Молой - Сторінка 8

- Семюел Беккет -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

У кімнаті було аж тісно від стільців і фотелів, у сутінках вони кишіли навколо мене. Стояло ще й чимало столиків на одній ніжці, табуретів, скринь, шафок і т. ін. Дивне враження захаращености зникло, коли розвиднілося, тоді ж засвітилася й люстра, бо я лишив вимикач увімкненим. Я вже не мав волосся на обличчі, я дізнався про це, стривожено провівши по ньому рукою. Мене поголили, відтяли рештки моєї бороди. Як мій сон міг опиратися такому безцеремонному поводженню? Адже звичайно я сплю дуже чутливо. На це запитання я дібрав кілька відповідей. Проте не знав, котра з них правильна. Можливо, вони всі незадовільні. Власне, борода в мене росла тільки на підборідді і трохи нижче. Там, де в інших людей буяло гарне волосся, в мене нічого не росло. Та хоч яка була моя борода, її приборкали. Може, навіть пофарбували, бо ніщо не свідчило на користь протилежної думки. Я думав, що сиджу у фотелі голий, але зрештою зрозумів, що на мені напрочуд легенька нічна сорочка. Якби прийшли й повідомили, що вранці мене віддадуть у жертву, мені те все видавалося б природним. Але ці думки можуть бути й дурницею. Здається, мене ще й напахчили, мабуть, лавандою. Я кепсько знаюся на парфумах. Я казав собі: "Якби тебе бачила твоя бідолашна мати!" Я таки полюбляю усталені форми. Мати видавалась мені далекою, дуже далекою від мене, а проте, якщо мої розрахунки точні, я був До неї ближче, ніж минулої ночі. Та чи точні вони? Якщо я таки в рідному місті, я просунувся вперед. Але чи справді я там? А якщо навпаки, я в іншому місті, де матері, звичайно, немає, тоді я втратив перевагу. Мабуть, я заснув, бо ось уже величезний місяць загородив вікно. Дві штаби поділяли місяць на три частини, і якщо середня була незмінна, права мало-помалу набувала те, що втрачала ліва. Адже місяць посувався зліва вправо, або ж кімната посувалася справа наліво, або ж і місяць, і кімната посувалися одночасно, або ж вони обоє посувалися зліва направо, тільки кімната не так швидко, як місяць, або справа наліво, тільки місяць не так швидко, як кімната. Але чи можна за таких обставин говорити про правий і лівий боки? Те, що відбуваються вкрай складні рухи, видавалося певним, а втім, яка начебто проста річ — те велике жовте світило, яке повільно пропливало за штабами і яке мало-помалу з'їдала темна стіна, аж поки затьмарила його. Потім його спокійна хода відбивалася на стінах у формі посмугованого зверху вниз сяєва, що кілька хвилин змушувало тремтіти листочки, якщо то були листочки, а відтак зникло, лишивши мене в пітьмі. Як важко говорити про місяць стримано! Той місяць такий дурний! Мабуть, завжди показує нам свій зад. Бачите, колись я цікавився астрономією. Я цього й не заперечую. Потім якийсь час вивчав геологію. Згодом протягом короткого періоду набридав собі антропологією та іншими дисциплінами, скажімо, психіатрією, пов'язаними з нею, які то пов'язуються з нею, то знову відв'язуються залежно від останніх відкриттів. От в антропології я любив силу властивого її заперечення, її затяте прагнення визначати людину, за прикладом Бога, на основі того, що вона не існує. Але про цю дисципліну я завжди мав тільки дуже туманні уявлення, погано знаючи людей і не тямлячи до ладу, що це означає — бути. О, я спробував усе. Кінець кінцем тільки магії дісталася честь утвердитися в моїх руїнах, і навіть сьогодні, прогулюючись, я знаходжу в собі її залишки. А найчастіше це місце без плану й без меж, де мені незбагненне геть усе, аж до матеріалів уже не кажучи про їхнє розміщення. А річ у руїнах — я не знаю, що це, не знаю, чим вона була, а отже, й не знаю, чи не йдеться часом не так про руїни, як про несхитну плутанину вічних сутностей, якщо це слушний вислів. Хай там як, це місце без таємниць, і магія покинула його, побачивши, що там немає таємниць. І якщо я ходив туди не залюбки, то, мабуть, трохи з більшою охотою, ніж куди-інде, здивований і спокійний, хотілося сказати, наче уві сні, але ні, зовсім не так. Але це місце належить не до тих, куди ходять, а до тих, де опиняються без ніякої втіхи, але, можливо, з меншим невдоволенням, ніж у місцях, звідки можна піти, тільки завдавши собі мук, місцях загадкових, сповнених відомих таємниць. Я слухаю і чую, як диктує мені світ, застиглий у стані втрати рівноваги, в тьмяному і спокійному світлі, достатньому, щоб бачити, розумієте, й теж застиглому. Я чую бурмотіння, що все згинається і гнеться, немов під ношею, але ж тут немає нош, а землю навряд чи можна понести, і світло теж, прямуючи до мети, що, здається, ніколи не мала існувати. Бо якою може бути мета в цієї самотности, що ніколи не мала ані справжньої ясности, ані вертикалі, ні просто опори й де стояли тільки нахилені речі, ковзаючись у безкінечному обвалі під небом без пам'яті про ранок і надії на вечір. Ті речі, які речі, звідки вони взялися, з чого зроблені? Тут, здається, нічого не ворушиться, й ніколи не ворушилося, й ніколи не заворушиться, хіба що я, й поготів не ворушачись, коли я тут, а тільки дивлюсь і даю дивитися на себе. Атож, Це світ скінченний, попри зовнішнє враження, це його кінець породив його, це закінчуючись, він починається, — чи досить зрозумілі ці слова? І я теж скінченний, коли я тут, мої очі заплющуються, страждання припиняються, і я закінчуюсь, зігнутий так, як не згинаються живі. І ще чутиму той далекий шепіт, давно вже мовчазний, і нарешті я чую, що дізнаюсь і про інші речі, пов'язані з цією темою. А тим часом я його більше не слухатиму, бо не люблю його, той далекий шепіт, ба навіть боюся його. Це звук, не схожий на інші звуки, які слухають, якщо хочуть, і які часто можна вже не чути, пішовши кудись далі або заткнувши собі вуха, бо цей звук починає лунати у вашій голові, не відомо як і чому. Тож його чуєш головою, вуха тут ні до чого, й не можеш його припинити, він замовкає сам, коли хоче. Тому те, слухаю я його чи ні, не має ніякого значення, я чутиму його завжди, навіть грім не заглушить його для мене, аж поки він припиниться сам. Проте ніщо не змушує мене говорити про нього, відколи він уже не обходить мене. А він таки не обходить мене — поки що. Ні, тепер мене обходить тільки те, щоб покласти край пригоді з місяцем, що лишилася незавершена, але я знаю її. І якщо я покладу їй край не так добре, як тоді, якби мав усі свої клепки, я таки закінчу ЇЇ, і то якомога краще, принаймні я вірю в це. Тож місяць, коли я віддався міркуванням, раптом приголомшив мене, здивував, якщо хочете. Атож, я міркував про нього по-своєму, з байдужістю, я якимсь чином бачив його знову у своїй голові, аж раптом мене опанував великий переляк. Подумавши, що таки варто клопоту встромити туди свій ніс, я встромив його й не забарився зробити, серед інших, наступне відкриття, й тільки воно збереглося в моїй пам'яті: цей місяць, що проплив, гордий, уповні перед моїм вікном, учора або позавчора, таки позавчора, я бачив геть молоденьким і малим, перекинутим на спину, мов стружка. І сказав собі: "Дивись, він чекав молодого місяця, щоб кинутися на незнані шляхи, які ведуть на південь". А потім трохи згодом: "Якщо завтра побачу матір". Адже, як кажуть, усе залежить від Святого Духа. І якщо я не згадав про цю обставину вчасно, то тільки тому, що не можна всього згадати вчасно, треба вибирати, і то між речами, про які не варто згадувати, і речами, які ще менше варті згадки. Бо, коли хочеш згадувати все, кінця не буде ніколи, а все якраз і полягає в цьому — закінчити, покласти край. О, я знаю, навіть згадуючи лише про деякі наявні тепер обставини, кінця не буде ніколи, я знаю, знаю про це. Просто лайно міняють. А якщо кожне лайно схоже на всяке інше лайно, що неправда, це нічого не означає, адже добре — мати змогу поміняти лайно, пройти вряди-годи в якомусь лайні трохи далі, попурхати, а чого ж, немов метелик-одноденка. А якщо помиляєшся, а ти таки помиляєшся, тобто розповідаєш про обставини, про які було б краще промовчати, й мовчиш про інші, маючи, якщо ваша ласка, цілком слушні підстави, але, як тут висловитись, без причини, цілком слушні підстави, але без причини, як отой молодий місяць, і то часто з чистим сумлінням, бездоганною вірою. Отже, між ніччю на горі — ніччю моїх двох приблуд і ухваленої постанови піти провідати матір — і теперішньою миттю збігло більше часу, ніж я гадав, тобто цілі два тижні або майже. В такому разі що сталося з тими двома тижнями або майже, де вони проминули? І як слід розуміти можливість — хоч би що відбувалося протягом тих двох тижнів — докладно й послідовно розповісти про всі події, ретельний облік яких я вів? Чи не краще було б припустити, ніби місяць, бачений позавчора, аж ніяк не бувши молодим, як я гадав, був напередодні своєї повноти, або що місяць, бачений з будинку Лус, аж ніяк не бувши повним, як він видавався мені, був насправді лише на початку першої чверті; а може, зрештою, йшлося про два місяці, однаково далекі й від молодого, і від повного, й такі схожі між собою своїми вигинами, що неозброєне око насилу розрізняло їх, а все, що суперечить цим гіпотезам, є тільки туманом ілюзії? Хай там як, саме ці міркування допомогли мені заспокоїтися й відновити, попри витівки природи, оту атараксію, яка варта того, чого варта. Й водночас мені спало на гадку, яку знову повивав сон, що мої ночі були без місяця, що місяць ніколи не бачив моїх ночей, тож той місяць, що, як я бачив, повз упоперек вікна, відсилав мене до інших ночей і до інших місяців, що їх я ніколи не бачив, я забув, хто я (було б що), й говорив про себе так, як говорив би про когось іншого, немов мені абсолютно треба говорити про когось іншого. Атож, це трапилося зі мною і трапиться знову: я забуваю, хто я, і вважаю, наче міняюся не я, а хтось чужий. Саме тоді я побачив небо, відмінне від справжнього, та й земля прибралася несправжніми барвами. Це здавалося відпочинком, але й нітрохи не було ним, я ковзав, задоволений, у світлі інших людей, світлі, що колись, певне, було моїм, тут я не заперечую, а потім з'явився страх повернутись, я не скажу куди, я не можу, мабуть, до відсутности, треба повернутися туди, це все, що я знаю, недобре лишатися тут, недобре покидати це місце. Другого дня я вимагав свій одяг.