Молой - Сторінка 6

Бачите, мої ноги ніколи не вели мене до матері без наказу згори, щоб я поїхав до неї. Як погідно, як добре надворі, для будь-кого іншого, крім мене, така подорож була б щастям. Але чого я маю вітати себе з сонцем, і я й не вітав. Егеєць, спраглий від спеки та світла, я вбивав його, і воно вбивало себе на світанку — в мені. Бліді тіні дощових днів куди більше відповідали моїм уподобанням, ні, я висловився неточно, й поготів не моїй вдачі, я не мав ні вподобань, ні вдачі, я втратив їх бозна-коли. Тобто я, мабуть, маю на увазі, що бліді тіні й т. ін. краще приховують мене, хоча я через це не видаюся набагато приємнішим. Наслідувач мимоволі — ось хто такий Молой, бачений з певної позиції. А взимку я обгортався під плащем смужками газетного паперу й розгортався тільки тоді, коли земля прокидалася вже по-справжньому — у квітні. Літературний додаток до "Таймс" був напрочуд придатним для цієї мети: цупкий, позбавлений пор папір, готовий до всіх випробувань. Навіть коли я пердів, він не розривався. Розумієте, гази виходили з мого анусу з усякої й без ніякої причини, тож я змушений іноді згадувати про них, попри огиду, яку навівають мені ті згадки. Якогось дня я став рахувати. Перднув триста п'ятнадцять разів за дев'ятнадцять годин, тобто пересічно трохи більше ніж шістнадцять разів за годину. Зрештою, це не так уже й багато. Пердів чотири рази кожні чверть години. Це ніщо. Пердів менше ніж раз що чотири хвилини. Неймовірно. Що ж, я тільки малесенький пердун, мабуть, не слід було говорити про це. Дивна річ, як математика допомагає нам пізнати себе. А втім, це все питання про клімат було мені нецікаве, я пристосовувався до всяких обставин. Додам тільки те, що вранці в цьому краю часто світило сонце, десь до десятої години або до половини одинадцятої, а потім небо вкривалося хмарами й падав аж до вечора дощ. Тоді знову показувалось і заходило сонце, мокра земля вилискувала мить, а потім, позбавлена світла, гасла. А я вже знов у сідлі, з серцем, затруєним дрібкою тривоги, — тривоги хворого на рак, змушеного консультуватися в дантиста. Бо я не знав, чи іду я куди слід. Дуже рідко траплялося, щоб не всі шляхи вели мене куди слід. Та коли я їхав до матері, тільки один шлях вів мене, куди слід, — той, що пролягав до неї, або один з тих шляхів, які пролягали до неї, бо не всі шляхи добігали до матері. Я не знав, чи я на одному з тих шляхів, що ведуть до неї, і це втомлювало мене, як і всяке повернення до життя. Тож уявіть собі, яке я відчув полегшення, побачивши, як за сто кроків попереду постають знайомі бастіони. Проминувши їх, я опинився в незнайомому кварталі, але ж я так добре знав місто, в якому народився й від якого мені ніколи не щастило відійти далі, ніж на п'ятнадцять чи двадцять миль, так-бо воно вабило мене, навіть не знаю чому. Тож я вже мало не запитував себе, чи я справді доїхав до потрібного міста, міста, де я вперше побачив морок ночі і де й досі живе десь моя мати, чи не потрапив я, повернувши не там, де слід, до іншого, такого незнайомого мені міста, що я й назви його не знав. Бо я знав тільки своє рідне місто, ніколи ногою не ступивши до жодного іншого. Але тієї пори, коли я ще вмів читати, я уважно читав розповіді щасливіших за мене подорожніх, де йшлося про інші міста, незгірші від мого, ба навіть гарніші, хоча якоюсь іншою красою. Й назву цього міста, єдиного, яке мені судилося пізнати, я шукав у своїй пам'яті, з наміром, тільки-но знайшовши її, зупинитися й запитати в перехожого, до решти розкрившись перед ним: "Добродію, перепрошую, це справді місто X?" X тут позначав назву мого міста. Мені здавалося, ніби назва, яку я пригадував, починалася на літеру Б або 77, але, незважаючи на цю підказку, або, можливо, внаслідок її хибности, решта літер і далі тікали від мене. Розумієте, я вже віддавна жив оддалік від слів, тож мені вистачало, скажімо, тільки бачити моє місто: адже це таки рідне місто, щоб, розумієте, не могти пригадати. Пояснити це мені дуже важко. Так само й усвідомлення моєї власної особи загорталося в анонімність, яку часто було важко прозирнути; сподіваюсь, ми ще пересвідчимось у цьому. Отак було і з іншими речами, які знущалися з мого глузду. Атож, навіть тієї пори, коли вже все розпливалося, і хвилі, й частинки, стан об'єкта полягав для мене в тому, щоб не мати назви, й навпаки. Я кажу це тепер, але, власне, що я знаю про це тепер, про ту пору, тепер, коли на мене градом падають заморожені, наповнені значенням слова і коли помирає і світ, названий боягузливо й незграбно. Я знав, що відомо мертвим словам та речам, і це становило чималеньку суму, що складалася з початку, середини й кінця, немов добре збудовані фрази й довга соната трупів. І коли я кажу те, або те, або щось інше, це насправді не має значення. Говорити — це винаходити. Як облудне, так і правдиве. Але нічого не винаходять, тільки думають, ніби винаходять чи уникають, а насправді тільки бурмочуть свій урок, уривки вивченого й забутого завдання, життя без сліз — такого, що аж оплакуєш його. А потім нехай йому біс. Дивімося. Не мігши пригадати назву міста, я вирішив зупинитися й почекати якогось перехожого, що видавався б і привітним, і освіченим, зняти капелюха і, усміхнувшись, запитати: "Перепрошую, добродію, даруйте мені, добродію, скажіть, будь ласка, як називається це місто?" Адже тільки-но пролунає те слово, я одразу знатиму, чи це таки те слово, якого я шукав у своїй пам'яті, чи якесь інше. Тоді я б уже знав. Але реалізувати цю постанову, до якої я додумався, їдучи на велосипеді, перешкодила безглузда невдача. Мої постанови і справді мали ту особливість, що, тільки-но я формулював їх, ставався якийсь прикрий випадок, несумісний з їхнім виконанням. Безперечно, саме тому я тепер менш рішучий, ніж тієї пори, про яку веду мову, а тієї пори був менш рішучий, ніж давніше. Але, по правді (по правді!), я ніколи не був надто рішучим, тобто ладним доходити якоїсь постанови, а був радше схильний опускати похилену голову в лайно, не знаючи, ні хто кого обсирає, ні з якого боку мені краще стати. Але й ця моя особливість не давала мені ніякого задоволення, і якщо я ніколи не зцілився від неї остаточно, то аж ніяк не через те, що не хотів. Факт, як можна було б висловитись, тут має такий характер: сподіватися можна тільки на те, що наприкінці ти будеш трохи менше таким, ніж був на початку, і так далі. Бо я не раніше виробив свій план у голові, як наїхав з розгону на собаку, про Це я дізнався згодом, і впав на землю, — незграбність, тим непрощенніша, що собака, якого вели на поводі, йшов не по дорозі, а хідником, розважливо дріботівши поряд із господинею. Застороги — немов постанови, до них треба підступати обережно. Та дама, мабуть, вважала, ніби в аспекті собачої безпеки вона нічого не лишила на волю випадку, тоді як насправді лише кинула виклик усій природі, так само як і я зі своїми божевільними претензіями з'ясувати щось. Але, замість плазувати тепер і бідкатись, змусивши поважати мої похилі літа й мої немочі, я погіршив свою ситуацію намаганням утекти. Мене швидко наздогнала нечисленна зграя поборників справедливости обох статей і всякого віку, бо я помітив і сиві бороди, й майже невинні личка, і мене вже збиралися посікти на капусту, як утрутилась дама. Власне, вона сказала, як розповідала мені згодом, і я повірив їй:

— Лишіть цього бідолашного старого у спокої! Він убив Теді, нічого не вдієш, Теді, якого я любила, мов дитину, але ці слова не такі страшні, як здається, бо я якраз вела його до ветеринара, щоб той поклав край його мукам. Адже Теді був старий, сліпий, глухий, розбитий ревматизмом і робив під себе щомиті, вдень і вночі, і в садку, і в будинку. Отож цей бідолашний старий дав мені змогу уникнути тяжкої процедури, вже не кажучи про витрати, що були б завеликі для мене, бо мої єдині засоби до існування — військова пенсія мого любого небіжчика-чоловіка, що загинув за батьківщину, яка запевняла, що вона його, й від якої, бувши живим, він ніколи не мав анінайменшої вигоди, бо чув самі образи і всяк намагався застувати йому світ. — Юрба вже розійшлася, небезпека минула, але даму годі було спинити. — Ви, може скажете, — наполягала вона, — що він учинив неправильно, почавши тікати, він мав вибачитися переді мною, пояснити. Гаразд. Таж погляньте, одразу видно, що йому бракує клепки, що він немов несамовитий із причин, про які ми не знаємо і які, можливо, стали б ганьбою для нас усіх, якби ми дізналися про них. Я навіть запитую себе, чи він знає, що скоїв.

Той рівний голос навівав таку нудьгу, що я вже збирався їхати далі, аж тут переді мною постав неодмінний поліціянт. Він важко поклав на кермо велосипеда грубу волохату червону руку, я сам її бачив, і, здається, провадив з дамою наступну розмову:

— Мадам, здається, цей чоловік збив вашого собаку?

— Справді збив, ну то й що?

Ні, я не можу переповісти той дурнуватий діалог. Скажу тільки те, що поліціянт зрештою, як і юрба, теж кудись повіявся, хоча це слово не досить точне, грізно бурмочучи, а за ним пішли й останні продавці витрішок, утративши надію, що ця подія обернеться лихом для мене. Але повернувся й проказав:

— Негайно приберіть свого собаку!

Вільний нарешті, щоб іти, я приготувався рушати. Але дама, пані Лой, як сказала вона одразу, або Лус, я вже не знаю, з ім'ям щось на кшталт Софі, затримала мене, вхопивши за поли, кажучи, якщо припустити, що останнього разу це була та сама фраза, що й першого, мовляв, добродію, мені потрібна ваша допомога. Побачивши, безперечно, з виразу мого обличчя, яке одразу виказує мене, що я зрозумів, вона, певне, мовила собі: "Якщо він зрозумів це, то може розуміти й усе інше". І вона не помилилася, бо трохи згодом виявилося, що в мене є думки й погляди, які могли походити тільки від неї, тобто, що вбивши її собаку, я зобов'язаний допомогти їй і перенести собаку до неї додому й поховати, що вона не хоче звертатися зі скаргою на мій учинок, хоча не завжди робиш те, чого не хочеш, і що я їй, незважаючи на мій огидний вигляд, симпатичний, і для неї було б насолодою допомогти мені, і вже не знаю, що там іще. Ой, слухайте, здавалося, ніби і я потребую її допомоги.