Момо - Сторінка 25

— Наш Джіджі став видатною особою. Ми всі дуже пишаємося ним, бо, що не кажи, а він один із нас! Його можна часто побачити по телевізору, й по радіо він виступає. І в газетах про нього завжди щось написано. Недавно до мене прийшло аж двоє репортерів, щоб я розповів їм щось із колишнього. Я їм розповів, як Джіджі одного разу…

— Посувайтесь там! — гукнуло кілька голосів із черги.

— Але чому він більше не приходить? — спитала Момо.

— Ох, знаєш,— прошепотів Ніно, що вже почав трохи нервуватися, — він тепер зовсім не має часу. У нього тепер важливіші клопоти, а в старому амфітеатрі так чи так нема нічого цікавого.

— Та що там у вас? — почулося кілька сердитих голосів. — Ви що, думаєте, нам хочеться стояти тут довіку?

— Де ж він тепер живе? — вперто допитувалася Момо.

— Десь на Зеленому Шпилі,— відповів Ніно. — У нього, кажуть, чудова вілла з парком. Але тепер, будь ласка, проходь уперед!

Момо, однак, не хотілося проходити, бо вона ж так багато про що мала розпитатися, але її просто попхнули далі. Вона рушила з тацею в руках до одного з грибів-сто-ликів і, на диво, не довго й чекавши, змогла там примоститися. Тільки столик був такий високий, що вона якраз діставала до стільниці носом.

Коли вона поставила на столик тацю, всі інші за ним з огидою поглянули на черепаху.

— Отаке тепер доводиться терпіти! — обізвався один до свого сусіди.

А той пробурчав:

— Що ви хочете — сучасна молодь!

Більше вони нічого не сказали й нібито забули про Момо. Але вона й з їжею мала неабияку мороку: через те, що столик був такий високий, дівчинка ледве могла бачити свої тарілки. Та, бувши дуже голодна, Момо з'їла все до крихти.

Тепер вона була наїдена, але їй конче треба було дізнатися, що сталося з старим Беппо. Отож вона знову стала в чергу. Боячись, щоб люди не сердилися на неї за те, що вона стоїть у черзі просто так, вона знов наставила собі на тацю їжі.

Коли вона нарешті знов підійшла до Ніно, то спитала:

— А де Беппо-Підмітальник?

— Він довго чекав на тебе,— квапливо сказав Ніно, боячись, щоб клієнти часом знову не розгнівались. — Він думав, що з тобою сталося щось жахливе. Все щось говорив про Сірих панів, я вже не згадаю що. Ну, та ти ж його знаєш, він завжди був трохи чудний собі.

— Гей, ви там! — гукнув хтось із черги. — Що, поснули?

— Зараз, зараз, пане! — заспішив Ніно.

— А тоді? — спиталася Момо.

Тоді він наробив переполоху в поліції,— повів далі Ніно, неспокійно провівши рукою по обличчі. — Він страх наполягав, щоб вони тебе шукали. Я чув, що вони кінець кінцем завезли його в якийсь ніби санаторій. Більше я нічого не знаю.

А щоб вас там! — люто ревнув хтось іззаду.— Чи тут ресторан швидкого обслуговування, чи зал чекання? Що У вас там попереду: зустріч родичів, чи що?

— Та наче й так! — благально вигукнув Ніно. Він і досі там? — спитала Момо.

— Не думаю,— відповів Ніно. — Кажуть, ніби його випустили, бо він смирний.

— Так, але де ж він тепер?

— Не маю уявлення, їй-богу, Момо. Але тепер, будь ласка, проходь!

І знов потік людей просто підштовхнув Момо вперед. Знову вона рушила до грибів-столиків, почекала, поки знайшлося місце, і проковтнула цей другий обід. Цього разу їжа смакувала їй куди менше. А просто залишити все на столі їй, звісно, й на думку не спало.

Та їй ще треба було довідатись, що скоїлося з дітьми, які ходили до неї. Іншої ради не було, як тільки втретє стати в чергу, пройти повз скляні ящики й наставити на тацю їжі, щоб тільки люди не сердилися.

Аж ось вона знов опинилась біля каси.

— А діти? — спитала вона. — Що трапилося з дітьми?

— Та тепер усе йде як по-писаному, — став пояснювати Ніно, в якого аж чоло спітніло, коли він утретє побачив перед собою дівчинку. — Я зараз не можу тобі цього розтлумачити, ти ж бачиш, що тут діється!

— Але чому вони більше не ходять? — не відступалася Момо.

— Всі діти, яких нема кому доглядати, тепер живуть у Дитячих депо. їх тепер не кидають самих на себе, тому що… ну, одне слово, про них подбали.

— Ворушіться там попереду, ви, черепахи! — знову закричали в черзі. — Ми теж хочемо нарешті попоїсти!

— А мої друзі? — недовірливо запитала Момо. — Вони справді самі туди захотіли?

— їх про це не питали,— відповів Ніно і неспокійно затарабанив пальцями по клавішах каси. — Діти ж таких питань не вирішують. Про них подбали — прибрали їх з вулиці. Зрештою, це найголовніше, хіба ні?

Момо нічого на те не сказала, тільки допитливо подивилася на Ніно.

І це його вкрай присоромило.

— До лиха цих базік! — розлючено гукнув хтось іззаду. — Просто терпцю не стає на те, що тут сьогодні коїться! Що вам, немає іншого часу теревенити, як тільки зараз?

— Що ж мені тепер робити? — тихо спитала Момо. — Без моїх друзів?

Ніно стенув плечима і став розминати пальці.

— Момо,— сказав він і глибоко вдихнув, як той, хто твердо вирішив обстоювати власну думку. — Будь розумницею і приходь колись іншим разом, зараз я зовсім-таки не маю часу поміркувати з тобою, що тобі робити. Ти завжди можеш тут попоїсти, це ж ти знаєш. Але я, бувши тобою, пішов би й собі в Дитяче депо, де ти матимеш що робити, й будеш розвиватись, навіть зможеш чогось навчитися. Однаково ж тебе туди заберуть, коли ти сама-одна тинятимешся по світі.

Момо знов нічого не сказала, тільки все дивилася на Ніно. Натовп наліг і проштовхнув її далі. Машинально підійшла вона до столика й так само машинально проковтнула третій обід цього дня — на превелику силу, наче їла тирсу. їй стало недобре.

Вона взяла Кассіопею під пахву і, не оглядаючись, тихо пішла до виходу.

— Слухай, Момо,— гукнув їй навздогін Ніно, кинувши на неї погляд наостанку. — Постривай, ти ж мені навіть не розповіла, де це ти була ділася!

Та потім на нього знов насунула черга, і він знов застукотів по клавішах, беручи в клієнтів гроші й даючи їм решту. Усмішка на його обличчі незабаром згасла…

— Я переїла,— сказала Момо Кассіопеї, коли вони вернулися до амфітеатру. — Дуже переїла, дуже. І все ж таки мені здається, наче я голодна.

І, помовчавши трохи, вона додала:

— Я так і не розповіла Ніно про квіти й про музику. Через якусь хвилину вона озвалася знов:

— Та завтра ми підемо шукати Джіджі. Він тобі напевне сподобається, Кассіопеє. Ось побачиш.

На панцері в черепахи проступив великий знак запитання.

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

ЗНАЙДЕНО І ВТРАЧЕНО

Другого дня рано-порану Момо вирушила шукати Джіджі. Черепаху вона, звісно, взяла з собою.

Де Зелений Шпиль, вона знала. То був район багатих вілл, що лежав далеко від амфітеатру, поблизу одноманітних нових будов, тобто на іншому кінці великого міста.

Дорога була далека. Хоч Момо й звикла ходити босоніж, проте, коли вона нарешті дісталася до Зеленого Шпиля, у неї зболіли ноги.

Вона сіла на край тротуару, щоб трохи перепочити.

Тут справді була прегарна місцевість. Вулиці тяглися широкі, чисті і майже безлюдні. У садах за високими мурами й залізними ґратами здіймали до неба свої верхів'я старезні дерева. Будинки в садах були здебільшого довгасті, зі скла й бетону, з пласкими дахами. Рівненько підстрижені соковиті моріжки перед будинками просто-таки кликали поперекидатись на їхній траві. Та ні в садках, ні на моріжках не видно було, щоб хто прогулювався чи бавився. Мабуть, господарі не мали на те часу.

— Аби я тільки знала,— сказала Момо до черепахи,— як мені знайти, де живе Джіджі.

"ЗАРАЗ ДІЗНАЄШСЯ",— проступило на спині в Кассіопеї.

— Ти так гадаєш? — з надією спитала Момо.

— Гей ти, нечупаро,— почулося раптом позад неї,— чого ти тут шукаєш?

Момо обернулася. Перед нею стояв чоловік у якійсь химерній смугастій камізельці. Момо не знала, що в такі камізельки вдягаються слуги багачів. Вона підвелася й промовила:

— Добрий день! Я шукаю будинок Джіджі, Ніно сказав мені, що він тепер тут живе.

— Чий ти шукаєш будинок?

— Джіджі-Гіда. Він мій друг.

Чоловік у смугастій камізельці недовірливо поглянув на дівчинку. Брама позад нього залишилась прочинена, і Момо зазирнула за неї. Вона побачила просторий моріжок, де гралися хорти і плюскотів водограй. А на одному дереві, всипаному цвітом, сиділи пава і павич.

— Ох! — захоплено скрикнула Момо. — Які ж гарні пташки!

Вона хотіла увійти в браму й роздивитися їх зблизька, але чоловік у камізельці схопив її за в'язи.

— Не смій! — сказав він. — Що це на тебе найшло, посмітюхо?

Він пустив Момо й витер хусточкою руку, ніби взявся за щось дуже неприємне.

— Це все ваше?— спитала Момо й показала за браму.

— Ні,— сказав чоловік у камізельці ще неласкавіше. — А тепер забирайся! Тобі тут нема чого шукати.

— Ні, є,— вперто сказала Момо. — Мені треба знайти Джіджі-Гіда. Він мене чекає. Хіба ж ви його не знаєте?

— Тут нема ніяких гідів,— відповів чоловік у камізельці й відвернувся.

Він зайшов у сад і хотів був замкнути браму. Та в останню мить йому ніби щось навернулося на думку.

— Чи не маєш ти на увазі Джіроламо, уславленого оповідача?

— Авжеж, це й є Джіджі-Гід!— зраділа Момо. — Його так і звуть! Ви знаєте, де його будинок?

— І він справді чекає тебе? — допитувався чоловік у камізельці.

— Еге ж,— відповіла Момо,— певнісінько. Він мій друг і платить за все, що я їм у Ніно.

Чоловік у камізельці високо звів брови й похитав головою.

— Ох, ці актори! — промовив він, скривившись. — Такі в них часом чудні забаганки! Але якщо ти справді певна, що для нього твої відвідини щось важать, то його будинок нагорі, останній на вулиці.

І він замкнув браму.

"МАВПА!" — проступило в черепахи на панцері, але відразу й згасло.

Останній будинок на цій вулиці, нагорі, був обведений муром, вищим, ніж зріст людини. І брама до саду, точнісінько як у чоловіка в камізельці, була з залізних плит, так що зазирнути в сад було ніяк. Ніде не видно було кнопки дзвоника чи таблички з прізвищем власника будинку.

— Цікава я знати,— сказала Момо,— чи це взагалі будинок Джіджі. Не схоже, щоб він тут жив.

"А ПРОТЕ ЦЕ ЙОГО БУДИНОК",— проступило на панцері в черепахи.

— А чому тут усе позамикано? — запитала Момо. — Ніяк увійти.

"ПОЧЕКАЙ!"— з'явилась відповідь.

— Атолі,— зітхнула Момо. — Та, мабуть, довго доведеться тут чекати. Звідки Джіджі знатиме, що я тут стою,— коли тільки він узагалі там є.

"ВІН ЗАРАЗ ВИЙДЕ",— прочитала вона на панцері.

Отож Момо сіла просто під брамою і стала терпляче дожидати.