Мобі Дік - Сторінка 4

Інших людей такі речі, можливо, не спокусили б, але мене пече безнастанна туга за чимсь далеким. Я люблю плавати в заказаних морях, сходити на дикі береги. Не зневажаючи всього доброго, я водночас зірко підмічаю страхіття і вмію зжитися з ними, якщо тільки вдається; адже завжди добре бути в злагоді з усіма мешканцями тієї оселі, де живеш.

Ось через усе це я й радий був своїй китобійній подорожі; велика шлюзова брама світу чудес розкрилася переді мною, і в фантастичних маревах, що манили мене в те плавання, до самого глибу моєї душі пара за парою впливали нескінченні процесії китів, а в самій середині їх — величний, сповитий таїною привид, подібний до снігової гори в хмарах.

2

ПОДОРОЖНЯ ТОРБА

Я запхав у свою подорожню торбу сорочку-другу, взяв торбу під пахву й подався в путь до мису Горн та Тихого океану. Покинувши славне місто на старому Манхеттені, я, як і годиться, приїхав до Нью-Бедфорда. Було це в грудні, в суботу, пізно ввечері. З превеликою досадою я дізнався, що невеличке поштове суденце, яке ходило на Нентакіт, уже відпливло, і тепер я аж до понеділка ніяк не зможу дістатись на острів.

Більшість молодих претендентів на труди й тяготи китоловського життя приїздять саме сюди, до Нью-Бедфорда, щоб відплисти в море саме звідси; але, мушу сказати, я й не помишляв учинити так. Бо я вже твердо постановив собі, що вирушу в плавання тільки на нентакітському судні; в усьому пов’язаному з цим знаменитим старим островом є відтінок якоїсь гарної, гучної слави, що вабить мене надзвичайно. А крім того, хоч Нью-Бедфорд останнім часом помалу здобуває монопольне становище в китобійному промислі, зоставляючи бідний старий Нентакіт далеко позаду, проте саме Нентакіт був для нього величним прообразом, як Tip для Карфагена: адже саме в Нентакіті витягли на берег першого кита, впольованого в Америці. Бо звідки ж, як не з Нентакіту, вперше вийшли в море, в погоню за левіафаном червоношкірі тубільні китобої? І звідки, як не з Нентакіту, вирушив у путь той перший відчайдушний кораблик, почасти навантажений навезеними з суходолу камінцями, — їх, як оповідають, жбурляли в кита, щоб пересвідчитися, чи досить близько підпливли до нього і чи можна вже кидати з бушприта гарпун?

Тепер я мав перебути в Нью-Бедфорді ніч, день і ще одну ніч, поки зможу відплисти до гавані свого призначення, а тому довелося замислитись: де ж я харчуватимусь і ночуватиму? Ніч не обіцяла чогось утішливого, вона була темна й похмура, пронизливо холодна й смутна. Я не мав у місті жодного знайомого. Стурбовано обмацав я свої кишені, але знайшов там лише кілька срібняків. "Отже, Ізмаїле, — сказав я собі, стоячи посеред непривітної вулиці з торбою за плечима й порівнюючи морок у північній стороні з темрявою в південній, — отже, любий мій Ізмаїле, де б ти не надумав шукати нічлігу, неодмінно попитай про ціну і не дуже вередуй".

Нерішуче ходив я по вулицях. Ось мені трапилася вивіска "Схрещені гарпуни", але той заїзд, як на мене, був надто розкішний, тож і дорогий. Трохи далі з вікон "Меч-риби" лилося таке яскраве червонясте світло, що воно немовби розтопило втоптаний сніг та лід перед будинком, хоч довкола той сніг і лід лежав щільним шаром дюймів на десять завтовшки, немов тверда асфальтована бруківка, не дуже вигідна для мене, бо ноги болюче відчували гостре, мов креміння, груддя: підошви моїх чобіт були в жалюгідному стані після тривалої й тяжкої служби. "Тут знову надто розкішно й дорого, — подумав я, спинившись подивитися на те світле, що широко розливалось по вулиці, та послухати дзенькіт келихів за шибками. — Іди далі, Ізмаїле, — сказав я собі нарешті.— Чуєш? Відійди від цих дверей, бо тут ти заступаєш людям дорогу своїми латаними чобітьми". І я пішов далі. Тепер якесь чуття вело мене вулицями, що прямують у бік моря, бо там, напевно, стояли найдешевші, хоча й не найвеселіші заїзди.

Які похмурі вулиці! Обабіч не будинки, а брили чорноти; лиш де-не-де вогник свічки, немов хтось ходить із тою свічкою по могильному склепу. В таку пізню годину, та ще в останній день тижня, ця частина міста здавалася просто-таки безлюдною. Та ось я вгледів світло, що пробивалося крізь закіптюжені вікна з невисокої довгої будівлі, двері якої були гостинно розчинені. Вигляд вона мала занедбаний, як кожна будівля, призначена до загального вжитку; ступивши в двері, я зразу перечепився в сінях об ящик з попелом. "Гм! — подумав я, аж задихнувшись у хмарі, що злетіла в повітря. — Гм! Чи цей попіл не з пожарищ Гоморри? Спершу "Схрещені гарпуни", далі "Меч-риба", а цей заїзд, певне, має називатися "Пастка". Проте сяк-так підвівся і, почувши зсередини гучний голос, відчинив другі, хатні двері.

Мені здалося, що я бачу засідання великого Чорного Парламенту в храмі Молоха, в Тофетській долині.[9]З довгих лав, поставлених рядами, на мене озирнулось десь близько сотні чорних облич; а далі, стоячи за амвоном, гортав сторінки якоїсь книги Чорний Ангел. То була негритянська церква, і проповідник саме читав текст про тьму кромішню, плач і скрегіт зубів. "Гм, Ізмаїле, — промурмотів я до себе, задкуючи, — які-бо мізерні розваги в заїзді "Пастка"!"

Я рушив далі й урешті недалеко від гавані надибав тьмяний ліхтар, підвішений над дверима, і почув згори жалібне порипування. Звівши очі, я побачив, що то вітер розгойдує вивіску над дверима. На вивісці можна було вгадати намальований білою фарбою високий прямий фонтан бризок, а нижче слова: "Заїзд "Кит". Господар Пітер Гробб".

Гробб? "Кит"? Після "Схрещених гарпунів", "Меч-риби"… "Хрест, меч і гроб. Досить лиховісне сполучення", — подумав я. А втім, на Нентакіті, як я чув, це прізвище поширене, і цей Пітер, мабуть, родом звідти. А що світло було таке тьмяне, місцина о тій порі досить тиха і невеликий, ветхий дерев’яний будинок був неначе перевезений сюди з якоїсь вигорілої вулиці, та ще й вивіска, погойдуючись, рипіла так нужденно, то я вирішив, що якраз тут знайду дешевий нічліг і щонайкращу горохову каву.

То була химерна оселя — старий дім зі шпилястими фронтонами, жалісно похилений на один бік, ніби спаралізований. Стояв він на відкритому місці, на розі вулиці, де отой бурхливий вітер, евроклідон,[10] завивав ще лютіше, ніж над суденцем бідолашного святого Павла.

А втім, цей самий евроклідон може бути досить приємним зефіром для того, хто сидить удома й спокійно гріє ноги перед коминком, збираючись лягати спати. "В наших судженнях про той буревій, званий евроклідоном, — твердить один старовинний автор, єдиний збережений примірник чийого твору належить мені,— буває величезна різниця залежно від того, чи споглядаємо ми його крізь засклене вікно, коли мороз панує тільки по той бік шибки, а чи крізь ті вікна без рам, чий єдиний скляр — костомаха Смерть". "Щира правда, — подумав я, коли ця фраза, надрукована жирним готичним шрифтом, зринула в моїй пам’яті.— Мудро сказано!" Авжеж, мої очі — вікна, а оце моє тіло — дім. Яка шкода, що в ньому ніхто не позамазував щілин та шпарин, не позатикав їх хоч подекуди клоччям. А тепер запізно щось направляти. Всесвіт уже завершений, замковий камінь у склепінні покладено, а тріски й скалки вже мільйони років як прибрано. Бідний Лазар,[11] що цокоче з холоду зубами, поклавши голову на кам’яну приступку замість подушки, і своїми дрижаками струшує з себе лахмани, міг би позатикати вуха ганчір’ям, а рота — кукурудзяним качаном, та однаково не зупинив би тим бурхливого евроклідона. "Пхе! Евроклідон! — каже старий Багатій, закутавшись у червоний шовковий халат (згодом він матиме ще червоніший). — Яка чудова морозяна ніч, як іскриться Оріон, як грають на небі північні сполохи! Хай собі хтось там розводиться про якісь східні та південні краї з вічним, ніби в теплиці, літом, мені полишіть привілей творити своє власне літо своїми власними дровами".

Та як гадає Лазар? Чи може він зігріти свої посинілі руки, простягаючи їх до пишних північних сполохів? Чи не волів би Лазар бути не тут, а десь на Суматрі? Чи не було б йому куди приємніше простягтись уздовж лінії екватора? Або, о великі боги, спуститись у саму геєну вогненну, аби лиш утекти кудись від цього морозу?

Те, що Лазар мусить, ніби викинутий морем, лежати отут, на кам’яній приступці перед дверима Багатія, здається ще дивовижнішим, ніж якби прибуксирувати до котрогось із Молуккських островів айсберг. А проте й сам Багатій також живе, наче російський цар, у крижаному палаці, спорудженому з замерзлих зітхань, і, як голова товариства тверезості, п’є тільки теплуваті сльози сиріт.

Та годі вже цього скигління, ми ж зібралися на китобійний промисел, і того промислу в нас чимало попереду. Зішкребімо лід зі своїх обмерзлих підошов та подивімося, що ж воно за дім оцей заїзд "Кит".

З

ЗАЇЗД "КИТ"

Вступивши під його шпилястий дах, ви опиняєтесь у просторих низеньких сінях, де по-старосвітському обшиті дошками стіни нагадують фальшборт якогось старого судна, що вже відслужило своє. На одній стіні висить дуже велика, олійними фарбами мальована картина, так грунтовно задимлена й забруднена, що в миготливому світлі кількох каганців до неї треба придивлятися не один раз, і то подовгу, та ще й розпитувати сусідів, поки нарешті більш-менш доберете, що ж на ній зображено. Спершу бачиш якісь незрозумілі плями темноти і тіней, і тобі вже гадається, що це якийсь молодий художник у ті часи, коли в Новій Англії ще існували відьми, спробував відтворити начаклований ними хаос. Одначе шляхом довгих, частих і поважних роздумів, а надто коли відчинити маленьке віконце в глибині сіней, можна врешті дійти висновку, що ця гадка, хоч яка вона дивна, аж ніяк не позбавлена підстав.

Але що в тій картині найдужче інтригувало й пантеличило глядача, так це якась довгаста, розпливчаста й грізна маса посередині полотна, над трьома невиразними синіми прямовисними смугами, що плавали в якійсь незрозумілій піні. Так, то була багниста, водяна, розмазана картина, що могла довести нервового чоловіка до сказу. І все ж була в ній якась невиразна, недомовлена, неуявленна велич, що просто-таки приковувала до неї ваш погляд, і врешті ви мимоволі заприсягалися перед самим собою, що докопаєтеся до справжнього змісту цієї чудної картини.