Молода гвардія - Сторінка 3

Коли ноги обсохли, Уля довгастою долонькою обтерла підошви засмаглих по високому сухуватому підйому і немов обведених світлим обідком по низу ступнів, обтерла пальці и п'яти і спритним, звичним рухом сунула ноги в туфлі.

— Ех, дурна я, дурна! І чому я не пішла до спецшколи, коли мені пропонували? — говорила тоненька Саша.— Мені пропонували до спецшколи енкавеес,— наївно пояснила вона, поглядаючи на всіх з хлоп'ячою безтурботністю,— лишилась би я тут, в тилу в німців, ви навіть нічого й не знали б. Ви б отут усі якраз зажурились, а мені й голова не болить. "Чого б ото Сашка така спокійна?" А я, виявляється, тут лишаюсь від енкавеес! Я б цими дурниками з гестапо,— раптом пирхнула вона, з лукавою глумливістю глянувши на Вирікову,— я цими дурниками крутила б, як хотіла!

Уля підвела голову і серйозно та уважно подивилась на Сашу, і щось ледь помітно здригнулося в неї в обличчі, чи то губи, чи то дивного вирізу тонкі ніздрі.

— Я без усякого енкавеес лишуся. А що? — сердито виставляючи свої ріжки-косиці, сказала Вирікова.— Коли нікому нема діла до мене, лишусь та й буду жити, як жила. А що? Я учениця, за німецькими поняттями, немовби гімназистка: все ж таки вони культурні люди, що вони мені зроблять?

— Немовби гімназистка?! — раптом спаленівши, вигукнула Майя.

— Тільки що з гімназії, здрастє!

І Саша так схоже передражнила Вирікову, що дівчата знову розсміялись.

І в цю мить важкий страшний удар, струсонувши землю й повітря, оглушив їх. З дерев посипалось прив'яле листя, порох з кори, і навіть по воді пройшли жмури.

Дівчата сполотніли, вони кілька секунд мовчки дивились одна на одну.

— Невже скинув десь? — спитала Майя.

— Вони ж давно пролетіли, а нових не чути було! — широко розплющивши очі, сказала Тоня Іваніхіна, яка завжди перша відчувала нещастя.

В цю мить два вибухи, що майже злилися разом,— один зовсім близький, а другий трохи припізнілий, дальший,— потрясли околиці.

Наче змовившись, не зронивши ні звуку, дівчата кинулись до селища, мелькаючи в кущах засмаглими литками.

Розділ другий

Дівчата бігли по донецькому стену, до того випаленому сонцем і витолоченому вівцями та козами, що аж курява здіймалася з-під ніг. Здавалось неймовірним, що їх тільки-но пестила свіжа лісова зелень. Балка, де протікала річка, по берегах якої тяглась вузенька смуга лісу, була така глибока, що, відбігши триста-чотириста кроків, дівчата не могли вже бачити ні балки, ні ріки, ні лісу,— степ поглинув усе.

Це не був рівний степ, як астраханський чи сальський,— він був увесь у горбах та балках, а далеко на півдні й на півночі здіймався високими валами по обрію, цими виходами на поверхню землі крил велетенської синкліналі, що всередині її, мов на голубій тарелі, плавало розпечене, аж біле повітря.

То там, то тут по зритому зморшками обличчю цього випаленого голубого степу, на горбах і в низинах, видно було рудничні селища, хутори серед яскраво— і темно-зелених та жовтих прямокутників пшеничних, кукурудзяних, соняшникових, бурякових полів, поодинокі копри шахт, а поряд — високі, вищі за копри, темно-голубі конуси териконів, утворених викинутою з шахт породою.

По всіх дорогах, що зв'язують селища й рудники, сунули біженці, які намагались вийти на дороги до Каменська і а до Лихої.

Відгомони далекого запеклого бою, власне — багатьох великих та малих боїв, що точились на заході й північному заході й десь уже зовсім далеко на півночі, було добре чути тут, у чистому степу. Дими далеких пожеж поволі здіймались до неба або окремими купчастими хмарами лежали то там, то тут по обрію.

Дівчатам, тільки-но вибігли вони з лісової балки, насамперед упали в око три нові джерела диму — два близькі й одне далеке — в районі самого міста, ще не видного за горбами. Це були сірі негусті димки, що поволі розвіювались у повітрі, і, може, дівчата навіть не звернули б на них уваги, коли б не ці вибухи та не терпкий, немовби часниковий дух, котрий ставав дедалі відчутнішим у міру того, як дівчата наближались до міста.

Вони вибігли на круглий пагорб перед селищем Перво-майським, і перед очима їх постало й саме селище, розкидане по буграх та низинах, і шосе з Ворошиловграда, що пролягає тут по гребеню довгастого горба, який відділяв селище од міста Краснодона. По всьому шосе, скільки було видно, густо йшли військові частини й колони біженців і, випереджаючи їх, несамовито ревучи клаксонами, мчали машини — звичайні цивільні та військові, розмальовані під зелень, побиті й запорошені, машини вантажні, легкові, санітарні. І руда курява, знову й знову збивана цією безліччю ніг та коліс, крученим валом стояла в повітрі на всьому шосе.

І тут сталось неможливе, незбагненне: залізобетонний копер шахти № 1-біс, могутній корпус якого один з усіх міських будівель виднів по той бік шосе, раптом похитнувся. Товсте віяло підкинутої вгору породи на мить закрило його, і новий страшний підземний удар, що гуркотом розкотився в повітрі й десь попід ногами, примусив дівчат здригнутись. А коли все розвіялось, ніякого копра вже не було. Поблискуючи проти сонця, темний конус велетенського терикона нерухомо стояв на своєму місці, а на місці копра клубами здіймався брудний жовто-сірий дим. І над шосе, і над збаламученим селищем Первомайським, і над невидним звідси містом, над усім довколишнім світом стояв якийсь суцільний протяжний звук, ніби стогін, у якому ледве схлюпували далекі людські голоси,— чи то вони плакали, чи то проклинали, чи то стогнали від муки.

Усе це: машини, що мчали по шосе, і люди, що йшли потоком, і цей вибух, що струсонув небо й землю, і зненацька зниклий копер,— усе це вмить суцільним і страшним враженням спало на дівчат. І всі почуття, які згнітилися в їхніх душах, раптом пройняло одне невимовне почуття, глибше й сильніше, як страх за себе,— почуття безодні, що розверзлась перед ними, безодні кінця всьому.

— Шахти рвуть!.. Дівчатка!..

Чий це був зойк? Здається, Тоні Іваніхіної, але він наче вирвався з душі кожної з них:

— Шахти рвуть!.. Дівчатка!..

Вони більше нічого не сказали, не встигли, не змогли сказати одна одній. Група їхня сама собою розпалась: більшість дівчат поспішала до селища, по домівках, а Майя, Уля і Саша побігли ближньою стежкою через шосе до міста, в райком комсомолу.

Але в ту мить, як вони, не змовляючись, розпались на дві групи, Валя Філатова раптом схопила улюблену подругу за руку.

— Улечко! — сказала вона, благаючи, несміливим, приниженим голосом.— Улечко! Куди ти? Ходім додому...— Вона затнулась.— Ще трапиться щось...

А Уля круто, чсім корпусом обернулась і мовчки глянула на неї,— ні, навг. ь не на неї, а немовби крізь неї, в далеку-далеку далечінь, і в чорних її очах був такий стрімливий вираз, ніби вона летіла,— мабуть, такий вираз очей буває в польоті у птиці.

— Підожди, Улечко...— попросила Валя і притягла її за руку, а другою, вільною рукою хутко вихопила лілею з чорного кучерявого волосся Улі й кинула на землю.

Все це сталося так швидко, що Уля не тільки не встигла подумати, навіщо Валя зробила це, але просто не помітила цього. І от вони, самі того не постерігши, за весь час їхньої довголітньої дружби вперше побігли в різні боки.

Так, трудно було повірити, що все це правда, та, коли три дівчини на чолі з Майєю Пеглівановою перейшли шосе, вони побачили це на власні очі: поряд з велетенським, схожим на конус териконом шахти № 1-біс уже не було стрункого красеня копра з усіма його дужими підіймальними пристроями, тільки жовто-сірий дим летів клубами в небо, сповнюючи все довкола нестерпним часниковим смородом.

Нові вибухи, то ближчі, то дальші, стрясали землю й повітря.

Квартали, що прилягають до шахти № 1-біс, були відмежовані од центру міста глибокою балкою з брудним, зарослим осокою струмком, що протікав по її дну. Весь цей район, крім балки з глиняними мазанками, що тулились по її схилах уздовж струмка, був, як і центр міста, забудований одноповерховими кам'яними будиночками на дві-три сім'ї. Будиночки були криті черепицею або етернітом, перед кожним був палісадник — частково оброблений під город, частково з клумбами квітів. Деякі господарі розвели вже вишні, чи бузок, чи жасмин, інші насадили рядком, усередині, перед акуратним фарбованим парканчиком, молоді акації, клени. І от серед цих охайних будиночків та палісадників, поміж вантажними машинами з майном підприємств і установ Краснодона, тепер поволі текли колони робітників, службовців, чоловіків і жінок.

Усі так звані "неорганізовані жителі" повисипали із своїх будиночків. З виразом страждання, а то й цікавості одні дивилися з палісадників на тих, що відходили, інші сунули вулицями уздовж колон, з клунками та мішками, з тачками, де поміж домашнім добром сиділи малі діти, деякі жінки несли немовлят на руках. Підлітки, зацікавлені вибухом, поспішали до шахти № 1-біс, але там стояв цеп міліціонерів і не пускав. А назустріч ринув потік людей, що тікала від шахти, і в цей потік вливалися з вулички, від бавару, жіпки-иолгоспниці, що розбігалися з кошиками й тачками, повними городини й продуктів, вози, запряжені кіньми, і вози, запряжені волами.

Люди в колонах ішли мовчки, з похмурими обличчями, зосереджені на одній думі, яка так завладала ними, що здавалось, люди в колонах навіть не помічають того, що діється довкола. І лише керівники колон, які йшли обіч, то спинялись, то забігали вперед, щоб допомогти пішим та кінним міліціонерам навести лад серед біженців, що загатили вулицю й заважали рухові колон.

Жінка в натовпі перехопила Майю за руку, і Саша Бондарева теж зупинилась біля них, а Уля, прагнучи тільки якнайшвидше потрапити до райкому, бігла далі вздовж парканів, грудьми налітаючи на стрічних, як птиця.

Зелена вантажна машина, що ревучи виповзла з-за повороту, з балки, відкинула Улю разом з іншими людьми до палісадника одного із стандартних будиночків. Якби не хвіртка, Уля збила б з ніг невисоку на зріст, біляву, дуже граціозну, немов виточену, дівчину з кирпатим носиком і примруженими голубими очима, що стояла біля самої хвіртки, між двох звислих над нею, припалих порохом кущів бузку.

Хоч як дивно це було в такий момент, але, наскочивши на хвіртку й мало не збивши цю дівчину, Уля в якомусь миттєвому осяянні побачила цю дівчину, як вона кружляє у вальсі.