Момо - Сторінка 31
- Міхаель Енде -Ще досить над ним чистого неба, ще я спроможний безперешкодно посилати людям їхній час. Та коли оті похмурі хмари диму закутають нас цілком, тоді до кожної години, що я надсилатиму, додасться трохи мертвого, примарного часу Сірих панів. І коли люди його вберуть, то занедужають, смертельно занедужають.
Момо безпорадно втупилася очима в Майстра Гору.
— І що ж це за недуга? — тихо спитала вона.
— Спершу майже нічого непомітно. Просто якогось дня у людини щезає охота будь-що робити. Ніщо її не цікавить, від усього бере нудьга. І ця нехіть не минається, вона залишається і поволі наростає — день у день, тиждень у тиждень. Людина стає все понурішою, внутрішньо спустошеною, невдоволеною з себе і з усього світу. А там поступово щезає навіть це почуття, і ти вже взагалі нічого не почуваєш. Усе тобі байдуже, усе однаково сіре, увесь світ стає чужим і вже не обходить тебе анітрохи. Немає ні гніву, ні захвату, не можеш ні радіти, ні журитися, не вмієш ні сміятися, ні плакати. В душі панує холод, і ти не спроможний нікого й нічого любити. Якщо до цього доходить, хвороба стає невиліковною. Вороття немає. Люди метушаться із спустошеними, сірими обличчями, стають точнісінько такими, як Сірі пани. Так, тоді вже людина — їхня. Назва цієї хвороби — Смертельна Нудьга. Момо здригнулася від жаху.
— І як ви не віддасте їм усього людського часу,— спитала дівчинка,— тоді всі люди стануть такі, як вони?
— Так,— відповів Майстер Гора,— оцим вони мене й хочуть залякати.
Він підвівся з місця й відвернувся.
— Досі я чекав, що люди самі визволяться від цих мучителів. Вони б це зробили, адже ж Сірі пани, власне, завдяки їм з'явилися на світі. Та далі чекати не можна. Треба щось робити. Але сам-один я нічого не зроблю. — Він подивився на Момо. — Хочеш мені допомогти?
— Так,— прошепотіла Момо.
— Мені доведеться наразити тебе на незмірно велику небезпеку,— сказав Майстер Гора. — Від тебе, Момо, буде залежати, чи світ замре навіки, чи знов почне жити. Чи справді ти ладна зважитися?
— Так,— знов сказала Момо, і цього разу голос її лунав твердо.
— Тоді,— промовив Майстер Гора,— слухай дуже пильно те, що я тобі скажу, бо відтепер ти будеш зовсім сама і я більше не зможу тобі допомогти. Ні я, ані хто інший.
Момо кивнула головою, якнайпильніше слухаючи Майстра Гору.
— Ти повинна знати,— почав він,— що я ніколи не сплю. Якщо я засну, тієї ж миті зупиниться увесь як є час. Світ замре. Але якщо не стане часу, Сірим панам не буде звідки його красти. Щоправда, вони ще деякий час існуватимуть, у них-бо є великі часові запаси. Та коли вони їх вичерпають, то обернуться в ніщо.
— Але, якщо так,— промовила вона,— то все просто!
— На жаль, не зовсім просто, бо тоді мені не треба було б твоєї допомоги, дитино моя. Якщо на світі більше не буде часу, я не зможу прокинутись. І тому світ замре й задубіє навіки. Але в моїй владі, Момо, вділити тобі одну Квітку-Годину. Щоправда, одну-однісіньку, бо ж вона й цвіте завжди тільки одна. І коли увесь у світі час скінчиться, в тебе буде ще одна година.
— І я зможу вас розбудити? — сказала Момо.
— Самим тільки цим,— відповів Майстер Гора,— ми ще не здобудемо нічого, бо запаси Сірих панів далеко більші. За одну годину вони майже нічого не витратять. Отож вони ще будуть існувати. Твоє завдання куди тяжче. Тільки-но Сірі пани помітять, що час зупинився,— а вони це помітять враз, бо довіз сигар припиниться,— вони знімуть облогу і побіжать до своїх запасів. І ти повинна податися за ними слідком, Момо. Коли ти знайдеш їхні сховища, ти повинна не дати Сірим дістатися до них. І ледве-но скінчаться їхні сигари, настане кінець і їм самим. Та й після того треба буде ще дещо зробити, може, найтяжче з усього. Коли щезне останній часокрад, тобі доведеться звільнити увесь награбований час. Бо тільки якщо весь цей час знов вернеться до людей, світ оживе і я зможу прокинутись. І на все це ти матимеш одну-однісіньку годину.
Момо безпорадно дивилась на Майстра Гору. Такої сили труднощів і небезпек вона не сподівалася.
— А може, ти все ж таки спробуєш? — запитав Майстер Гора.— Це ж бо єдина й остання можливість.
Момо мовчала.
їй здавалося, що вона цього неспроможна виконати.
"Я ПІДУ З ТОБОЮ!" — раптом прочитала дівчинка на панцері в Кассіопеї.
Що може їй в усьому цьому допомогти черепаха? І все ж таки то був бодай тонісінький промінчик надії для Момо. Думка про те, що вона буде хоча б не сама-самісінька, додала їй відваги.
Хоч, може, то була й нерозсудлива відвага, проте вона допомогла дівчинці надуматись.
— Я спробую,— рішуче сказала вона.
Майстер Гора довго дивився на неї, потім усміхнувся.
— Багато що виявиться не таким складним, як ти гадаєш. Ти чула голоси зірок. Ти не повинна боятися.
Потім він обернувся до черепахи:
— А ти, Кассіопеє, підеш з нею?
"ЗВІСНО!" — проступило на панцері, а потім цей напис щез і засвітився новий: "ХТОСЬ ЖЕ ТА ПОВИНЕН ЗА НЕЮ НАГЛЯДАТИ!" Майстер Гора й Момо, перезирнувшись, усміхнулися.
— А ви і їй дасте Квітку-Годину? — спитала Момо.
— Кассіопеї вона не потрібна,— пояснив Майстер Гора і ніжно погладив черепасі шию. — Вона існує поза часом. Свій власний невеличкий час вона носить у собі. Вона буде на світі й тоді, коли все в ньому замре навіки.
— Гаразд,— сказала Момо, зненацька відчувши в собі жадобу діяльності. — А що нам робити зараз?
— Зараз,— відповів Майстер Гора,— ми попрощаємося. Момо судомно ковтнула повітря, потім тихенько спитала:
— Хіба ми вже ніколи не побачимося?
— Ми побачимось, Момо,— відповів Майстер Гора. — А до того часу кожна година твого життя приноситиме тобі привіт від мене. Ми ж бо лишаємося друзями, так?
— Так,— кивнувши головою, сказала Могло.
— А тепер я піду,— провадив Майстер Гора,— а ти не питай куди і не йди за мною. Бо мій сон — то сон не звичайний, і краще тобі його не бачити. Іще одне: тільки-но я вийду, ти зараз же відчиниш обоє дверей: маленькі, на яких стоїть моє ім'я, і великі, з зеленого металу, що виходять на Вуличку Ніколицю. Бо тільки-но зупиниться час, усе замре і жодна сила в світі не зрушить їх з місця. Чи ти все добре зрозуміла й запам'ятала, моя дитино?
— Так,— сказала Момо,— але як я знатиму, що час спинився?
— Не турбуйся, ти це помітиш…
Майстер Гора підвівся, а за ним і Момо. Він стиха провів рукою по її скуйовджених косах.
— Прощавай, Момо, голубонько,— мовив він. — Дуже радий, що ти й мене зуміла вислухати.
— Я всім розкажу про вас,— відповіла Момо. — Згодом. І враз Майстер Гора знов зробився невимовно старий,
достоту як тоді, коли він ніс її до золотої бані часу: старий, як скеля або як старе дерево.
Він повернувся й швидко пішов з невеличкої кімнатки поміж стінками годинників. Усе далі й далі чула Момо відгомін його ходи, аж поки, нарешті, перестала її вирізняти з цокання годинників. Може, й сам він перелився в те цокання?
Момо взяла Кассіопею на руки й міцно притулила до себе.
Починалася найбільша і неминуча пригода в її житті.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ПЕРЕСЛІДУВАЧІВ
Щонайперше Момо пішла й відчинила невеличкі двері, на яких стояло ім'я Майстра Гори. Потім швиденько перебігла коридор з великими кам'яними статуями і відчинила великі надвірні двері з зеленого металу. їй довелося напружитись якомога, бо велетенські половини дверей були невимовно важкі.
Скінчивши це, вона кинулася в залу з безліччю годинників і стала чекати, що станеться далі.
І сталося!
Пройшов раптовий струс, тільки струснулась не земля — струснувся час,— отож точніше назвати його часотрусом. Ніякими словами не розкажеш, що відчула при цьому Момо. Почувся такий звук, якого ще зроду не чула жодна людина. То було мов зітхання, що йшло з глибини сторіч.
І все скінчилося.
Тієї ж миті як стій змовкло багатоголосе цокання й дзижчання, дзвінки й удари безлічі годинників. Враз спинилися маятники. Нічого, нічогісінько більше не рухалося.
Усюди залягла тиша, така глибока тиша, якої ще ніде й ніколи не бувало в світі. Часу віднині не було.
І Момо побачила, що тримає в руці велику дивовижну Квітку-Годину. Дівчинка не помітила, як квітка опинилась у неї в руці. Так наче вона зроду була там. Помалесеньку ступила Момо вперед. Так, вона могла рухатися без натуги, як і завжди. На столику ще стояли рештки снідання. Момо сіла на м'який стільчик, та він був тепер такий твердий, як мармур, і не вгинався. У її чашечці ще лишилося трохи шоколаду, та чашечку тепер не можна було зрушити з місця. Момо спробувала вмочити палець у рідину, та шоколад був твердий, мов скло. Так само й мед. Навіть крихт із булочок, розтрушених на таріль неможливо було зрушити з місця. Нічого, навіть найдрібнішої дрібнички не можна було змінити, відколи на світі не стало часу.
Кассіопея заборсалася, і Момо поглянула на неї.
"ТИ ГАЙНУЄШ СВІЙ ЧАС!" — проступило в неї на панцері.
О леле, це ж правда! Момо опам'яталася. Вона перебігла залу, шаснула в малі дверцята, побігла довгим коридором, вискочила у великі двері, забігла за ріг — і сахнулася назад. Серце її почало шалено битись. Часокради зовсім не розбіглися! Навпаки, вони йшли через Вуличку Ніколицю, в якій уже не було потоку часунавспак. Ішли до Будинку Ніденця. Такого вона не сподівалася!
Момо кинулася назад у велику залу і, не випускаючи з рук Кассіопеї, сховалася за великим годинником.
— Оце-то початок,— пробурмотіла вона.
Потім почула в коридорі ходу Сірих панів. Один по одному вони лізли в малі дверечка, поки цілий гурт не опинився в залі. Аж тепер вони стали роззиратися довкола.
— Вражає! — сказав один із них. — Отже, це тепер наша нова домівка.
— Дівча Момо відчинило нам усі двері,— мовив другий попелясто-сірий голос. — Я сам бачив. Розумна дитина! Цікавий я знати, як вона схилила на свій бік старого.
А третій такий самий сірий голос озвався:
— Я гадаю, що Так Званий сам здався. Часовтяг більше не діє у Вуличці Ніколиці, а це означає, що він сам його вимкнув. Отже, він зрозумів, що мусить нам скоритись. Зараз ми з ним упораємося. Де ж це він дівся?
Сірі пани нишпорили скрізь очима, коли враз почувся ще більш попелясто-сірий голос:
— Тут щось не так, Панове! Годинники! Ви тільки погляньте на годинники! Вони всі стоять! Навіть ось оцей пісковий!
— Це він їх зупинив,— нерішуче промовив інший.
— Пісковий годинник не можна спинити! — вигукнув перший.