Момо - Сторінка 23

— Я, щоправда, зовсім не маю часу, мені треба до обіду заповнити всю оцю гору формулярів, просто сил немає, нерви не витримують, та нічого, нуте лиш, спокійно розкажіть, що у вас на душі.

Він відкинувся назад і заплющив очі, мов той мученик, якого живцем підсмажують.

І старий Беппо почав розповідати — своїм звичаєм, заглиблено й докладно — про появу Момо серед старих руїн, про її незвичайну натуру, про збори Сірих панів на звалищі, які сам бачив і чув.

— Саме тієї ночі,— скінчив він,— зникла Момо. Поліцай довго й скорботно дивився на нього.

— Інакше кажучи,— нарешті мовив він,— була собі цілком незвичайна маленька дівчинка, існування якої довести неможливо, і якісь привиди, що їх, як відомо, не буває, забрали її бозна-куди. Але й це не певно. І всім оцим щоб клопоталася поліція?

— Так, будь ласка! — сказав Беппо.

Поліцай рвучко нахилився вперед до старого й гостро звелів:

— Ну лиш, дихніть на мене!

Беппо не зрозумів наказу, знизав плечима, а проте покірно дихнув поліцаєві в обличчя. Той нюхнув і похитав головою.

— Ясно, що ви не п'яні.

— Ні,— пробелькотів Беппо й зніяковіло зашарівся,— і ніколи не був.

— То чого ж ви тоді мені розповідаєте всі оці дурниці?— спитав поліцай. — Чи ви маєте поліцію за таких дурнів, що повірять оцим баєчкам?

— Так,— лагідно відповів Беппо.

Тоді поліцаєві остаточно ввірвався терпець. Він підхопився зі стільця і вдарив кулаком по грубезному формулярі.-Досить із мене! — закричав він, почервонівши на виду. — Зараз же забирайтеся звідси, бо я вас арештую за образу влади!

— Пробачте! — знітився Беппо. — Я не хотів нікого образити. Я хотів сказати…

— Геть! — ревнув поліцай. Беппо обернувся й вийшов.

У подальші дні він не раз з'являвся в інших поліційних відділках. Сцени, що там відбувалися, мало чим різнилися від першої. Його викидали за двері, чи привітно виряджали додому, чи втішали, аби спекатись.

Та одного разу він добився до високого поліційного урядовця, що не мав такого почуття гумору, як у його нижчих чином колег. Він з непорушним обличчям вислухав розповідь старого і холодно сказав:

— Цей старий божевільний. Треба з'ясувати, чи безпечний він для оточення. Заведіть його до арештантської!

В арештантській Беппо просидів півдня, потім двоє поліцаїв вивели його й посадили в машину. Вони повезли його через усе місто, до великої білої будівлі з ґратами на вікнах. Та то була зовсім не в'язниця абощо, як спершу подумав Беппо, а лікарня для нервовохворих.

Тут його ретельно обстежили. Професор і санітари були привітні до нього, вони не глузували з нього, не лаяли його і так ніби дуже цікавились його історією, бо просили його знов і знов переповідати її. Та хоч вони йому й не суперечили, Беппо не почував, що йому справді вірять. Він не міг добрати, чому опинився тут, проте з лікарні його все не випускали.

Щоразу, як старий питав, коли ж він вийде звідси, йому відповідали: "Скоро, але тепер ви нам ще потрібні. Зрозумійте, обстеження ще не скінчено, але ми посуваємося вперед".

І Беппо, гадаючи, що йдеться про розшуки маленької Момо, терпляче дожидав.

Йому надали ліжко у великому покої, де спало ще багато пацієнтів. Якось уночі він прокинувся й побачив у тьмяному світлі нічника, що хтось стоїть біля його ліжка. Спершу він угледів червону цяточку запаленої сигари, та згодом розпізнав круглий цупкий капелюх і портфель. Він зрозумів, що то один із Сірих панів. Старий умить змерз, холод дійшов йому до самого серця, і він хотів був гукати на допомогу.

— Тихо! — промовив у темряві попелястий голос. — Мені доручено зробити вам одну пропозицію. Слухайте мене уважно і відповідайте лише тоді, коли я вас про щось питатиму. Тепер ви вже трішечки уявляєте, як далеко сягає наша влада. Тільки від вас залежить, чи відчуєте ви її на собі ще більше. Хоча ви аніскілечки не можете нам зашкодити, тицяючи цю історію про нас кожному під носа, а все ж таки приємності нам з того мало. Між іншим, ви, звісно, цілком слушно гадаєте, що ваша мала подружка Момо в нас у полоні. Та облиште надію знайти її. Цього ніколи не буде. Вашими ж намаганнями її звільнити ви анітрохи не полегшуєте становища бідолашної дитини. За кожну вашу спробу вона мусить спокутувати. Отож надалі краще зважуйте свої слова і вчинки.

Сірий пан пустив кілька кружалець диму, задоволено стежачи, як вплинула його промова на старого Беппо. А той, видимо, вірив кожному слову.

— Говоритиму якомога стисло, бо час для мене дорогий,— повів далі Сірий пан. — У мене до вас така пропозиція. Ми повертаємо вам цю дитину з умовою, що ви більш ніколи не зроните жодного слова про нашу діяльність. Крім того, ми вимагаємо від вас як викуп сто тисяч годин заощадженого часу. Про те, як ми заволодіємо цим часом, не турбуйтеся, це наша справа. Ваше завдання тільки в тому, щоб його заощадити. Як саме — то вже ваша справа. Якщо ви згодні, тоді ми подбаємо про те, щоб вас найближчими днями випустили звідси. Якщо ні, то ви назавжди лишаєтеся тут, а Момо назавжди лишається в нас. Зважте добре. Таку великодушну пропозицію ми робимо єдиний раз. Ну?…

Беппо двічі з натугою ковтнув повітря й прохрипів:

— Згоден.

— Вельми розумно,— вдоволено сказав Сірий пан. — Отже, затямте: цілковите мовчання і сто тисяч годин часу. Як тільки ми їх одержимо, мала Момо повернеться до вас.

З цими словами Сірий пан вийшов із зали. Пасемце диму, що тяглося за ним, здавалось, тьмяно світилося в пітьмі, наче блудний вогник.

З тієї ночі Беппо більше не розповідав своєї історії. 1 коли його питали, чому він розповідав її раніше, він тільки сумно знизував плечима. За кілька днів його вирядили додому.

Та Беппо не пішов додому, а подався прямо до того великого будинку, на подвір'ї якого йому з товаришами-підмітальниками видавали мітли й візки. Старий узяв свою мітлу, пішов у місто й заходився підмітати вулиці.

Тільки тепер він підмітав не так, як колись: ступнув — вдихнув повітря — махнув мітлою,— тепер він працював квапливо й без любові до діла, аби надолужити час.

Беппо до болю виразно усвідомлював, що він зраджує тим свої найглибші переконання й навіть більше — перекреслює все своє дотеперішнє життя, і він був просто хворий від огиди до того, що робив.

Якби йшлося тільки про нього, він волів би вмерти з голоду, ніж отак іти проти самого себе. Але ж тут ішлося про Момо, яку він мусив викупити, а це був єдиний відомий йому спосіб заощадити потрібний для викупу час. Тепер він підмітав удень і вночі, навіть додому не навідувався. Коли його змагала втома, він сідав на лаву або просто на край риштака і трохи передрімував. А незабаром знов підхоплювався й підмітав далі. Так само поспіхом ковтав він що-небудь межи ділом. До своєї хатини поблизу амфітеатру він більше не ходив.

Він підмітав тижнями й місяцями, без перепочинку. Надійшла осінь, настала зима. Беппо знай підмітав.

Відцвіла весна, відбуяло літо. Беппо чи й помітив їх, він знай підмітав, щоб заощадити сто тисяч годин часу, призначеного на викуп.

Людям у великому місті не було дуже коли зважати на невеличкого старого чоловіка. А ті, хто все ж таки звертав увагу, як він квапився повз них уперед, як задихано випереджав їх, без угаву метучи мітлою, ніби йшлося про саме його життя,— тільки глузливо вертіли пальцем біля скроні. Але для Беппо то була не новина, що його мають за недоумка, і він мало зважав на те.

Тільки як хтось його питав, чого це він так поспішає, він на мить зупинявся, сполохано підводив на цікавого повні скорботи очі й клав палець на вуста…

Найтяжче було Сірим панам підкорити своїм намірам дітей, що були друзями Момо. Після того, як вона зникла, діти все ж таки коли-не-коли збиралися в старому амфітеатрі. Вони вигадували нові й нові ігри. їм досить було кількох ящиків чи коробок, щоб вирушити в небувалу кругосвітню подорож або спорудити замок чи фортецю. Вони складали там свої далекосяжні плани, розповідали одне одному казки — одне слово, поводилися так, неначе Момо була між ними. — диво дивне! — через те їм і на серці було майже так, як завжди бувало в гурті з нею.

Зрештою, ці діти й на мить не сумнівалися, що Момо повернеться. Про це, щоправда, ніхто не говорив та це й зайве було. Але мовчазна впевненість єднала дітей водно. Момо була з ними, була серцем їхнього гурту, навіть не будучи серед них насправді.

На це Сірі пани не знали ради.

А не знаючи, як скорити собі цих дітей, як відірвати їхні серця від Момо, Сірі пани пішли обхідними шляхами. Вони взялися за дорослих, що опікувалися дітьми. Звісно не за всіх, а тільки за тих, що стали їхніми поплічниками, та їх, на жаль, було не так мало.

Сірі пани обернули проти дітей їхню ж таки зброю.

Деякі люди зненацька згадали про дитячу демонстрацію, плакати й заклики.

— Треба щось робити,— чулися голоси,— це не діло, що дедалі більше дітей лишаються самі, без ніякого догляду. Батькам за це докоряти не можна, бо сучасне життя не залишає їм часу належно дбати про дітей. Але міська управа повинна за них потурбуватися.

— Не годиться,— озивались інші,— щоб бездоглядні діти заважали нормальному вуличному рухові. Зростання кількості нещасливих пригод, спричинених дітьми на вулицях, з'їдає чимраз більше грошей, які можна було б повернути на щось розумніше.

— Бездоглядні діти,— заявляли треті,— це діти морально нестійкі, і з них виходять злочинці. Міська управа має подбати про те, щоб узяти всіх таких дітей на облік. Треба створити відповідні заклади, які б виховували цих дітей корисними і діяльними членами суспільства.

Четверті розмірковували:

— Діти — це людський матеріал майбутнього. А майбутнє-це час реактивних двигунів і електронних приладів. Для обслуговування таких машин нам потрібна ціла армія фахівців. А ми, замість готувати наших дітей до цього прийдешнього дня, ще й досі попускаємо багатьом з них розтринькувати цілі роки дорогого часу на пусті забавки. Це ганьба для нашої цивілізації і злочин проти майбутнього людства!

Все це вельми сприяло членам Ощадкаси Часу. А що в місті було їх уже дуже багато, то їм невдовзі пощастило переконати членів міської управи в конечності щось зробити для бездоглядних дітей.

1 ось по всіх міських кварталах було створено так звані "Дитячі депо" — величезні будинки, куди належало здавати всіх дітей, яких нікому було доглядати, й забирати аж десь згодом, якщо буде змога.