Молода гвардія - Сторінка 113

Нижня щелепа в неї тремтіла.

Почався обшук. Батько поткнувся в двері, та солдат його не пустив.

Тим часом трус провадили і в Анатолія. Обшукував слідчий Кулешов.

Анатолій стояв посеред кімнати в розхристанім пальті, без шапки, німецький солдат тримав його ззаду за руки. Поліцай наступав на Таїсію Прокопівну й кричав:

— Давай вірьовку, тобі кажуть!

Таїсія Прокопівна, ставна, червона від гніву, кричала:

— Очамрів ти,— щоб я дала тобі вірьовку рідного сина в'язати?

— Дай йому вірьовку, мамо, щоб він не верещав,— говорив Анатолій, роздимаючи ніздрі,— їх же шестеро, як же їм вести одного незв'язаного?..

Таїсія Прокопівна заплакала, вийшла в сіни й шпурнула мотуз до синових ніг.

Улю вкинули в ту велику загальну камеру, де сиділи Марина з маленьким сином, Марія Андріївна Борц, Феня — сестра Тюленіна, а з молодогвардійців — Аня Сопова з п'ятірки Стаховича, білява, пухка, повногруда дівчина, яку вже так побили, що вона ледве могла лежати. Камеру звільнили від сторонніх, і протягом дня вона заповнилась дівчатами з Первомайки. Серед них були Майя Пегліванова, Саша Бондарева, Шура Дубровіна, сестри Іваніхіни — Ліля, Тоня — та інші...

Не було ні нар, ні койок, дівчата й жінки сідали та лягали на підлозі. Камера так захрясла людьми, що почала від-таювати, й зі стелі весь час капало.

Сусідню, теж чималу камеру, судячи з усього, відвели для хлопців. Туди весь час приводили арештованих. Уля стала вистукувати: "Хто там сидить?" Звідти відповіли: "Хто питає?" Уля назвала себе. їй відповідав Анатолій. В сусідній камері сиділа більшість хлоп'ят-первомайців: Віктор Петров, Боря Главан, Рагозін, Женя Шепелев, брат Саші Бондаревої — Вася, їх арештували разом. Коли вже так трапилось, дівчатам стало все-таки тепліше від того, що хлопці з Первомайки сидять поряд.

— Я дуже боюсь катувань,— щиро призналась Тоня Іва-ніхіна, стоячи перед дівчатами, що сиділи біля стіни,— довгонога, з крупними дитячими рисами обличчя.— Я, звичайно, вмру — нічого не скажу, а тільки я дуже боюсь...

— Боятись не треба: наші близько, а може, ми ще влаштуємо втечу! — сказала Саша Бондарева.

— Дівчатка, ви зовсім не знаєте діалектики...— почала була Майя, і, хоч як тяжко було в усіх на душі, всі раптом засміялись: так трудно було уявити, що такі слова можна ви-

мовляти в тюрмі.— Звичайно! До всякого болю можна притерпітись! — говорила, не розгубившись, Майя.

Надвечір у тюрмі стало тихше. В камері світилась під стелею тьмяна електрична лампочка, обснована дротом, кутки камери лежали в пітьмі. Інколи долинав який-небудь далекий окрик німецькою мовою і хтось пробігав повз камеру. Іноді кілька пар ніг, грюкаючи, проходили по коридору, і чути було брязкання зброї. Одного разу всі вони скочили, бо долинув жахливий звірячий крик,— кричав чоловік, і від цього було особливо страшно.

Уля простукала в стінку до хлопців:

"Це не з вашої камери?"

Звідти відповіли:

"Ні, це у великих..." Так вони, за внутрішнім кодом, навивали дорослих підпільників.

Дівчата самі почули, як повели з сусідньої камери. І зра-ву ж стало чути стукання:

"Уля... Уля..."

Вона обізвалась.

"Говорить Віктор... Толю повели..."

Уля раптом виразно побачила перед собою обличчя Анатолія, його завжди серйозні очі, і здригнулась, уявивши собі, що його жде. Але тут клацнув ключ у замку, двері їхньої камери відчинились, і розв'язний голос покликав:

— Громова!..

От що лишилося в її пам'яті... Який час вона стояла в приймальні Соліковського. В кабінеті когось били. У приймальні на дивані сиділа жінка Соліковського з накрученим блідо-русявим, немов клоччя, волоссям, з вузликом у руці, і, позіхаючи, дожидала чоловіка. А поряд сиділа маленька дівчинка з таким же схожим на клоччя волоссям та сонними очима і їла пиріжок з яблучною начинкою. Двері відчинились, і з кабінету вивели Ваню Земнухова з невпізнанно спухлим обличчям. Він сливе наштовхнувся на Улю, і вона мало не скрикнула.

Потім вона разом із Соліковським стояла перед майсте-ром Брюкнером, і той, либонь, уже не вперше, цілком байдуже запитав її про щось. І Шурка Рейбанд, з яким вона танцювала в клубі перед війною і який намагався залицятись до неї, тепер, удаючи, наче її зовсім не знає, переклав їй це запитання. Та вона не дочула, що він їй переклав, бо, ще будучи на волі, приготувала те, що вона скаже, коли її арештують. І вона з холодним виразом обличчя сказала це:

— Я не буду відповідати на запитання, бо не визнаю за вами права судити мене. Робіть зі мною що хочете, але ви од мене більш нічого не почуєте...

17"

615

І майстер Брюкнер, який за ці дні, мабуть, багато разів чув подібні фрази, не розсердився, а ворухнув пальцями й сказав:

— До Фенбонга!..

Жахливий був не біль від катувань,— вона могла знести будь-який біль, навіть не пам'ятала, як били її,— жахливо було, коли вони кинулись її роздягати і вона, щоб уникнути їхніх рук, змушена була сама роздягтись перед ними...

Коли її вели назад до камери, назустріч їй пронесли па руках Анатолія Попова: його білява голова була закинута назад, руки звисали до підлоги; з куточка його рота цівкою текла кров.

Уля все-таки пам'ятала, що вона повинна володіти собою, коли ввійде в камеру, і, може, це їй пощастило зробити. Вона вступала в камеру, а поліцай, що супроводив її, крикнув:

— Іваніхіна Антоніна!..

Уля розминулася в дверях із Тонею, що глянула на неї лагідними, повними жаху очима, і двері за Улею зачинились. Але в цю мить на всю тюрму розітнувся пронизливий дитячий крик, не Тонин, а просто якоїсь дівчинки.

— Вони взяли мою молодшу! — скрикнула Марія Андріївна Борц. Вона, як тигриця, кинулась на двері, й стала битися в них, і кричати: — Люсю!.. Вони схопили тебе, маленьку! Пустіть! Пустіть!..

Малий синок Марини прокинувся й заплакав.

Розділ шістдесятий

У ці дні Любку бачили у Ворошиловграді, в Каменську, в Ровеньках. Одного разу вона потрапила навіть в обложене Міллерово. Коло її знайомств серед ворожих офіцерів стало ширшим. Кишені були напхані дарованим печивом, цукерками, щоколадом, і вона простодушно частувала ними першого стрічного.

З нестямною відвагою та безтурботністю кружляла вона по самому краю прірви, з дитячою усмішкою та примруженими голубими очима, в яких часом проблискувало щось жорстоке.

В цю поїздку до Ворошиловграда вона знову зустрілася з тим чоловіком, що був її прямим начальником. Чоловік цей сказав їй, що німці лютують у місті. Сам він міняв квартири мало не щодня. Він був не митий, не голений, з очима, червоними від безсоння, але дуже збуджений новими нами з фронту. Йому потрібні були відомості про ближні резерви німців, про постачання, про окремі частини,— ціла купа відомостей.

Любці довелося знову здибатися з інтендантським полковником, і був момент, коли їй здалося, що навряд чи вона зможе видряпатись. Все інтендантське управління, очолюване цим полковником з несвіжим обличчям та обвислими губами, покидало Ворошиловград, покидало з нечуваною хапливістю. Тому й у самого полковника, який, чим більше пив, ставав усе склянішим, і в інших офіцерів був одчайдушний настрій.

Любка видерлась тільки тому, що їх було надто багато. Вони заважали один одному й сварились, і зрештою вона все-таки опинилась на квартирі, де жила дівчинка гриб-боро-вик. Любка навіть забрала з собою банку чудового варення, подарованого їй лейтенантом, який і досі на щось сподівався.

Любка роздяглась і лягла в постіль у холодній, нетопле-ній кімнаті з високою стелею. Та пролунав страшний грюкіт у двері: Любка підвела голову. В сусідній кімнаті прокинулись гриб-боровик і її мама. В двері так грюкали, наче хотіли їх виламати. Любка мерщій вискочила з-під ковдри,— від холоду вона спала в ліфі й панчохах,— сунула ноги в туфлі й улізла в плаття. В кімнаті було зовсім темно. Хазяйка злякано питала в сінях, хто там, їй відповідали грубі голоси німців. Любка подумала, що це офіцери напідпитку приїхали по неї, і дуже розгубилась.

Вона ще не встигла збагнути, що їй робити, як у кімнату до неї, гупаючи важкими черевиками на товстій підметці, ввійшло троє людей, і один з них освітив Любку електричним ліхтарем.

— Licht 1 — гукнув чийсь голос, і Любка впізнала лейтенанта.

Так, це були він і два жандарми. Обличчя в лейтенанта викривлялося від злості, коли він, тримаючи над головою каганця, поданого йому з-за дверей хазяйкою, вдивлявся в Любку. Він передав каганця жандармові і щосили вдарив Любку в обличчя. Потім розчепіреними пальцями він розкидав дрібні речі туалету, що лежали в головах на столі, наче шукав чого. Губна гармонійка, що була під носовичком, упала на підлогу, лейтенант злостиво настоптав на неї і розчавив каблуком.

Жандарми перетрусили всю квартиру, і лейтенант поїхав. І Любка зрозуміла, що це не він привів жандармів, а вони знайшли Любку через нього: десь відкрилося щось, але що — цього не могла вона знати.

Дама, хазяйка квартири, і дівчинка гриб-боровик одяг-лись і, щулячись від холоду, спостерігали. Власне, дама спостерігала, а гриб-боровик із жагучим інтересом та цікавістю невідривно дивилася на Любку. В останній момент Любка рвучко пригорнула гриба-боровика до себе й поцілувала в тужаву щічку.

Любку привезли до ворошиловградської жандармерії. Якийсь чин переглянув її документи і через перекладача розпитав її, чи справді вона Любов Шевцова і в якому місті проживає. При допиті в кутку сидів якийсь хлоп'як, обличчя його Любка не роздивилась. Хлоп'як, знай, сіпався. В Любки забрали чемодан з платтям та з усіма речами, крім усякого дріб'язку, банки з варенням та строкатої великої хустки, якою вона іноді пов'язувала шию і яку попросила повернути їй, щоб зав'язати все, що в неї зосталось.

Так вона й з'явилась, у яскравому крепдешинову платті, що залишилось на ній, і з цим вузликом з усякими засобами косметики та з банкою варення, в камері первомай-ців — удень, коли відбувався допит.

Поліцай відчинив двері камери, вкинув її й сказав:

— Приймайте ворошиловградську артистку!

Любка, рум'яна з морозу, примруженими блискучими очима оглянула, хто в камері, побачила Улю, Марину з хлопчиком, Сашу Бондареву, всіх своїх подруг. Руки її, що в одній з них був цей вузлик, опустились, рум'янець зійшов з обличчя, воно зовсім сполотніло.

На той час, коли Любку привезли до краснодонської тюрми, тюрма була так переповнена й дорослими, і молодогвардійцями з їхньою ріднею, що люди з дітьми жили в коридорі, а ще передбачалося тут розмістити всю групу з селища Краснодон.

У місті відбувалися нові й нові арешти, що залежали, як і доти, від стихійних зізнань Стаховича.