Міжзоряний мандрівник - Сторінка 19

Гачінс — ледацюга. Якби він хотів, то міг би затягти шнурок ще на цілий фут.

— А друга яка? — запитав Есертен.

— Що ви диявольський вилупок, начальнику.

Капітан Джемі й лікар Джексон стримано всміхнулись, а Есертен сердито пирхнув і перший вийшов з камери.

Залишившися сам, я спробував знову поринути в темряву і повернутись до фургонів, що стояли кільцем у Нефі. Мені кортіло знати, чим скінчиться мандрівка цих наших нещасних сорока фургонів у пустельній і ворожій землі. А до зашкарублого відлюдника з роздертими об каміння ребрами й смердючим міхом на воду я не почував ані найменшої цікавості. І я повернувся, однак не в Нефі, і не на берег Нілу, а…

Але тут, дорогий читачу, я мушу перервати свою мову й дещо пояснити, щоб моя оповідь була зрозуміліша. Конче треба це, бо в мене залишилося дуже мало часу, щоб завершити спогади про пекельну сорочку. Невдовзі настане час, коли мене виведуть і повісять. Навіть якби я жив ще тисячі років, то не міг би завершити своїх спогадів до останньої деталі. Тим-то я мушу їх скорочувати.

По-перше, Бергсон[21] має слушність. Життя не можна пояснити логічними категоріями. Колись Конфуцій [22] сказав: "Якщо ми так мало знаємо про життя, то що ж можна сказати про смерть?" І ми справді мало знаємо про життя, бо не можемо пояснити його зрозумілими словами. Ми знаємо про життя тільки як про явище — як дикун знає про мотор, — але не розуміємо його суті.

По-друге, Марінетті[23] помиляється, коли твердить, що матерія — це єдина таїна і єдина реальність. Я кажу — і ти розумієш, читачу, що я маю право так казати, — я кажу, що матерія — це тільки ілюзія. Конт[24] називав світ, цебто матерію, великим фетишем, і я цілком згоден з Контом.

Життя саме й є реальність і таїна. Життя безмежио відрізняється від хімічної матерії, що прибирає тієї чи іншої форми. Життя триває вічно. Воно, наче вогняна стріла, пронизує усі форми матерії. Я знаю, бо я — це життя. Я прожив десять тисяч поколінь. Я прожив мільйони років. Я жив у багатьох тілах. Я, переходячи з тіла в тіло, не зник. Я — це життя. Я — це незгасна іскра, яка вічно паленіє, дивуючи час, яка вічно творить мою волю і виявляє мої почуття через скупчення матерії, звані тілами, що в них я тимчасово поселявся.

Бо ось дивіться: оцей мій палець, дуже чутливий, дуже тонкий на дотик, дуже міцний і твердий, палець, що може згинатись і розгинатися за допомогою хитрого пристрою — м’язів, оцей мій палець — не я. Відріжте його — і я залишуся живий. Знівечте моє тіло, я залишуся неушкоджений. Дух, що становить мене, буде цілий.

Навіть більше. Відріжте мені всі пальці, а я й далі буду я. Дух нічого не втратить. Відріжте мені руки. Відріжте ноги. А я залишуся живий. Хіба мене стало менше від цього? Звичайно, ні! Пострижіть мені волосся, утніть гострою бритвою губи, ніс, вуха, — навіть вирвіть очі, щоб за ними й слід пропав, — і все ж таки в черепі, що прикріплений до знівеченого порубаного тулуба, тут, у клітці з м’яса й кісток, я залишуся цілий, не знівечений і не покалічений.

Але серце ще б’ється. Дуже добре! Виріжте його або краще вкиньте його в машину з тисячею ножів, щоб перечикрижила його на шматочки, а я — зрозумійте всі — я, дух і таїна, живий вогонь, не помру, а полину в простори. Я не загину. Тільки тіло загине, але ж тіло це не я.

Я вважаю, полковник де Рошас казав правду, що напруженням своєї волі він загіпнотизував дівчину Жозефіпу і примусив її переживати свої вісімнадцять років у зворотному напрямку, аж до темряви й тиші того часу, коли вона ще не народилась, і далі до світла іншого життя в особі прикутого до ліжка дідугана, колишнього артилериста Жан-Клода Бурдона. І я вважаю, що полковник де Рошас і справді загіпнотизував оживлену тінь старого і напруженням своєї волі примусив її переживати у зворотному напрямку всі сімдесят років життя того старого, аж до темряви й тиші, і ще далі назад — до світла тих днів, коли він існував у постаті лихого бабиська Філомени Картерон.

Я вже показав тобі, любий читачу, що раніше я жив у різних формах матерії. Я був граф Гійом де Сен-Мор, потім зашкарублий єгипетський пустельник, що не мав наймення, потім хлопчик Джесі, батько якого очолював валку переселенців під час великого рушення на Захід. А тепер, коли я пишу ці рядки, чи я не Дерел Стендінг, засуджений на страту у Фолсомській тюрмі, колишній професор агрономії сільськогосподарського коледжу Каліфорнійського університету?

Матерія — це велика ілюзія. Цебто матерія виявляє себе у формі, а форма — це те, що ми бачимо. Де тепер зруйновані скелі Єгипту, на яких я лежав, мов дикий звір, Мріючи про град господній? Де тепер тіло графа Гійома Де Сен-Мора, яке проткнув місячної ночі де Вілардуен?

Де тепер сорок фургонів, що отаборилися кільцем у Нефі, І всі чоловіки, жінки, діти й худоба, що були в середині табору? Усього цього тепер немає, тому що це були тільки форми, прояви мінливої матерії. Вони минулися, і їх більше не існує.

Тепер, я гадаю, мої міркування зрозумілі. Дух — це єдина реальність, що не вмирає. Я — дух, тим-то я не вмираю. Я, Дерел Стендінг, що жив у багатьох тілах, напишу ще декілька рядків своїх спогадів і вирушу далі. Форма моя, тобто тіло, розпадеться на частини, коли мене досить довго подержать підвішеним на мотузі, і невдовзі від неї нічого не лишиться у світі матерії. Але у світі духу залишиться пам’ять. Матерія не має пам’яті, бо її форми короткочасні, і те, що вони містять, зникає разом з ними.

Ще одне слово, і я вернуся до своєї розповіді. У своїх мандрівках крізь темряву до життя інших людей, що колись були мною, мені ніколи не щастило якось їх сплановувати. Наприклад, мені не одну долю довелось перетерпіти, перш ніж я знов повернувся до хлопчика Джесі у Нефі. Якщо на те пішлося, то я переживав долю Джесі кількадесят разів, іноді починаючи від часу, коли вік був маленьким хлопчиком в Арканзасі, з десяток разів я пережив і те, що було з ним після Нефі. Я тільки згаяв би час, якби хотів про все те розказати. Тому, не порушуючи правдивості, я пропущу багато неясного, плутаного й повторюваного і, зібравши окремі за часом події, оповім їх так, як вони склалися опісля в цілісний потік у мене в пам’яті.

РОЗДІЛ XIII

Ще не почало й світати, а весь табір у Нефі був уже на ногах. Худобу погнали до водопою і на пасовисько. Чоловіки скидали з коліс ланцюги і розсували фургони, щоб легше було запрягати, а жінки на сорока вогнищах варили сорок сніданків. Діти тремтіли з передранкового холоду. Тут і там, разом з останньою зміною нічної варти, вони сонно тулилися до багаття, чекаючи на каву.

Треба було чимало часу, щоб приготувати в дорогу таку велику валку, як наша. Хоч як ми квапились, а загаялися довго, і коли нарешті знову вирушили в піщану пустелю, сонце світило вже цілу годину й починалася спека. Ніхто з селища не проводжав нас. Усі воліли не виходити з хат, і наш від’їзд видавався через цо зловісним, так само як і наш приїзд учора ввечері.

Знов потяглися нескінченні години задушливої спеки та ядучої пилюки, сухою полину и піску, земля була наче заклята. Ні житла, ні худоби, ні загорожі. Жодного людського сліду не бачили ми того дня. На ніч ми знову поставили фургони кільцем біля висохлого струмка. Пісок на дні ще був вогкім. Ми повигрібали в ньоому ями, і в них поволі збиралася вода.

Дальшу нашу подорож я переживав уривками. Ми стільки разів отаборювались і ставили кільцем фургони, що в моїй дитячій уяві час після зупинки в Нефі здавався страшенно довгим. Але нас ніколи не покидало гнітюче відчуття, що ми посуваємось до неминучої загибелі.

Ми долали пересічно по п’ятнадцять миль на день. Я знаю це, бо батько казав, що до Філмора, найближчого мормонського селища, шістдесят миль, і дорогою туди ми отаборювались тричі. Тобто їхали чотири дні. А до останньої нашої зупинки, що лишилася в моїй пам’яті, ми їхали з Нефі щось із півмісяця.

У Філморі до нас поставитися так само вороже, як і скрізь біля Солоного озера. Вони насміхалися з нас, коли ми хотіли в них купити припасів, і лаяли, що ми з Міссурі.

Коли наші фургони в’їхали в селище, що складалося з дванадцяти будинків, ми побачили біля найбільшого з них двоє осідланих коней. Вони були запорошені й спітнілі. Старий в оленячій куртці і з довгим вигорілим на сонці чубом, той, про якого я вже згадував (він був батьків помічник чи заступник), під’їхав до нашою фургона й кивнув головою на зморених коней.

— Не пожаліли копей, капітане, — тихо промурмотів він. — І чого б то їм так гнатися, коли не через нас?

Та батько мій і сам бачив тих копей, і від мого пильного погляду не сховалося, що його очі спалахнули, губи щільно стиснулись, а на запорошеному обличчі з’явився гнівний вираз. Більш нічого. Але я добре розважив і зрозумів, що зморені коні були ще однією зловісною прикметою нашого розпачливого становища.

— Гадаю, вони стежать за нами, Лабане, — це було все, що сказав мій батько.

У Філморі я вперше побачив чоловіка, що його потім не раз іще здибав. Він був високий, плечистий, уже літній, з усіма ознаками здоров’я та великої сили не тільки фізичної, але й духовної. Він відрізнявся від більшості людей, яких мені доводилось бачити, тим, що був поголений. Коли за кілька днів він заріс бородою, стало видно, що вона сива. Рот у нього був надзвичайно великий, із стиснутими губами, так, ніби йому бракувало передніх зубів. Ніс великий, прямий і грубий. Таке саме й лице — з широкими вилицями, важкими щелепами і високим, розумним чолом. Невеличкі очі, трохи менші, ніж відстань між ними, були такі сині, що синіших я зроду не зустрічав.

Вперше я побачив його в млині, куди мій батько ще з кількома чоловіками ходив роздобути борошна. Я палав цікавістю побачити наших ворогів і, не послухавшись матері, непомітно пішов за ними. Цей чоловік, а з ним четверо чи п'ятеро, були присутні, як батько розмовляв з мельником.

— Бачили ви того поголеного старигана? — запитав Лабан, коли ми поверталися з млина до табору.

Батько кивнув головою.

— Це Лі,— пояснив Лабан. — Я бачив його на Солоному озері. Препаскудний чолов’яга. Кажуть, що в нього дев’ятнадцять жінок і з півсотні дітей, а ще він схибнувся на релігії. Цікаво, чого йому треба, що він їде за нами цею забутою богом країною?

Приречені на загибель, ми їхали далі своїм виснажливим шляхом.