Модеста Міньйон - Сторінка 12

Ці мужні агнці керуються у своїх діях і в особистому житті поезією, яку письменники тільки виражають. Вони поети в душі, у своїх усамітнених роздумах, у своїй ніжності, тоді як інші — поети лише на папері, поети не серцем, а розумом, а то й просто торговці друкованою продукцією — за стільки-то франків рядок! Як, наприклад, лорд Байрон, як усі, хто живе — на жаль! — коштом свого чорнила, що нині з вини уряду замінило джерело Іппокрени68.

Приваблений славою Каналіса, блискучим майбутнім, що нібито чекало цю політичну зірку, один молодий доповідач палати державного контролю за порадою маркізи д'Еспар, яка в цьому випадку діяла в інтересах герцогині де Шольє, погодився безплатно виконувати обов'язки поетового секретаря, і Каналіс приголубив його, як приголублює банкір свого першого вкладника. Спочатку їхня співпраця була дуже схожа на дружбу. Згаданий молодик уже виконував подібні обов'язки при одному з міністрів уряду, що закінчив своє існування в 1827 році; але міністр усе ж таки потурбувався про свого помічника і прилаштував його в палату державного контролю. На той час Ернестові де Лабрієру виповнилося двадцять сім років; він був нагороджений орденом Почесного легіону, не мав інших прибутків, крім своєї платні, уже здобув певні навички у веденні справ і багато чого навчився за чотири роки, які просидів у кабінеті глави міністерства. Він був лагідний і люб'язний, мав сором'язливу вдачу, добре серце і страшенно не любив бути на видноті. Він хотів служити своїй країні, приносити їй користь, але блиск відлякував його. Якби йому дали право вибору, він волів би стати секретарем у Наполеона, а не прем'єр-міністром. Заприятелювавши з Каналісом, Ернест зробив для нього дуже багато; але вже через півтора року переконався, що поет — людина черства і поетична лише в тих випадках, коли висловлює свої почуття літературно. Мудрість народного прислів'я: "Ряса ченця не робить",— ніде так не виправдовується, як у царині письменства. Надзвичайно рідко існує відповідність між талантом письменника і його характером. Здібності людини — це ще не її суть. Ця неузгодженість, зовнішні прояви якої часто здаються дивовижними, досі становить нерозгадану таємницю, і навряд чи вдасться дослідити її. Мозок та всі форми його діяльності — бо в мистецтві рука людини тільки занотовує те, що зародилося в її мозку — становлять окремий світ, що існує та розвивається під черепом незалежно від почуттів, від того, що називають чеснотами громадянина, сім'янина і просто людськими чеснотами. Проте це не абсолютний закон. У людині немає нічого абсолютного. Безперечно, що розпусник змарнує свій талант у гульні, а пияк потопить його у пиятиці; але й людина пересічна не стане талановитою від того, що поводитиметься порядно й дотримуватиметься правил гігієни. З другого боку, майже доведено, що співець кохання Вергілій ніколи не любив ніякої Дідони69, а зразок громадянина — Руссо був такий марнославний, що йому позаздрили б усі аристократи, разом узяті. Але, скажімо, Мікеланджело або Рафаель являли собою щасливу гармонію генія і характеру. В моральному відношенні талант у чоловіків це майже те саме, що краса в жінок — лише обіцянка. Отож двічі вшануймо чоловіка, чиє серце, вдача і талант однаково бездоганні. Розпізнавши в поетові шанолюбного егоїста, тобто егоїста найгіршої породи, бо серед них є й люди приємні, Ернест з якоїсь сором'язливості не зважувався його покинути. Чесні душі не вміють легко поривати зв'язки, а надто ті, якими вони зв'язали себе самохіть. Отож, коли лист Модести летів поштою, секретар ще жив у добрій злагоді з поетом, хоча мав відчуття, що свідомо приносить себе в жертву. Лабрієр був вдячний Каналісові за відвертість, з якою той дозволив йому заглянути в свою душу. А втім, вади цієї людини, яку вважатимуть великою ще за життя і перед якою схилятимуться, як схилялися колись перед Мармонтелем70, становили лише зворотний бік її блискучих здібностей. Якби Каналіс був менш марнославний та претензійний, навряд чи він розвинув би в собі таку звучну ораторську дикцію, якість украй необхідну в сучасному політичному житті. Будучи сухарем, він мусив удавати з себе людину чесну й пряму. Люблячи похизуватись, він іноді грав роль великодушного. Суспільству була користь від таких його дій, а про спонуки хай судить Бог.

Та на той час, коли прийшов лист від Модести, Ернест уже не мав найменших ілюзій щодо Каналіса. Обидва приятелі саме поснідали і сиділи, розмовляючи, в кабінеті поета, чия квартира з вікнами в сад була на нижньому поверсі, в глибині подвір'я.

— Я повинен створити нову поему! — вигукнув Каналіс.— Недавно я вже розмовляв про це з герцогинею де Шольє. Захват моїх читачів помітно охолов. Ось перший анонімний лист, якого я отримав після довгої перерви.

— Від незнайомки? — спитав Лабрієр.

— Авжеж; від незнайомки. Якась д'Еста з Гавра. Прізвище, звісно, вигадане.

Каналіс передав листа Лабрієрові. Так цей фат недбалим жестом кинув своєму секретареві екзальтовану поему дівочих почуттів, само серце Модести.

— Як це чудово! — вигукнув Ернест.— Приваблювати до себе найцнотливіші почуття, мати над жінкою таку владу, щоб вона забула про звички, вкорінені вихованням, природою, світськими правилами, зламала умовності... Ось переваги таланту! Отримати листа, такого, як цей, написаний, звичайно, дівчиною, невинною і наївною, написаний у захваті, без таємного розрахунку...

— Ну то й що? — сказав Каналіс.

— А те, що навіть вистраждавши стільки, скільки страждав Tacco, поет може бути зрештою винагородженим! — вигукнув Лабрієр.

— Так, друже, кажуть, коли отримують першого, ну хай другого листа,— мовив Каналіс.— Та коли приходить тридцятий!.. І коли з'ясується, що твоя юна мрійниця уже бувала в бувальцях! І коли в кінці дороги, якою ти промчав на прудких конях поетичного натхнення, зустрічаєш уже підтоптану англійську міс, що простягає тобі руку, сидячи на придорожньому камені! І коли ангел, що злетів до тебе з поштою, перетворюється на вбогу та ще й не дуже гарну дівчину, якій хочеться заміж! Ось тоді твій запал і остигає.

— Я починаю думати, — сказав Лабрієр, усміхаючись,— що слава має в собі отруту, як деякі сліпучо-яскраві квіти.

— Крім того, друже,— провадив Каналіс,— усі ці жінки, хай навіть вони цілком щирі, плекають ідеал, якому ми рідко відповідаємо. Вони не уявляють собі, що поет може бути марнославним, у чому, до речі, звинувачують і мене; вони не розуміють, що гарячкове збудження може зробити чоловіка дратівливим і непостійним; вони хочуть бачити його завжди великим, завжди прекрасним; вони не думають про те, що талант — це хвороба, що Натан живе з Флоріною, що д'Артез надто гладкий, а Жозеф Брідо — худий, як скіпка, що Беранже змушений ходити пішки і що в божества може бути нежить. Адже поет і красень у одній особі, як Люсьєн де Рюбампре,— не менша рідкість, аніж птах Фенікс. Отож навіщо нариватись на дошкульні компліменти розчарованої дами і ловити на собі її розгублені, сторопілі погляди.

— В такому разі,— сказав Лабрієр,— справжній поет повинен залишатися невидимим, як Бог серед створених ним світів, і проявляти себе тільки у своїх творіннях.

— Тоді слава обходилася б надто дорого,— відповів Каналіс.— А життя має свої привабливі сторони. Розумієш,— провадив він, узявши чашку чаю,— коли в поета закохується шляхетна і вродлива жінка, вона не ховається в ложах верхнього ярусу чи бенуара, вона поводиться тоді, як герцогиня, що закохалася в актора. Вона почуває свою силу, знає, що краса, багатство і вельможне ім'я служать їй надійною охороною, і має сміливість сказати, як то кажуть у всіх епічних поемах: "Я німфа Каліпсо71, кохана Телемаха72". До містифікації вдаються лише дріб'язкові душі. Я вже давно не відповідаю на листи дам, що вдягають на себе маску.

— О, як би покохав я жінку, що прийшла б до мене сама! — вигукнув Лабрієр, мало не просльозившись від хвилювання.— А на твої слова, дорогий Каналіс, можна відповісти, що бідна дівчина ніколи не зважиться підвести погляд на знаменитість. Вона надто горда, надто самолюбна, надто сором'язлива для цього. Так може вчинити лише зірка, лише...

— Лише принцеса, чи не так? — вигукнув Каналіс, голосно засміявшись.— Принцеса, яка спуститься до поета! Мій друже, це трапляється один раз на сто років. Таке кохання схоже на квітку, що розквітає через століття. Принцеси — юні, багаті, вродливі — надто заклопотані, вони, як і всі рідкісні рослини, захищені густим живоплотом добре вихованих дворян, йолопів і пустобрехів. Моя мрія — гай-гай! Моя осяйна мрія, яку я виплекав ще в Коррезі, яку з таким запалом розцвічував візерунками барвистої фантазії! Та облишмо про це. Моя мрія давно розлетілась на скалки, що й досі хрускотять під моїми ногами. Ні, ні, писати анонімні листи — значить, жебрати! І яка вимогливість! Напиши цій особі, повіривши, що вона молода і вродлива, й побачиш, до чого це призведе. На щось інше в тебе вже не буде часу. Розважливість не дозволяє нам любити всіх жінок. Аполлонові, принаймні Аполлонові Бельведерському, слід поводити себе, як сухотному красеню,— тобто берегти свої сили.

— Але якщо дівчина зважується на такий вчинок, то, мабуть, вона певна, що своєю ніжністю й красою вона затьмарить найобожнюванішу коханку,— заперечив Ернест,— і невже ти не відчув найменшої цікавості...

— Ет, облиш,— відказав Каналіс.— Дозволь мені, мій наївний друже, обмежитися прихильністю прекрасної герцогині, в якій я знайшов своє щастя.

— Ти маєш слушність — і аж надто,— відповів Ернест.

Усе ж таки молодий секретар прочитав і знову перечитав Модестиного листа, намагаючись розгадати прихований у ньому зміст.

— А знаєш, у цьому листі нема найменшої фальші. Вона не величає тебе генієм і звертається тільки до твого серця,— сказав він Каналісу.— Я не встояв би перед такою ніжною скромністю й прийняв би угоду...

— Ну що ж, приймай її і дай відповідь на листа, доведи пригоду до кінця! — вигукнув, сміючись, Каналіс.— Хоч, повір, ти тільки змарнуєш час і через три місяці скажеш, що я мав слушність, якщо тільки це триватиме три місяці...

І вже через чотири дні Модеста отримала відповідь — листа, написаного на чудовому папері і вкладеного в подвійний конверт, заклеєний сургучевою печаткою з гербом Каналіса.

II

"Мадмуазель О.