Мобі Дік - Сторінка 3

Це замінює мені пістоль і кулю. Катон з філософською тирадою кидається грудьми на свій меч, а я спокійно сідаю на корабель. У цьому нема нічого дивного. Майже в усіх людей, у кожного на свій лад — може, несвідомо — в ту чи іншу хвилину життя зринають десь такі самі почуття до моря, як у мене.

Ось, приміром, ваше місто на острові Манхеттені оперезане причалами, наче острови Індії кораловими рифами. З усіх боків б’є в нього своїм прибоєм торгівля. Куди б ви не пішли, праворуч чи ліворуч, вулиця виведе вас до води. Найдальший кінець — Батарея [5], де гордий хвилеріз обмивають хвилі та обвіюють вітри, які всього кілька годин тому були ще в чистому морі далеко від землі. Погляньте на стовпища людей, що стоять там і дивляться на воду.

Обійдіть місто в дрімливий суботній день. Пройдіться від мису Корлірс до Коентіської верфі, а звідти Уайтголом[6] на північ.

Що ви побачите? Наче безмовні вартові, розставлені довкіл усього міста, стоять тисячі й тисячі смертних, заворожено споглядаючи океан. Ті спираються на палі, ті сидять на краю причалів, ті дивляться через фальшборти суден, що прибули з Китаю, а ті повидирались високо на рангоут, ніби шукаючи місця, звідки було б видно більше моря. А то ж усе люди суходільні; в будень вони сидять ув’язнені в чотирьох стінах, припнуті до прилавків, прицвяховані до стільців, прикуті до письмових столів. Як же це? Хіба вже немає зелених лук? Що роблять тут ці люди?

Та гляньте! Он усе нові й нові юрби простують до самої води, немов збираються пірнати в море. Диво дивне! Їм неодмінно треба дійти аж до останнього краєчка суходолу; потупцятись у затишку за отими складами — це їх не задовольняє. Ні. Їм треба підійти до самісінької води, тільки-тільки аби не впасти в неї. І ось вони стоять там довжелезними, на цілі милі, шерегами. Усе то суходільні люди, що прийшли сюди з вуличок і завулків, з вулиць і проспектів — з півночі, з півдня, з заходу й зі сходу. Але тут вони всі злиті в одне. Скажіть мені: невже їх притягує магнетична сила компасних стрілок усіх отих суден?

І ще одне. Уявіть собі, що ви десь на селі, в якомусь озерному краї серед гір. Якою б ви стежкою не пішли, десять шансів проти одного, що та стежка допровадить вас у долину й зоставить над плесом якогось потоку. Це просто чари, та й годі. Візьміть найнеуважливішу людину, з головою заглиблену в свої думи, підніміть її на ноги, вирядіть у путь — і вона неминуче приведе вас до води, аби тільки там була поблизу вода. Якщо вам колись доведеться пропадати зі спраги у Великій Американській пустелі й у вашому каравані знайдеться якийсь замислений професор-метафізик, зробіть таку спробу. Так, це всім відома річ, що роздуми і вода нерозлучні навіки.

Або уявіть собі художника. Він надумав змалювати для вас романтичний краєвид, найтінистіший, найтихіший, найдрімливіший, найчарівніший куточок в усій долині річки Соко[7]. Що він найбільше вирізнить на своїй картині? Ось стоять дерева, всі дуплисті, немов у кожному живе самітник і висить розп’яття; а там заснула лука; а он дрімає череда; а он углибині здіймається над хатиною сонний димок. У далекий ліс веде звивиста дорога — ген аж до скелястих відног, скупаних у синій імлі узгір’їв. Та хоч увесь краєвид лежить перед нами, мов зачарований, і хоч ота он сосна ронить, мов глицю, свої зітхання на голову отому он вівчареві, все було б намарне, якби очі вівчаря не були втуплені в чарівничий потічок перед ним. Навідайте прерії в липні, коли там можна десятки й десятки миль брести по коліна в тигрових лілеях, — якого чару бракуватиме вам? Води! Там нема ні краплини води! Якби в Ніагарі замість води ринув пісок, чи поїхали б ви за тисячу миль тільки для того, щоб побачити її? А чому вбогий поет із Тенессі, несподівано розжившись на дві жмені срібла, завагався; чи купити плащ, так прикро йому потрібний, а чи витратити ті гроші на подорож пішки до Рокевейського пляжу? [8] І чому майже кожного здорового, міцного хлопця зі здоровою, міцною душею у свій час охоплює несамовите прагнення стати моряком? Чому, вперше вирядившись у плавання як пасажир, ви й самі відчули такий містичний трепет, коли побачили, що суходіл сховався за обрієм? Чому стародавні перси вважали море священним? Чому греки приділили йому окреме божество, і то рідного брата самого Зевса? Безперечно, все це щось та означає. А ще глибше значення є в історії Нарціса, який, не мігши збагнути бентежно-ніжного образу, побаченого в криниці, сам стрибнув туди й утопився. Але ж той самий образ бачимо й ми в усіх річках та океанах. Це образ незбагненної таїни життя; оце вам і ключ до всієї загадки.

Та коли я кажу, що маю звичку вирушати в море щоразу, як мені починає туманитись в очах та стискати груди, я зовсім не хочу сказати, ніби вирушаю у плавання як пасажир. Бо, щоб стати пасажиром, неодмінно треба мати гаманець, а гаманець — то нічого не вартий шкураток, коли він порожній. Крім того, на пасажирів нападає морська хвороба, вони стають дратливими, не сплять уночі, й подорож, загалом кажучи, не дуже тішить їх. Ні, я ніколи не йду в море як пасажир; і хоч я вже добре-таки просяк морською сіллю, та не вирушаю в плавання і як адмірал, чи капітан, чи кок. Весь блиск і всю почесність таких посад я полишаю тим, кому вони до вподоби. А мені всі почесні, шановані труди, клопоти й прикрощі — осоружні. Мені аби тільки дати раду собі самому, а не те що давати раду кораблям, баркам, шхунам, бригам і ще бозна-чому. Що ж до посади кока, то я визнаю, що це служба вельми почесна, бо кухар на судні теж ніби належить до начальства; проте я ніколи не любив смажити птицю, хоча навряд чи хто говоритиме шанобливіше, навіть святобливіше за мене про качку чи гуску, коли її вже як слід засмажено і як слід помащено, посолено та поперчено. Певне, тільки завдяки ідоловірській любові стародавніх єгиптян до печених ібісів та смажених гіпопотамів ми маємо змогу оглядати мумії цих створінь у отих велетенських куховарнях — пірамідах.

Ні, коли я вирушаю в море, то тільки простим матросом, чиє місце — на носі судна, внизу, в кубрику на півбаку, або ж нагорі — на вершечку щогли. Правда, ганяють мене там добряче, і я мушу стрибати з реї на рею, мов коник на травневій луці. І спочатку в цьому мало приємного. Це вражає ваше почуття честі, особливо коли ви походите зі старої, давно осілої в країні родини, як-от ван Ренселаари, чи Рендолфи, чи Гардіканути. А ще гірше — коли ви, перше ніж умочити руки в корабельну смолу, обіймали високу посаду вчителя сільської школи і перед вами нітились навіть найбільші здоровила в класі. Перехід з учителів у матроси буває досить прикрий, можу запевнити, і щоб терпіти його з усмішкою, треба хильнути досить міцного відвару з Сенеки та стоїків. Але й до цього з часом звикаєш.

Що з того, що якийсь там старий жмикрут-капітан наказує мені братися за швабру та драїти палубу? Чи багато заважить таке приниження, коли покласти його, — скажімо, на терези Нового завіту? Невже ви гадаєте, ніби архангел Гавриїл матиме про мене гіршу думку тільки через те, що я поквапно й шанобливо скоряюсь наказам тих старих жмикрутів? А хто ж не раб, скажіть мені! Отож нехай старі капітани ганяють мене туди й сюди, і стусають, і поштурхують мною, — я втішатиму себе думкою, що так воно й слід, бо кожного з нас у той чи інший спосіб теж ганяють чи то в фізичному, чи то в метафізичному розумінні слова, отож в усьому світі ця штурханина йде по колу, і кожен має задовольнятися, почухавши кулак об чиюсь спину.

Знов же, я неодмінно йду в море матросом, бо тоді мені платять за всі мої клопоти, а де ви бачили, щоб хтось заплатив хоч пенса пасажирові? Навпаки, пасажири самі мусять платити. А це величезна різниця: чи ти платиш, чи платять тобі. Необхідність платити — це, можливо, найдошкульніша з тих кар, що їх накликали на нас двоє злодюжок із райського саду. Та коли платять тобі, що може з цим зрівнятися? Це дуже велике диво, що ми одержуємо гроші з такою вдячністю й запопадливістю, коли врахувати, що ми цілком щиро вважаємо гроші джерелом усього зла на світі. Ох! Як охоче ми прирікаємо себе на вічну згубу!

І врешті я вирушаю в море простим матросом ще й задля здорового моціону та чистого повітря на баку судна. Бо ж у цьому світі вітри куди частіше віють спереду, ніж ззаду (принаймні якщо ви не порушуєте Піфагорової тези про споживання квасолі), отож адмірал на юті здебільшого дихає повітрям уже з других рук, після матросів, що живуть на баку. Хоч він і гадає, ніби дихає ним перший, проте помиляється. Отак само частенько юрба веде за собою своїх проводирів — і так само ті проводирі про це й не здогадуються. Але чому я, вже кілька разів скуштувавши морського повітря як матрос на торговельному судні, тепер надумав піти в плавання на китолові? На це питання найкраще може відповісти отой невидимий полісмен Долі, що безнастанно наглядає за мною, потай стежить за кожним моїм кроком і якимось незбагненним чином на мене впливає. І нема сумніву: те, що я подався в море на китолові, було частиною великої театральної програми Провидіння, складеної дуже давно. Це була якась ніби коротенька інтермедія, сольний номер між поважнішими й тривалішими виступами. Гадаю, що відповідна частина афіші мала приблизно такий вигляд:

ЗАПЕКЛА БОРОТЬБА ПАРТІЙ

У ВИБОРАХ ПРЕЗИДЕНТА СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ

плавання якогось Ізмаїла на китолові

КРИВАВА БИТВА В АФГАНІСТАНІ

Хоч я й не можу сказати напевне, чому режисерки цієї вистави, тобто Парки, приділили мені таку мізерну роль у китобійному плаванні, тоді як іншим припали розкішні ролі у високих трагедіях, або ж коротенькі та легкі епізоди в салонних комедіях, або, нарешті, веселі виступи в фарсах, — хоч я й не можу пояснити цього достеменно, одначе, пригадавши всі обставини, мабуть, зумію трохи розкрити хитро нав’язані мені в різній замаскованій формі спонуки та мотиви, що змусили мене виконувати цю роль, та ще й навіяли мені ілюзію, ніби я вибрав її сам, власною, ніким не нав’язаною волею і тверезим розумом.

Головною серед цих спонук була невідчепна мрія про самого кита. Таке грізне й таємниче страховище розбудило всю мою цікавість. А потім — оті далекі незвідані моря, на хвилях яких гойдається цей живий острів, і всі невідомі, ще безіменні небезпеки, якими він загрожує, а на додачу — ті тисячі див, що їх обіцяє патагонське узбережжя нашому зорові та слухові, — все це схилило мене піддатися своєму бажанню.