Молода гвардія - Сторінка 114

Доведений до стану закатованої тварини, він купував собі перепочинок, зраджуючи своїх товаришів, але кожна зрада приносила йому нові та нові муки. То він згадував усю історію з Ковальовим та Пиріжком. То згадував, що в Тюленіна був приятель, він навіть не знав його прізвища, але пам'ятав його прикмети і пам'ятав, що той живе на "Шанхаї".

Раптом Стахович згадував, що в Осьмухіна був друг Толя Орлов. І от уже змордований Володя і мужній "Грім гримить" стояли один перед одним у кабінеті вахтмайстера Балдера.

— Ні, я вперше його бачу,— тихо сказав Толя.

— Ні, я його зовсім не знаю,— сказав Володя. Стахович згадував про те, що у Земнухова в Нижньоолек-

сандрівському живе кохана дівчина. І через кілька день перед майстером Брюкнером стояли вже не схожий на самого себе Земнухов і Клава з косуватими своїми очима. І вона говорила ледве чутно:

— Ні... Колись учились разом. А з початку війни не бачила. Адже я жила на селі...

Земнухов мовчав.

Усю групу селища Краснодон тримали в місцевій селищній тюрмі. Лядська, що виказала групу, не могла знати, хто з них яку роль грав в організації, але вона знала, наприклад, про стосунки Ліди Андросової з Колею Сумським, у якого Ліда була закохана.

Ліду Андросову, гарненьку дівчину з гостреньким підборіддям, схожу на лисичку, били ременями, знятими з гвинтівок: вимагали розповісти про діяльність Сумського в організації. Ліда Андросова вголос лічила вдари, але відмовлялась говорити хоч що-небудь.

Щоб старше покоління не могло вплинути на молодше, їх тримали окремо й стежили, щоб межи ними не було ніякого зв'язку.

Але навіть для катів у їхній звірячій діяльності існув межа можливого. Не тільки ніхто з загартованих більшовиків, а й ніхто з арештованих молодогвардійців не признавався, що належить до організації, і не виказував товаришів. Ця не чувана в історії стійкість майже ста юнаків та дівчат, сливе дітей, поступово виділила їх серед безневинно арештованих і з-поміж родичів та близьких. І, щоб полегшити свое становище, німці стали помалу випускати всіх, хто потрапив випадково, і тих із родичів, кого взяли як заложників. Так випустили рідню Кошового, Тюленіна, Арутюнянца та інших. Випустили й Марію Андріївну Борц. Маленька Люся вийшла за який день до неї, і Марія Андріївна тільки вдома змогла в сльозах перевірити, що материнський слух її не обдурив і молодша дочка була в тюрмі. Тепер в руках у катів лишилась тільки група дорослих підпільників на чолі з Лютиковим та Бараковим і члени організації "Молода гвардія".

Рідні арештованих з ранку до ночі юрмились коло тюрми, хапаючи за руки поліцаїв та німецьких солдатів, що входили й виходили, з проханням дати звісточку або пронести передачу. їх розганяли, вони збиралися знов, обросталп перехожими й просто цікавими. Крізь дощані стіни часом лунали зойки тих, кого били, і, щоб приглушити їх, у тюрмі зранку накручували патефон. Город трусило як у лихоманці: не було людини, яка за ці дні не побувала б коло тюрми. І майстер Брюкнер мусив дати розпорядження приймати передачі для ув'язнених. Так Пилип Петрович і Бараков змогли дізнатися, що райком, створений ними, живе, діє і вишукує способи, щоб визволити й "великих" і "маленьких".

Хоч яке протиприродне було життя молодих людей у най-звірячішій із звірячих німецькій окупаційній тюрмі, вони жили в ній уже тижнів зо два, і поступово в них створився свій особливий тюремний побут з цим страховинним насильством над тілами й душами молодиків, але з усіма людськими відносинами любові, дружби і навіть звичками до розваг.

— Дівчатка, хочете варення? — казала Любка, сівши серед камери на підлогу й розв'язуючи свій вузлик.— Балда! Розтоптав мою губну гармошку! Що я тут робитиму без гармошки?..

— Зажди, зіграють вони на твоїй спині, відіб'ють охоту до гармошки! — спересердя кинула Шура Дубровіна.

— Отак ти знаєш Любку! Думаєш, я буду хникати або мовчати, коли битимуть? Я буду лаятись, кричати. Ось так: "А-а-а!.. Дурні! За віщо ви б'єте Любку?" — заверещала вона.

Дівчата засміялись.

— І то правда, дівчата, на що нам нарікати? А кому легше? Нашим рідним ще тяжче. Вони, бідолашні, навіть не знають, що з нами. Та й хіба те ще їм доведеться пережити!..— говорила Ліля Іваніхіна.

Кругловида, світленька, вона, мабуть, до всього звикла в концентраційних таборах, вона ні на що не нарікала, всіх доглядала й була добрим духом цілої камери.

Увечері Любку викликали на допит до майстера Брюкнера. Це був незвичайний допит: прийшли всі начальники жандармерії та поліції. Любку не били, з нею були навіть запобігливо-ласкаві. Любка, що цілком володіла собою й не знала, щб їм відомо, за звичкою своїх стосунків з німцями, кокетувала й сміялась, вдаючи, буцімто не розуміє, чого від неї хочуть. їй натякали, що було б дуже добре для неї, якби вона видала радіопередавач, а заразом і шифр.

Це було в них лише припущення, але, не маючи прямих доказів, вони не сумнівалися в тому, що це так і є. Досить було дізнатися про належність Любки до організації, щоб здогадатись про характер її роз'їздів по містах та зближення з німцями. Німецька контррозвідка мала дані про те, що в області діє кілька таємних радіопередавачів. А той хлопець, присутній при допиті Любки у ворошиловградській жандармерії, був хлопець із компанії Бориса Дубинського, її приятеля по курсах, він потвердив, що Любка вчилась на цих секретних курсах.

Любці сказали, щоб вона подумала, чи не краще їй признатись, і відпустили до камери.

Мати прислала їй повен кошик харчів. Любка сиділа на підлозі, затиснувши кошик ногами, витягала звідти то сухар, то яєчко, похитувала головою і наспівувала:

Любо, Любонько, Любонько-голубонько, Як мені тебе прогодувать...

Поліцаєві, який приніс передачу, вона сказала:

— Передай мамі, що Любка жива й здорова, просить, щоб побільше передавала борщу! — Вона обернулась до дівчат і закричала: — Дівчата, налітай!..

Зрештою вона таки попала до Фенбонга, який її досить сильно побив. І вона додержала своєї обіцянки: лаялась так, що було чутно не тільки в тюрмі, а й по всьому пустирю:

— Балда!.. Шолудивий дурень!.. Суча лапа!..— Це були ще найлегші з тих слів, якими вона нагородила Фенбонга.

Наступного разу, коли Фенбонг при майстері Брюкнері та Соліковському побив її скрученим дротом, Любка, хоч як кусала губи, не змогла втримати сліз. Вона повернулась до камери й мовчки лягла на живіт, поклавши голову на руки, щоб не бачили її обличчя.

Уля в світлій плетеній кофтинці, присланій з дому,— вона дуже личила до її чорних очей та волосся,— сиділа в кутку камери й, таємниче поблискуючи очима, розповідала дівчатам, що купчились круг неї, "Таємницю монастиря святої Магдалини". Тепер вона день у день розповідала їм щось цікаве з продовженням: вони прослухали вже "Овода", "Льодовий дім", "Королеву Марго".

Двері в коридор стояли навстіж, щоб провітрити камеру. Поліцай із руських сидів навпроти дверей на табуреті й теж слухав "Таємницю монастиря".

Любка відпочила трохи й сіла, неуважно прислухаючись до Улиної розповіді, потім глянула на Майю Пегліватюву, яка вже скільки днів лежала не встаючи. Вирікова виказала, що Майя була колись секретарем комсомольського осередку в школі, і тепер її катували більше за інших. Любка побачила Майю, і невситиме, мстиве почуття заворушилося в ній, шукаючи виходу.

— Сашо... Сашо...— тихо покликала вона Бондареву, що сиділа в групі коло Улі.— Чогось наші хлопці принишкли...

— Так...

— Чи не похнюпили носи?

— Все-таки їх, знаєш, більше мордують,— зітхнула Саша.

В Саші Бондаревої, з її різкими хлоп'ячими манерами та голосом, тільки в тюрмі розкрились раптом якісь м'які дівочі риси, і вона мовби соромилась їх, бо вони з таким запізненням виявились.

— Розбуркаймо хлопців,— сказала Любка, жвавішаючи.— Ми зараз на них карикатуру намалюємо.

Любка швидко дістала в головах аркушик паперу й невеличкий олівець — з одного кінця синій, з другого червоний,— і обидві вони, Любка та Саша, лігши на животи, обличчям одна до одної, стали пошепки обмірковувати зміст карикатури. Потім, пересміюючись та віднімаючи одна в одної олівець, намалювали худенького, знеможеного хлоп'яка з величезним носом, що переважував хлопцеві голову вниз, так що він увесь скандзюбився й уткнувся носом у підлогу. Вони вробили хлоп'яка синім, обличчя йому лишили білим, а ніс начервонили й підписали так:

Ой ви, хлопці, чом насупились, Чом задумались, похнюпились?..

Уля скінчила оповідати. Дівчата вставали, потягались, розходились по кутках, деякі обернулись до Любки та Саші. Карикатура пішла по руках. Дівчата сміялись.

— Ось де талант марнувався!

— А як передати?

Любка взяла папірця, підійшла до дверей.

— Давидов! — з викликом вона звернулась до поліцая.— Передай хлопцям їхній портрет.

— І звідки у вас олівці, папір? їй-богу, скажу начальникові, щоб потрусив! — понуро озвався поліцай.

Шурка Рейбанд, проходячи коридором, побачив Любку в дверях.

— Ну як, Любо? Скоро до Ворошиловграда поїдемо? — сказав він, заграючи з нею.

— Я з тобою не поїду... Ні, поїду, якщо ти передаси ось хлопцям, портрет ми їхній намалювали!..

Рейбанд подивився на карикатуру, всміхнувся костяним личком і тицьнув аркушик Давидову.

— Передай, чого там,— недбало сказав він і пішов далі по коридору.

Давидов, знаючи близькість Рейбанда до головного начальника і, як усі поліцаї, підлещуючись до нього, прочинив двері до камери хлопців і вкинув аркушик. Звідти пролунав дружний сміх. Скоро застукотіли в стіну:

— Це вам здалось, дівчатка. Пожильці нашого дому поводяться пристойно... Говорить Вася Бондарев. Привіт сестричці...

Саша взяла в головах скляну банку, в якій мати передавала їй молоко, підбігла до стінки й простукала:

— Васю, чуєш мене?

Потім вона приставила банку дном до стіни і, наблизивши губи до країв, заспівала улюблену братову пісню — "Суліко".

Та щойно почала співати, як усі слова пісні стали так нагадувати минуле, що пісня урвалась. Ліля підійшла до Саші і, гладячи по руці, сказала добрим, спокійним голосом*

— Ну, не треба... Ну, заспокойся...

— Я сама ненавиджу, коли потече ця солона водичка,— сказала Саша, нервово сміючись.

— Стаховича! — прозвучав у коридорі хрипкий голос Со-ліковського.

— Починається...— кинула Уля.