Мить - Сторінка 2

Тільки на якусь мить між ним і хмарою просунувся червоний, затуманений місяць. Далекі, непевні відблиски безладно заколивались на гребенях шалених валів і згасли... Лишився тільки шум, могутній, дико свідомий, метушливий і радісно закличний...

Хозе-Марія-Мігуель-Діац відчув, що всередині у нього все тремтить і хвилюється, як море. Душа прокидається від довгого сну, прояснюється свідомість, оживають давно згаслі бажання.. І раптом він пригадав ясно те, що бачив на березі кілька днів тому... Адже це був не сон! Як він міг вважати це сном? Це був рух, це були постріли... Це було повстання!..

Налетів іще шквал, знов пронеслись іскристі бризки, і знову з-під шипіння і плеску почувся той самий звук, незнайомий і ласкавий. Діац кинувся до грат і, в пориві дивного збудження, сильно затряс їх. Посипались знову вапно і щебінка, роз'їдені солоними бризками, упало кілька каменів, і грати вільно вийнялися з амбразури.

А під вікном, у бухті, гойдався і повискував човен...

V

На стіні в цей час змінилася варта.

— Святий Йосиф... Свята Марія! — пробурмотів новий вартовий і, накривши голову капюшоном, сховався за виступ стіни. По морю, на всю широчінь, встаючи і падаючи, виблискуючи в темряві гребенями піни, летів новий шквал. Вітер, здавалось, божеволів, острів уже заздалегідь здригався і стогнав. З дна, як бліді примари, лізли на схили величезні камені, що цілими роками лежали в глибині.

Шквал налетів саме в ту хвилину, коли Діац вискочив з вікна. Його одразу залило водою, оглушило і збило з ніг... Кілька секунд він лежав непритомний, з самим лише жахом у душі, змерзлий і нещасний, а над ним з виттям неслося щось величезне, дике, вороже...

Коли гуркіт трохи стих, він розплющив очі. По небу мчали темні хмари, без просвітів, без обрисів. Швидше відчувався, ніж бачився рух цих громад, які все так само нестримно неслись на захід. А вдалині знову вставало щось невидиме, але грізне, і гуло похмуро, зловісно, безперервно.

Тільки кам'яні стіни форту залишались нерухомими і спокійними серед загального руху. У темряві можна було розрізнити жерла гармат, виступаючі з амбразур... З дальньої казарми в проміжок порівняного затишшя долинули звуки вечірньої молитви, барабан пробив останню зорю... Там, за стінами, здавалося, замкнувся спокій. Вогник в його башті світився рівним, немигаючим світлом.

Діац підвівся і, немов прибита собака, пішов на той вогник... Ні, море облудне й жахливе. Він увійде до своєї тихої келії, вставить грати, ляже у своєму кутку на свій матрац і засне важким, але безпечним сном неволі.

Треба буде тільки старанно вправити грати, щоб не помітив патруль... Можуть ще подумати, що він хотів утекти в цю буряну ніч... Ні, він не хоче тікати... На морі загибель...

Він схопився руками за карниз, піднявся до вікна й зупинився...

У камері було пусто і порівняно тихо. Рівне жовтувате світло ліхтаря падало на стіни, на витоптану підлогу, на матрац, що лежав у кутку... У головах, вирізьблений глибоко в камені, виднівся напис:

"Хуан-Марія-Хозе-Мігуель-Діац, інсургент. Хай живе свобода!"

І всюди на стінах, великі і дрібні, глибокі й ледве намічені, рясніли ті ж написи:

"Хуан-Мігуель-Діац... Мігуель-Діац..." І — цифри... Спочатку він відмічав час днями, тижнями, потім місяцями... "Мати божа, вже два роки..." "Три роки... Господи, збережи мій розум... Діац... Діац..."

Десятий рік відмічено просто цифрою, без вигуків... Далі лічба припинялась... Тільки ім'я продовжувало мелькати, вирізьблене слабіючою й лінивою рукою... І на все це безстрасно і рівно падало жовтувате світло ліхтаря...

І раптом Діацу уявилось, що на його постелі лежить людина і спить важким сном. Груди здіймаються тихо, з тупим спокоєм... Це він? Той Діац, який увійшов сюди повний сил і любові до життя й свободи?..

Новий шквал з виттям і гуркотом налетів на острів... Діац відпустив руки і знову стрибнув на берег. Шквал пронісся і став затихати. Рівний вогник знову світив з вікна в темряву.

VI

Вартовий на стіні, повернувшись спиною проти вітру і обхопивши руками рушницю, щоб її не вирвало ураганом, читав про себе молитви, прислухаючись до пекельного гуркоту моря і шаленого свисту вітру. Небо ще більш потемніло; здавалось, увесь світ поглинула вже ця безформна темрява, охопивши в однаковій мірі і хмари, і повітря, і море. Лише час від часу серед шуму, гуркоту, плеску з лякаючою раптовістю визначались білі гребені, і хвиля кидалась на острів, далеко розкидаючи бризки через низькі стіни.

Прочитавши всі, які знав, молитви, вартовий повернувся до моря і завмер від здивування. Вздовж бухти, серед порівняного затишшя, ледве помітний у темряві, посувався човен, наближаючись до того місця, де, вже не захищене од вітру, море кипіло й металось у мороці. Раптом білий парус звився й надувся вітром. Човен гойднувся, піднявся і щез...

У цю мить Діац глянув назад, і йому здалось, що темний острівець гойднувся і впав у безодню, разом з рівним вогником, який до цього стежив за ним своїм мертвим світлом. Попереду були тільки хаос і буря. Кипучий захват переповнив його застиглу душу. Він міцніше стис кермо, напнув парус і голосно крикнув... Це був крик нестримної радості, безмежного захвату, пробудженого й усвідомленого життя... Позаду пролунав приглушений рушничний постріл, потім гул гарматного пострілу пронісся в далечінь, розірваний і розметаний ураганом. Збоку набігав шквал, підхоплюючи човна... Він підіймався, підіймався... здавалося, цілу вічність... Хозе-Марія-Мігуель-Діац з нахмуреними бровами, твердим поглядом дивився тільки вперед, і той самий захват сповнював його груди... Він знав, що він вільний, що ніхто в цілому світі зараз не зрівняється з ним, тому що всі хочуть жити... А він... Він хоче тільки свободи...

Човен піднявся на саму вершину вала, здригнувся, гойднувся і почав опускатися... З стіни його бачили востаннє... Але ще довго маленький форт посилав час від часу постріл за пострілом бушуючому морю...

VII

А на ранок сонце знову зійшло в ясній синяві. Останні клапті хмар безладно неслися ще по небу; море стихало, колихаючись і, немовби, соромлячись свого нічного розгулу... Сині, важкі хвилі все тихше бились об каміння, блискаючи під сонцем яскравими, веселими бризками.

Дальній берег, освіжений і обмитий грозою, вимальовувався в прозорому повітрі. Всюди сміялось життя, прокинувшись після бурної ночі.

Невеликий пароплав крейсував вздовж берега, розстилаючи по хвилях довгий хвіст бурого диму. Купка іспанців стежила за ним з стіни форту.

— Напевне, загинув,— сказав один...— Це було чисте безумство... Як ви гадаєте, дон Фернандо?

Молодий офіцер повернув до співбесідника задумливе лице.

— Так, певно, загинув,— сказав він.— А може, дивиться на свою в'язницю з цих гір. У всякому разі, море дало йому якусь мить свободи. А хто знає, чи не варта одна мить справжнього життя цілих років животіння!..

— Однак, що де там? — Погляньте...— І офіцер указав на південну частину гористого берега. На одному з крайніх мисів, зайнятих табором інсургентів, у синіючій смузі замиготіли купками білі спалахи диму. Звуку не було чути, тільки метушливі димки з'являлися й гасли, дивно оживляючи пустинні ущелини. З моря у відповідь уривисто пролунав гарматний постріл, і, коли дим увесь ліг на блискаючі іскрами хвилі,— все знову стихло. І берег, і море мовчали...

Офіцери перезирнулись... Що означало це незрозуміле пожвавлення на позиціях повсталих тубільців?.. Чи це відповідь на питання про долю втікача?.. Чи просто випадкова перестрілка раптової тривоги?..

Відповіді не було.

Іскристі хвилі загадково сміялись, набігаючи на берег і дзвінко розбиваючись об каміння...

1900 р.

[1] Інсургент — повстанець (лат.). Флібустьєр — морський партизан (франц.).