Діац тільки повів плечима і вирішив лягти раніше. Хай море гомонить, що хоче; нехай як хоче вибирається з безладної купи валів і цей запізнілий човен, що його він помітив у вікно. Рабський човен з рабського берега... Йому немає діла ні до нього, ні до голосів моря.

Він ліг на свій матрац.

Коли сторож-іспанець, як завжди, приніс ліхтар і вставив його з коридора в отвір над замкненими дверима, то його світло осяяло лежачу постать і бліде обличчя з закритими очима. Здавалося, Діац спав спокійно; тільки час від часу брови його хмурились і по обличчю проходив вираз тупого страждання, немовби у глибині усипленої свідомості ворушилось щось глухо й тяжко, як це прибережне каміння в морській глибині...

Та раптом він одразу прокинувся, наче хто назвав його ім'я. Це шквал, перелетівши цілком через хвилелом, ударив просто в стіну. За вікном неслися в темряві білі клапті фосфоричної піни, і, навіть коли гуркіт стих, камера була сповнена шипінням і свистом. Відгомін проник за замкнені двері й полинув коридорами. Здавалося, щось свідомо грізне пролетіло над островом і затихає, і завмирає вдалині...

Діац одразу став на ноги. Йому здавалося, що він спав лише кілька секунд, і він глянув у вікно, сподіваючись ще побачити вдалині біле вітрильце човна. Але в вікні було чорно, море шаленіло в повній темряві, і було чути змішані крики тікаючого шквалу.

Хоч такі бурі траплялися не часто, але все ж він добре знав і цей гуркіт, і свист, і шипіння, і підземне двигтіння кам'яного берега Але тепер коли цей розгнузданий гул почав стихати, під ним почувся ще якийсь новий звук, щось тихе, ласкаве і незнайоме...

Він метнувся до вікна і, знову схопившись руками за грати, глянув у темряву. Море було безформне й дике. Дальній берег увесь був закритий важкою млою.