Міжзоряний мандрівник - Сторінка 17

Підлітки з потомленими обличчями ненастанно підганяли їх. Часом той чи той віл спинявся й ревів, і цей рев здавався таким самим зловісним, як і все навколо.

Я невиразно пригадував, що колись, ще малим хлопчиком, жив над річкою, обмереженою деревами. І, сидячи поруч з батьком на передку фургона, що раз по раз підстрибував на горбкуватому грунті, я все повертався думкою до того веселого потоку між деревами. Мені здавалося, що я вже хтозна-відколи живу у фургоні, що ми отак мандруємо громадою незмірно довгий час.

Але найдужче мене, як і всіх у нашій валці, гнітило передчуття, що ми їдемо назустріч загибелі. Ми їхали так, неначе когось ховали, — ні сміху, ні веселого голосу. Ми не знали ані спокою, ані відпочинку. Вираз обличчя у чоловіків та хлопців, що їхали верхи, був поважний, понурий і безнадійний. Коли ми так посувалися уперед при світлі призахідного сонця, що пасилу пробивалося крізь куряву, я часто заглядав у батькове обличчя, дарма сподіваючись знайти на ньому хоч одробину бадьорості. Я не можу сказати, щоб його змарніле закурене обличчя було безнадійне. Ні, воно було похмуре, люте й заклопотане, дуже заклопотане.

Враз ніби іскра пробігла по всій валці. Батько підвів голову. Я й собі. Наші знесилені коні повитягали шиї, захропли, роздимаючи ніздрі, і без батога заквапилися вперед. Верхові коні також наддали ходи. А зморені воли побігли вчвал. Було навіть трохи смішно на них дивитись: жалюгідні кістяки, обтягнуті облізлою шкірою, дуже незграбні, бігли вони, одначе, швидко й випередили хлопців, що їх поганяли. Звісно, сили в них вистачило ненадовго. Вони знову, кульгаючи, пішли помалу, правда, шпаркіше, ніж досі, і вже не спокушаючись на сухі пучки трави.

— Що там? Що сталося? — запитала мати з середини фургона.

— Вода, — коротко відповів батько. — Мабуть, Нефі[14].

— Хвалити бога! Може, воии продадуть нам харчів, — зраділа мати.

Повиті густою хмарою червоної, як кров, куряви, наші здоровезні фургони з рипом і тріском, трясучись і підскакуючи, вкотилися в Нефі. Осідок цей складався з десятка розкиданих будівель і халуп. Околиця була така сама, яку ми щойно проїхали, — пісок, ріденький чагарник і жодного деревця. Але тут траплялися й оброблені грядки, навіть де-не-де стирчали загороди. А найголовніше — тут була вода. Правда, річка майже зовсім висохла, але її дно було ще вогке і в ямах лишилося доволі води. Випряжені воли й коні кинулись туди і занурили у воду морди аж по самі очі. Біля річки декуди росли невисокі лози.

— Цей млин, мабуть, належить Білові Блекові; мені про нього казали, — показуючи на одну будівлю, промовив батько до матері, що занепокоєно виглядала з-поза наших плечей.

До нашого фургона під’їхав старий чоловік в оленячій куртці з довгим, нечесаним, вигорілим на сонці чубом і заговорив з батьком. Подали знак, і передні фургони стали об’їздити кружка. Місце було зручне, а за дорогу ми навчилися робити все без загайки. І коли врешті фургони спинилися, вийшло рівне коло. Усі заметушилися, забігали, але безладдя не було. З фургонів висипало чимало жінок і ціла гурма дітлашні. Дітей знайшлося добрих півсотні, і я, бачилось, давно знав їх усіх. Жінок з потомленими, як у моєї матері, й запорошеними обличчями, було щонайменше душ сорок. Вони заходилися готувати вечерю.

Одні чоловіки рубали полин, а ми, діти, носили його до багать, інші випрягали волів та пускали їх на водопій, а решта спільно зсували докупи фургони. Кожний фургон стояв обернений дишлом до середини, а боками торкався сусідніх. Колеса в усіх були взяті на гальма і, крім того, ще з’єднані ланцюгом. Нам, дітям, таке готування не було первиною. Це показувало тільки, що ми отаборились у ворожому краю. Лиш один фургон не ввійшов у коло і стояв збоку, утворюючи вхід. Але ми добре знали, що раніше, ніж увесь табір засне, всю худобу заженуть усередину, він, як брама, закриє вхід, і його ланцюгами причеплять до решти фургонів. А до того часу воли й коні під охороною дорослих і підлітків будуть пастися на убогій траві.

Поки валка отаборювалася, мій батько з кількома іншими чоловіками, а з ними й старий з довгим вигорілим чубом, подалися у напрямку млина. Пам’ятаю, що ми всі, і дорослі, й діти, тривожно дивились їм услід. Видимо, вони пішли залагоджувати вельми важливу справу.

Чоловіки ще не вернулись, як до табору підійшли незнайомі люди, з тих, що жили в пустельній Нефі. Білі люди, такі самі, як і ми, тільки обличчя мали згрублі, понурі й суворі. Здавалося, вони чогось гнівалися на нас, бо відверто показували свою ворожість. Вони говорили з виразним наміром підбурити наших людей, але жінки попередили всіх — і чоловіків, і хлопців, щоб не заводилися з ними.

Один з незнайомців підійшов до нашого багаття, де мати варила вечерю. Я щойно приніс оберемок полину й спинився послухати, що він скаже. Я дивився на нього і відчував, як у мене закипає ненависть, тому що ненависть висіла навіть у повітрі. Я знав, що ми всі до одного ненавидимо цих незнайомих людей; вони мали таку саму білу шкіру, як і ми, але це ж через них нам довелося ставити наш табір кружка.

У того чоловіка, що підійшов до нас, були блакитні очі, холодні, непривітні й пронизливі, а чуб білявий. Лице було чисто виголене, тільки під підборіддям, затуляючи шию по самі вуха, росли біляві, але вже трохи шпакуваті бурці. Мати не привіталась до нього, він так само стояв собі мовчки і тільки сердито дивився на неї. Тоді кашлянув і глузливо мовив:

— Певне, ви раді були б опинитися знов у Міссурі.

Я бачив, як мати стиснула губи, силкуючись стриматися.

— Ми з Арканзасу, — коротко відказала вона.

— Я розумію, ви маєте причину критися, що ви звідтіля, — провадив незнайомець далі.— Адже ж це ви вигнали з Міссурі обраний богом народ.

Мати не озвалася.

— А тепер, бачте, — сказав він, помовчавши і не дочекавшись від неї відповіді,— ви приходите сюди, бідкаєтесь і жебраєте хліба в тих, кого самі переслідували.

Я був лише дитиною, але після цих слів зразу відчув, що мене опанувала сліпа лють, непереможна й нестримна.

— Ви брешете! — вихопивсь я. — Ми не з Міссурі. Ми не бідкаємося і не жебраєм! Ми хочемо купити за гроші.

— Цить, Джесі! — крикнула мати, затуляючи мені рота рукою і, звернувшись до незнайомця, сказала:

— Ідіть собі й дайте малому спокій.

— Я вистріляю в тебе всі кулі, клятий мормоне, — скрикнув я, схлипуючи. Ухилившись від материної руки, я хутко майнув на другий бік багаття.

На незнайомця моя поведінка не справила анінайменшого враження. Я сподівався, що той страшний мормон люто накинеться на мене, і пильно стежив за ним, а він стояв собі спокійно й дивився повагом на мене.

— Які батьки, такі й сини, — заговорив він урочисто, похитуючи головою, ніби виголошував проповідь. — Молоді не кращі за старих. Цілий ваш рід приречений і не відродиться ніколи. Рятунку немає ні старим, ані молодим. Нікому немає спокути. Навіть кров Христова не змиє вашого беззаконня.

— Клятий мормон! — тільки й міг я кричати крізь сльози. — Клятий мормон! Клятий мормон! Клятий мормон!

Скачучи навколо вогнища й тікаючи від материної руки, я не переставав кричати, аж поки він пішов.

Коли повернувся батько разом з іншими людьми, у таборі всі кинули роботу й тривожно обступили його.

— Не хочуть нічого продати? — запитала одна жінка.

Батько знову похитав головою.

Крізь натовп протиснувся велетень років тридцяти, з блакитними очима й русявими бурцями.

— Вони кажуть, що борошна та інших харчів їм стане на три роки, капітане, — промовив він. — Перше вони завжди продавали всім переселенцям, а тепер не хочуть. Але з ними ми не сварилися. Ні! Вони посварилися з урядом, а мстяться на нас. Це несправедливо, капітане. Несправедливо, бо в нас жінки й діти. Поки доберемось до Каліфорнії, мине не один місяць, а зима близько. Перед нами пустеля, і ми не маємо ніяких припасів.

На хвилину він замовк, а тоді звернувся до гурту:

— Адже ж ніхто з вас не знає, що таке пустеля. Тут ще не пустеля. Тут рай, небесні пасовища, що течуть молоком і медом, проти того, що перед нами! Кажу-бо, капітане, нам будь-що треба борошна. Коли вони не продають, то візьмемо силоміць.

Багато чоловіків і жінок підтримали його вигуками, але батько втихомирив їх, піднявши руку.

— Я в усьому з тобою згоден, Гамільтоне, — почав він, та знялися крики і заглушили його голос, і йому знову довелось піднести руку. — Тільки про одне ти забув, а саме на це мусимо всі ми зважати. Брігем Янг[15] оголосив воєнний стан, а в нього є військо. Ми, звісно, могли б одним махом вичистити Нефі і взяли б припасів стільки, скільки довеземо, але далеко ми не заїхали б. Брігемові святі зразу б нас опосіли й вичистили так само одним махом, ти це знаєш, і я знаю, і всі ми знаємо.

Його слова переконали слухачів. Та й переконати їх було не важко. Батько не сказав їм нічого нового. Усе це вони знали, тільки забули, розпалившись під впливом тяжкої скрути.

— Ніхто охочіше, як я, не піде битися за справедливість, — казав далі батько. — Та становище наше таке, що тепер ми не можемо битись. І коли б ми почали, то в нас немає ніяких шансів. До того ще не можна забувати за наших жінок і дітей, отже, будь-що треба зберегти мир і витерпіти все, хоч що б вони нам казали.

— Але що ж ми робитимемо в пустелі! — скрикнула якась жінка, годуючи немовля.

— До справжньої пустелі буде ще кілька селищ, — відповів батько. — За шістдесят миль на південь буде Філмор, тоді Корн-Крік, ще за п’ятдесят — Бівер, далі Паруен, а звідти двадцять миль до Сідер-Сіті. Чим далі ми відійдемо від Солоного озера, то більше надії, що вони продадуть нам харчів.

— А коли ні? — крикнула та сама жінка з дитиною.

— Тоді обійдемося й так, — сказав батько. — Сідер-Сіті — останнє селище. Мп підемо далі, дякуючи долі, що нарешті визволила нас від них. За два дні дороги досягнемо місцевості, де є трава й вода. Вони звуть ту околицю Гірськими луками. Там ніхто не живе. Там ми дамо нашій худобі спочити й підпастись, а потім рушимо в дорогу через пустелю. Може, нам ще пощастить запастися дичиною. У всякому разі ми їхатимемо вперед, поки буде хоч найменша змога, а тоді покинемо фургони, навантажимо, що можна, на нашу худобу й решту дороги здолаємо пішки.