Молода гвардія - Сторінка 42

:я, нахиливши голову, запрошуючи його ще раз.

Олег увійшов слідом за нею до кімнати, мало не зіткнувшись з матір'ю Лени, що шмигонула повз нього. Двоє німецьких офіцерів в однакових сірих мундирах,— один офіцер, сидячи впівоберта на стільці перед відкритим піаніно, а другий, стоячи між вікном та піаніно,— дивились на Олега без цікавості, але й без досади, просто, як на заваду, з якою, хочеш не хочеш, треба миритись.

— Він з нашої школи,— сказала Леночка срібним голоском.— Сідай, Олег... Ти ж пам'ятаєш цей романс? Я вже годину б'юся, щоб вони його вивчили. Ми все повторимо, панове! Сідай, Олег...

Олег підвів на неї очі, напівприкриті золотавими віями, і сказав виразно й роздільно, так, що кожне його слово наче по обличчю її било:

— Ч-чим же вони платять тобі? Здається, олією? Ти п-прод ешевил а!..

Він повернувся на каблуках і повз матір Лени й повз товстого денщика з стандартно-палевою головою вийшов па вулицю.

Розділ двадцять другий

Отже, Пилип Петрович Лютиков зник і з'явився вже зовсім інакшим.

Що з ним було за цей час?

Ми пам'ятаємо, що його виділили для підпільної роботи ще минулої осені. Тоді Пилип Петрович приховав це від дружини і дуже був задоволений своєю передбачливістю: загроза окупації відсунулась.

Але Пилип Петрович пам'ятав про це, пам'ятав завжди. Та й Іван Федорович Проценко, людина обачна, підтримував його в стані цієї постійної душевної готовності:

— Хто його знає, як воно там буде! А наше з тобою діло піонерське: "Будь готовий!" — "Завжди готовий!"...

Поміж людьми, виділеними минулої осені, так само нерушимо лишалась на своєму посту Поліна Георгіївна Соколова, домашня господиня, безпартійна, відома в місті як активістка в роботі серед жінок. Лютикова, депутата міської Ради, надто добре знали всі жителі Краснодона,— в умовах підпілля він був би скований і в пересуванні, і в зв'язках 8 людьми. Поліна Георгіївна мала стати його очима, руками, ногами,— її виділили як його зв'язкову.

Відтоді як Соколова дала згоду лишитись на цій роботі, вона, за порадою Лютикова, зовсім одійшла від громадської діяльності. Серед жінок, її подруг, це викликало спочатку подив, потім нарікання: чому в таку трудну для Батьківщини пору жінка, завжди така діяльна, одійшла від громадської роботи? Але, зрештою, її ніхто не призначав, не висував, вона працювала добровільно, поки їй це подобалось. Хіба мало що трапляється з людьми? Занедбала все, поринувши у власні справи. А можливо, труднощі життя в дні війни штовхнули її на це? І потроху всі забули Поліну Георгіївпу.

Вона купила корову,— купила па мідяки, випадком, у якоїсь родини, що евакуювалась на схід,— і почала ходити по людях, торгувати молоком. Не так уже й багато молока потрібно було родині Пилипа Петровича,— жили вони втрьох — дружина, Євдокія Федотівна, дванадцятилітня дочка, Рая, та сам він, Пилип Петрович. Але його хазяйка, Пелагія Іллівна, мала трьох малят, стара мати жила при ній,— і хазяйка також стала брати молоко в Поліпи Георгіївни. І всі сусіди звикли, що кожного ранку, тільки-но розвиднялося, жінка з добрим руським обличчям, скромно вдягнена, запнена по-селянському білою хусткою, не кваплячись підходить до будиночка Пелагії Іллівни, сама відчиняє хвіртку, просунувши поміж штахетами довгі тонкі пальці, щоб повернути закрутку, і тихо стукає у віконце біля ґанку. Двері відчиняла мати Пелагії Іллівни, що вставала раніш за всіх. Соколова привітно здоровкалася, входила в будиночок, а згодом виходила з порожнім бідоном.

Родина Лютикова жила в цьому будиночку вже багато років. Жінка Лютикова, Євдокія Федотівна, дружила з Пе-лагією Іллівною. Дівчатка-однолітки, Рая і старша дочка хазяйки, Ліза, вчились в одній школі, в одному класі. Чоловік хазяйки, який з першого дня війни пішов на фронт, був молодший за Пилипа Петровича років на п'ятнадцять,— столярний майстер, молодший офіцер запасу, артилерист, він, вважаючи себе за вихованця Пилипа Петровича, ставився до нього як учень до вчителя.

Ще тієї осені Пилип Петрович з'ясував, що Пелагія Іллівна з її великим сімейством без чоловіка не зважиться лишити господарство й покинути місто, якщо прийдуть німці. І саме тоді в Пилипа Петровича виникла думка — вирядити в разі потреби свою родипу на схід, а самому лишитись на старій квартирі.

Хазяйка його, Пелагія Іллівна, була з тих простих, чес-пих і чистих жінок, якими такий багатий наш народ. Пилип Петрович знав, що вона його ні про що не спитає, а навіть навмисне вдаватиме, немовби й знати нічого не знає. Так спокійніше й зручніше для її сумління: ніяких зобов'язань не давала, отже, й вимагати нема чого. А мовчати вона буде, і сховає його, і навіть на тортурах не викаже, од глибокої віри в людину, од співчуття до справ її, і просто — через доброту й жалісливість жіночого серця.

І квартира її була зручна Пилипові Петровичу. Будиночок Пелагії Іллівни був одним із тих перших дерев'яних будиночків, що примостились біля халупи шахтаря Чури-ліна, яка самотньо стояла тут колись: весь цей район і досі називали — Чуриліне. Поза будиночком починалась балка, яка відходила далеко в степ, також Чурилінська. Район цей іще вважали за глушину,— він і був глушиною.

В ту грізну пору липня, коли довелось-таки Пилипові Петровичу розповісти про все дружині, Євдокія Федотівна, заплакавши, йому сказала:

— Ти старий, хворий... Піди до райкому, побалакай,— тебе ж відпустять... Поїдьмо в Кузбас,— раптом попросила вона, і в очах її з'явився той знайомий йому вираз, який виникав, коли дружина згадувала молоді літа, хороших людей, що-небудь близьке її серцю. До Кузбасу в дні війни евакуювалось багато донецьких шахтарів з родинами, поміж ними були друзі Пилипа Петровича, подруги дружини з дитячих літ.— Поїдьмо в Кузбас! — попросила вона так, немов у Кузбасі їм може бути так само добре, як було колись тут, у рідному краю, коли обоє були молоді.

Бідолашна жінка, немовби й пе знала вона свого Пилипа Петровича.

— Більш не кажи мені про це. Все вирішено,— застеріг він, так суворо дивлячись їй у благальні очі, що було ясно: не потерпить він апі прохань, ні сліз.— А вам тут лишатись не можна, заважати мені будете. І душа моя зійде болем, дивлячись па вас...— І він поцілував дружину, і довго не відпускав од серця любимочку свою, єдину доню.

Як і багато родин, його сім'я виїхала надто пізно і повернулась, навіть не дійшовши Дінця. Але Пилип Петрович так і не дозволив дружині й дочці лишитись разом з ппм: він улаштував їх на хуторі, геть далі од міста.

Протягом трьох тижнів, які зміпили становище на фрои-ті, давши на час перевагу німецьким арміям, в обласному комітеті партії і в Краснодонському райкомі йшла діяльна робота: підпільні організації та партизанські загони поповнювались новими людьми. Під проводом Лютикова опинилась також велика група керівних працівників Краснодон-ського та інших районів.

У той пам'ятний день, коли Пилип Петрович прощався з Проценком, він повернувся додому, як звичайно,— це була година, коли він приходив з майстерень. Діти гуляли на вулиці, стара сховалась од спеки в напівтемній кімнаті з причиненими віконницями. Пелагія Іллівна сиділа на кухні, поклавши одну на одну засмаглі жилаві руки. Така глибока дума була в її ще не старому миловидому обличчі, що навіть прихід Нплипа Петровича не зразу повернув її до тями: який час вона дивилася й не бачила його.

— Скільки років у вас живу, а вперше бачу, щоб ви отак сиділи, не порались,— мовив Пилип Петрович.— Засумували? Не сумуйте.

Вона ледь підняла жилаву руку й знов пімо поклала її на другу.

Пилип Петрович трохи постояв перед хазяйкою, потім важкою, повільною ходою пройшов до світлиці. Він небавом повернувся вже без кепки, без галстука, в капцях, але в тому ж новому чорному піджаку поверх білої, з відкладним комірцем сорочки. Великим зеленим гребінцем він розчісував на ходу густе своє, з нерівною сивиною волосся.

— От що я хочу спитати вас, Пелагіє Іллівно,— сказав він, хутко розділивши гребінцем короткі колючі вуса па два боки.— 3 того самого дня, як прийняли мене в партію,— в двадцять четвертому році, за ленінським призовом,— виписую я пашу газету "Правда". І всі номери зберіг. У роботі вона мені бувала дуже потрібна: доповіді робив, гуртки вів політичні... Скриня, ота, що в мене в світлиці, ви, може, думали, вона в мене з яким барахлом? А це в мене газети,— пояснив Пилип Петрович і всміхнувся. Він усміхався нечасто, і, може, саме тому усмішка зразу змінювала обличчя, надаючи йому невластивого виразу лагідності.— Що ж тепер з ними робити? Сімнадцять років збирав. Палити жалко...— І він, питаючи, поглянув на Пелагію Іллівну.

Обоє вони трохи помовчали.

— Куди ж їх приховати? — спитала Пелагія Іллівна мовби сама до себе.— їх можна закопати. Вночі можна вирити яму на вгороді й просто так, у скрині, й закопати,— міркувала жінка, не дивлячись на Лютикова.

— А коли будуть потрібні? Можуть бути потрібні,— сказав Пилип Петрович.

Як він і сподівався, Пелагія Іллівна не спитала, навіщо йому знадобитись можуть радянські газети при німцях, навіть обличчя її не змінило незворушного виразу. Вона знову помовчала, потім спитала:

— Ви, Пилипе Петровичу, так давно в нас живете, до всього придивились, а я у вас спитаю: коли б ви зайшли в нашу хату, зайшли з наміром що-небудь знайти, чи помітили б ви отут, на кухні, щось таке особливе?

Пилип Петрович серйозно й уважно оглянув кухню: маленька, охайна кухонька в маленькому провінціальному будиночку. Як старий майстер, Пилип Петрович зауважив тільки те, що дерев'яну фарбовану підлогу збито не з подовжніх мостин, а з широких, міцних коротких дощок, покладених у ряд від одного поперечного бруса до другого й припасованих в стик. Людина, що будувала хату, була хорошим хазяїном. Таку добру підлогу робили для тривкості, щоб не прогинались мостини під вагою варистої печі, щоб довше зберігались од гниття в такім приміщенні, де багато смітять, а тому частіше миють.

— Нічого такого не бачу, Пелагіб Іллівно,— відказав Лю-тиков.

— Тут старий льох під кухнею...— Пелагія Іллівна встала з табуретки, нагнулась і помацала ледве помітну темну пляму на одній з мостин.— Ось тут кільце було. Там і драбинка є...

— Можна подивитися? — спитав Пилип Петрович.

Пелагія Іллівна защепнула двері й витягла з-під припічка сокиру.