Молода гвардія - Сторінка 6

- Олександр Фадєєв -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Хотілось йому, видно, сказати щось дуже важливе, але він нічого не сказав.

Рішуча мить настала.

— Бережи себе,— змінившись на виду, сказав Андрій Юхимович і обняв Проценка.

Всі стали знов прощатися з Іваном Федоровичем, з його помічником, з тими працівниками, що лишалися, і один на одним виходили з кабінету з виразом якоїсь винуватості. Лише генерал вийшов, високо піднявши голову, звичайною швидкою та легкою ходою, несподіваною при його огрядності: Іван Федорович не пішов їх проводити, він тільки чув, як на вулиці заревли машини.

Тим часом у кабінеті без упину дзвонили телефони, і помічник Івана Федоровича одну по одній хапав трубки й просив подзвонити через кілька хвилин. Тільки-но Іван Федорович попрощався з останнім з-поміж тих, що виїздили, як помічник миттю простяг йому одну з трубок.

— З хлібозаводу... разів десять уже дзвонили...

Іван Федорович маленькою рукою взяв трубку, сів на край столу й зразу став не тією людиною, то добродушною й розчуленою, то хитруватою й веселою, яка тільки-но прощалася з товаришами. В жесті, яким він узяв трубку, у виразі його обличчя і в голосі, яким він заговорив, з'явились риси спокійної владності.

— Ти не торохти, ти мене послухай,— гримнув він, зразу примусивши замовкнути голос у трубці.— Я тобі сказав, що транспорт буде, значить, він буде. Міськторг забере в тебе хліб та в дорозі людей годуватиме. А знищувати стільки хліба — злочин. Навіщо ж ти його всю ніч пік? Я бачу, ти сам поспішаєш, так ти не поспішай, поки я тобі не дозволив поспішати. Зрозумів? — І Йвап Федорович, повісивши трубку, зняв другу, що заходилась пронизливою треллю.

В одчинене вікно, звернене до шахти № 1-біс, видно було рух військових частин, вантажних машин, що покидали місто, колони жителів, що евакуювалися. Звідси, з пагорба, видно було, майже як на карті, що рух розпадається в основному на три річища: головний потік посувався на південь, до Новочеркаська й Ростова, трохи менший — на південний схід, до Лихої, а ще менший — на схід, на Каменськ. Машини, які тільки-но рушили від будинку райкому, витягшися в ряд, посунули на Новочеркаськ. І тільки припалий порохом всюдиходик генерала пробивався вулицями в напрямі Ворошиловградського шосе.

А думки генерала, що повертався до своєї дивізії, були вже далеко від Івана Федоровича. Палюче сонце навскоси било йому в обличчя. Курява вкривала й машину, і генерала з шофером, і неголеного майора з ставним сержантом, що притихли на задньому сидінні. Звуки далекої артилерійської стрілянини, ревіння машин на шосе, вигляд людей, що покидали місто,— все це мимоволі приковувало думки цих, таких різних за віком та званням, військових людей до грізної дійсності.

З-поміж усіх, хто прощався з Іваном Федоровичем, тільки представник Українського партизанського штабу та генерал, як люди військові, розуміли, що означало взяття німецькими танковими частинами Міллерова та їхній стрибок на Моро-зовський — місто на залізниці, яка зв'язувала Донбас із Сталінградом. Це означало, що Південний фронт уже ізольовано від Південно-Західного і що Ворошиловградську та велику частину Ростовської області одрізано від центру, а Сталінград — від Донбасу.

Завдання дивізії полягало тепер у тім, щоб якнайдовше затримати німців, які насідали на південь від Міллерова, аж доти, поки армії Південного фронту встигнуть відійти до Новочеркаська й Ростова. А це означало, що дивізія, якою командував генерал, через кілька день або зовсім перестане існувати, або потрапить у вороже оточення. Думка про оточення була до болю огидна генералові. Та генерал не хотів допустити й того, щоб його дивізія перестала існувати. Адже він знав, що виконає свій обов'язок до кінця. І всі душевні сили його були спрямовані тепер на розв'язання цієї нерозв'язної задачі.

За віком своїм генерал належав не до старшого, а до середнього покоління радянських воєначальників, до того покоління, яке почало свій шлях у громадянську війну або невдовзі після громадянської війни зовсім іще юними й малопомітними людьми.

Рядовий солдат, він сходив ногами той самий донецький степ, по якому мчав тепер на всюдиході. Син курського селянина, дев'ятнадцятилітній пастух, він почав свій воїнський шлях, коли вже гриміла безсмертна слава Перекопу. Він став солдатом у період ліквідації на Україні банд Махна: це був останній слабкий відгомін битв проти ворогів революції. Він воював іще під командуванням Фрунзе. В ті юні роки він відзначився як стійкий боєць. Він відзначився як розумний боєць. Але він відзначився не тільки через те: стійкі та розумні люди не дивина в народі. Поступово, непомітно, здавалось би навіть повільно, засвоював він усе, чого вчили бійців-червоноармійців ротні політкерівники, батальйонні та полкові комісари — вся незліченна, безіменна армія працівників політвідділів та військових партійних осередків, хай живе на віки вічні пам'ять про цих людей! І він не просто засвоював їх науку, він переробляв і твердо вкладав її в своїй душі. І раптом відзначився поміж бойовими товаришами як людина неабиякого політичного обдаровання.

Дальший шлях його був простий і запаморочний, як шлях першого-ліпшого з воєначальників його покоління.

Велику Вітчизняну війну він почав командиром полку. За плечима в нього була вже Військова академія імені Фрунзе, Халхін-Гол, лінія Маннергейма. Це було нечувано багато для людини його походження, його віку, але як цього було ще мало! Вітчизняна війна зробила його полководцем. Він ріс, але ще більше за те — його ростили. Його ростили тепер на досвіді великої війни, як ростили колись у військовому училищі, в Академії, потім на досвіді двох малих воєн.

Гідним подиву було це нове відчуття, усвідомлення самого себе, яке міцнішало в ході війни, невважаючи на всю гіркоту відступу. Солдат наш — кращий за солдата противника не тільки в розумінні моральної переваги,— які могли тут бути порівняння! — а просто в воєнному розумінні. Наші командири незрівнянно вищі не тільки своєю політичною свідомістю, але й військовою освітою, умінням швидко схоплювати нове, застосовувати практичний досвід різнобічно. Військова техніка не гірша, а в певній частині навіть краща,, ніж у противника. Військова думка, що створила все це й направляє все це, виходить з великого історичного досвіду, але водночас вона й нова, смілива, як революція, що її породила, як ця невидана в історії Радянська держава, як геній людей, що сформулювали й запровадили в життя цю думку,— вона ширяє на орлиних крилах. А доводиться все-таки відступати. Противник перемагає поки що числом, раптовістю, жорстокістю, яка не піддається нормальним визначенням совісті, бере щоразу граничним напруженням сил, коли вже не думають про резерви.

Як і багато радянських воєначальників, генерал досить рано зрозумів, що ця війна, більше ніж будь-яка війна в минулому,— війна резервів людських, матеріальних. їх треба було вміти створювати в ході самої війни. Ще складніш було ними оперувати: розподіляти в часі, посилати туди, куди належить. Розгром противника під Москвою, його поразка на півдні свідчили не тільки про перевагу нашої військової думки, нашого солдата, нашої техніки,— ще більше вони говорили про те, що великі резерви народу, держави — в дбайливих руках, у вмілих руках, в золотих руках.

Прикро, дуже прикро було знову відступати — перед очима народу, коли, здавалось, уже все, все відомо про ворога й про себе!

Генерал мовчки їхав, поринувши в свої думки. Тільки-но всюдихід, насилу пробравшись по вулицях, загачених населенням, що евакуювалось, добрався до ворошиловградського шосе, як майже над самою головою, ревучи моторами, один по одному пройшли три німецькі пікірувальники. Вони вивернулись так раптово, що ні генерал, ні офіцер та сержант, які супроводили його, не встигли вискочити й лишилися в машині. Потік бійців та біженців, роздвоївшись, ринув обабіч шосе,— хто кинувся ниць у канаву, хто привалився до призьби хати чи припав до стіни.

І в цю мить генерал побачив на самій обочині шосе одиноку струнку дівчипу в білій кофтинці, з довгими чорними косами. Шосе спорожніло, дівчина лишилася зовсім сама. З безстрашним похмурим виразом проводила вона очима цих розмальованих птиць з чорними хрестами на розплатаних крилах, які промчали над нею і летіли так низько, аж, здавалося, обдали дівчину вітром.

Щось раптом клекнуло в горлі в генерала, і супутники злякано глянули на нього. Генерал сердито покрутив великою круглою головою, ніби комір тіснив йому шию, і одвернувся, не в силі бачити цю самотню дівчину на шосе. Всюдихід круто завернув і, стрибаючи по нерівній місцевості, помчав поряд із шосе по степу — не в напрямі Каменська, а на Ворошиловград, звідкіля тільки-тільки підходила до Краснодона дивізія генерала.

Розділ четвертий

Пікірувальники, що промчали над Улею Громовою, вже десь за містом дали кілька кулеметних черг по шосе й зникли в повітрі, яке різало очі сонячним блиском. І лише за кілька хвилин чути стало здалеку глухі вибухи,— мабуть, пікірувальники бомбили переправу на Дінці.

У селищі Первомайському все двигтіло. Назустріч Улі сунули підводи, тікали цілі родини. Вона знала всіх цих людей, як і вони знали її, але ніхто не дивився на неї, ніхто не розмовляв з нею.

Найнесподіванішим враженням було враження від Зі-наїди Вирікової, "гімназистки", яка сиділа між двома жінками на возі, заваленому ящиками, клунками й лантухами з борошном, і її обличчя було страшенно перелякане. Якийсь дід у картузі, звісивши набік білі від борошна чоботи, кінцями віжок щосили періщив шкапину, марно намагаючись погнати її на гору чвалом. Хоч було пеймовірно жарко, Вирікова їхала в драповому коричневому пальті, але без хустки й капелюшка, і поверх драпового цупкого коміра, як завжди, войовничо стирчали наперед її косиці.

Селище Первомайське було найстарішим шахтарським селищем у цім районі,— від нього, власне, й почалось місто Краснодон. Первомайським, чи в звичайній мові Первомай-кою, воно стало називатися знедавна. А давніше, коли вугілля в цих місцях ще не знаходили, тут розташовані були козачі хутори, серед яких за найбільший вважали хутір Со-рокін.

Вугілля виявили тут при початку століття. Перші дрібні шахти, що закладали їх по пласту, були похилі й такі маленькі, що вугілля підіймали кінними чи навіть ручними воротками.