Молода гвардія - Сторінка 43

Проте Пилип Петрович відмовився взяти її, щоб не лишити на підлозі якоїсь позначки. Вони озброїлись — Лютиков кухонним ножем, а вона звичайним столовим — і акуратно прочистили забиті злеглим сміттям щілини по прямокутнику ляди. Нарешті ледве підняли збиті разом три короткі важкі мостини.

До льоху вела драбинка з чотирма щаблями. Пилип Петрович спустився, засвітив сірник: було в погребі сухо. Зараз навіть важко було передбачити, як може йому стати в пригоді цей чудовий льох!

Пилип Петрович виліз по щаблях до кухні і обережно спустив ляду.

— Ви вже не гнівайтесь, до вас у мене ще запитання,— сказав він.— Я, звісно, потім улаштуюсь, німці не займуть мене. А в перші дні, як прийдуть, боюся, коли б не вбили під гарячу руку. То я, коли що — сюди,— і він тицьнув пальцем у підлогу.

— А якщо солдати на постій?

— До вас не поставлять: Чуриліне... А я чоловік не гордий, посиджу там... Та ви не турбуйтесь,— сказав Пилип Петрович, сам трохи стурбований байдужим виразом обличчя Пелагії Іллівни.

— Я не турбуюсь, моє діло маленьке...

— Коли спитають німці, де, мовляв, такий Лютиков, кажіть: тут живе, подався на село продукти купувати і неодмінно повернеться... А ховатись мені Ліза й Петько допоможуть. Я буду вдень їх ставити на варту,— сказав Пилип Петрович і всміхнувся.

Пелагія Іллівна скоса блимнула на нього і раптом по-молодому кивнула головою й засміялась. Такий суворий на вигляд, Пилип Петрович був природженим вихователем, знав і любив дітей і вмів їх причарувати. Діти горнулись до нього. Він тримався з ними, як з дорослими. Він був майстром на всі руки, вмів зробити при них майже все — від іграшки до речі, корисної в господарстві,— і зробити з нічого. В народі таких звуть умільцями.

Він ставився до хазяйчиних дітей, наче до власної дочки, і вся малеча в домі радо виконувала кожне його доручення, тільки пальцем ворухне.

— Ти їх краще собі візьми, дядю Пилипе, отак ти їх привчив,— тебе вони більше за рідного батька шанують! — казав часом чоловік Пелагії Іллівни.— Підете жити до дядька Пилипа назавжди? — питав він, сердито поглядаючи на дітей.

— Не підемо! — хором кричали вони, обліпивши, проте, дядю Пилипа з усіх боків і тулячись до нього.

В різних галузях діяльності можна зустріти багато най-розмаїтіших характерів партійного керівника з тою чи іншою особливо помітною рисою, що зразу впадає в око. Поміж ними чи не найзвичайнішим став тип партійного пра-цівника-вихователя. Тут мова йде не тільки і навіть не стільки про працівників, що їхньою основною діяльністю є партійне виховання, політична освіта, а саме про тип партійного працівника-вихователя, хоч би в якій галузі він працював,— у галузі господарчій, військовій, адміністративній чи культурній. Саме до такого типу працівника-вихователя належав Пилип Петрович Лютиков.

Він не тільки любив і вважав за потрібне виховувати людей, це було його природною потребою і необхідністю, це було його другою натурою — вчити й виховувати, передавати свої знання, свій досвід.

Правда, це надавало багатьом його висловлюванням характеру мовби повчання. Але повчання Лютикова не були настирливо-дидактичними, назолистими, вони були плодом його праці й роздумів, і саме так сприймали їх люди.

Особливістю Лютикова, як і взагалі цього типу керівників, було нерозривне поєднання слова та діла. Уміння перетворити кожне слово на діло, згуртувати зовсім різних людей саме довкола діла і запалити їх змістом цього діла і стало тою головною рисою, яка робила Пилипа Петровича Лютикова вихователем цілком нового типу. Він був хорошим вихователем саме тому, що був людиною-організатором, людиною — господарем життя.

Його повчання не лишали нікого байдужим, а тим паче не відштовхували, вони приваблювали серця, а особливо серця людей молодих, бо молодь тим дужче запалюється думкою, чим більше думку підкріплено взірцем.

Інколи йому досить було тільки слово сказати або навіть просто глянути. Від природи він був неговіркий, скоріше, навіть мовчазний. На перший погляд наче забарливий,— декому навіть здавалось — млявий,— він насправді перебував завжди в стані спокійної, розумної, ясно організованої діяльності. Вільний од виробництва час він так уміло розподіляв поміж громадською діяльністю, фізичною працею, читанням, забавою, що завжди все встигав.

В поводженні з людьми Пилип Петрович був рівний, не дратувався, в розмові вмів помовчати, послухати людину — якість дуже нечаста в людях. Тому він мав славу доброго співбесідника, чоловіка сердечного: багато людей ділилися з ним такими громадськими та особистими справами, про які ніколи не зважились би розповісти навіть своїм близьким.

При всьому тому він був зовсім не те, що називається доброю людиною, а тим паче лагідною людиною. Він був непідкупний, суворий і, коли треба, нещадний.

Одні поважали, інші його любили, а були й такі, що боялись. Певніше сказати, всім людям, що зналися з ним, включаючи дружину та друзів, були притаманні, залежно від характеру людини, всі ці почуття до нього, тільки в одних переважало одне, в других — друге, а в третіх — третє. Якщо ділити людей за віком, то можна сказати, що дорослі люди і поважали, і любили, і боялись його, молодь любила і поважала, а діти просто любили.

От чому Пелагія Іллівна засміялась, коли Пилип Петрович сказав: "Ліза й Петько допоможуть мені".

І справді, всі перші дні після приходу німців, поки Пилип Петрович ховався, діти вартували по черзі на вулиці й охороняли його.

Йому пощастило. Ніхто з німецьких солдатів не оселився в Пелагії Іллівни: в місті, навіть по сусідству, можна було знайти будинки просторіші, кращі. Лякала німців балка за будинком: боялись партизанів. Німецькі солдати, правда, заходили інколи оглянути квартиру й поцупити, що погано лежить. Пилип Петрович усякий раз ховався в кухні під помостом. Але ніхто про нього не питав.

Щоранку, як завжди, приходила Поліна Георгіївна, скромна, тиха, запнена по-сільському білою чистою хусткою, відливала молока в два глиняні глечики й проходила з бідоном до Пилипа Петровича. Поки вона перебувала в нього, Пелагія Іллівна та її мати лишались на кухні. Діти ще спали. Поліна Георгіївна виходила від Лютикова і трохи ще затримувалась на кухні погомоніти з жінками.

Так минув тиждень, а може, трохи більше. Одного разу Поліпа Георгіївна, перед тим як передати Лютикову вуличпі новини, тихо повідомила:

— На роботу кличуть вас, Пилипе Петровичу...

Він раптом увесь змінився: вираз спокою, байдужості, повільність рухів, інколи майже нерухомість — усе це, вдаване Пилипом Петровичем, поки він тут жив невидимий, влетіло з нього вмить.

Дужим, левиним стрибком він підскочив до дверей і ви-вирнув у сусідню кімнату. Там, як завжди, нікого не було.

— Всіх кличуть? — спитав він.

— Усіх...

— Микола Петрович?

— Він...

— А був він?..— допитливо вдивляючись в очі Соколовій, домагався Пилип Петрович.

Поліні Георгіївні не треба було пояснювати, де саме був Бараков,— все це вона знала, все це було вже раніш умовлено між нею та Пилипом Петровичем.

— Був,— сказала вона ледве чутно.

Пилип Петрович не метушився, не звів голосу, ні, але все його велике, важке тіло, обличчя, що обпливло донизу, очі та голос його — все це сповнилось енергією, наче в ньому випросталась якась туго скручена спіраль.

Він засунув два цупкі, негнучкі, але й точні пальці робітника в зовнішню кишеньку піджака, витяг крихітний, дрібно списаний клаптик паперу й подав Поліні Георгіївні.

— До завтра, до ранку... І побільше!

Поліна Георгіївна миттю сховала аркушик у себе на грудях.

— Трохи зачекайте в їдальні. Зараз я вам хазяйок пришлю...

Пелагія Іллівна і мати її вступили до сусідньої світлиці, куди перейшла й Поліна Георгіївна з бідоном. Вони стоячи обмінювались вуличними новинами. Потім Пилип Петрович гукнув Соколову з кухні, і вона ввійшла до нього.

Він тримав у руці згорток газет. На обличчі Поліни Георгіївни виник подив: це були складені вчетверо і згорнені в товстий сувій номери газети "Правда".

— В бідон,— звелів Пилип Петрович.— Нехай клеять там же, на найвидніших місцях.

У Поліни Георгіївни аж закалатало серце: хоч як неймовірно це було, їй здалося в першу мить, буцімто Пилип Петрович одержав свіжу "Правду". Поліна Георгіївна не втерпіла і, перед тим як засунути пакунок у бідон, глянула на число.

— Старі,— зітхнула вона, не маючи сил приховати розчарування.

— Не старі. Більшовицька правда не старіє,— заперечив Лютиков.

Вона швидко перебрала кілька номерів. Здебільшого це були святкові номери за різні роки з портретами Леніна і Сталіна. Задум Лютикова зрозумівши, вона тугіше згорнула газети й засунула в бідон.

— Щоб не забути,— сказав Пилип Петрович.— Нехай і Остапчук теж виходить на роботу. Завтра...

Поліна Георгіївна кивнула мовчки. Вона не знала, що Остапчук — це Матвій Шульга, і не знала, де він переховується,— вона знала тільки квартиру, де треба передати розпорядження Лютикова: на цю квартиру вона теж носила молоко.

— Спасибі! Все...— Пилип Петрович подав їй свою велику руку й повернувся до кімнати.

Він важко впав на стілець, уперся розчепіреними пальцями в коліна і трохи посидів так. Поглянув на годинник: він показував початок восьмої. Повільними, спокійними рухами він скинув ношену сорочку, витяг білу, свіжу, зав'язав галстук, зачесав волосся, посивіле більше на скронях і спереду, надягнув піджак і визирнув на кухню, де після відходу Поліни Георгіївни знову порались Пелагія Іллівна та її мати.

— Що ж, Пелагіє Іллівно, дайте мені того молочка з-під скаженої корівки та хлібця, коли є. На роботу піду,— сказав він.

Хвилин через десять, акуратно й чисто зодягнений, у чорній кепці, він звичною дорогою, ні від кого не криючись, ступав по вулицях міста, прямуючи до Центральних майстерень тресту "Краснодон-вугілля".

Розділ двадцять третій

Серед багатьох чинів німецької армії та адміністрації "нового порядку", яка сунула слідом за армією, прибув до Краснодона лейтенант Швейде, літній, худющий, сивуватий німець, технік з так званого гірничорудного батальйону. Ніхто з краснодонців не запам'ятав дня його появи: як і всі чини, він ходив у стандартній військовій формі з незрозумілими знаками розрізнення.

Він зайняв під свою особу великий чотириквартирний стандартний будинок з чотирма кухнями, і для всіх чотирьох кухонь з першої ж хвилини, коли з'явився в домі пан Швейде, знайшлось досить роботи.