Момо - Сторінка 4

— Ми — прості моряки і…

— Дайте поки що професорові спокійно поміркувати,— перебила його асистентка Сара. — Це неповторний випадок. Ця дзига, можливо, походить із щонайдавніших часів розвитку Землі і має вік понад мільярд років. На сьогодні збереглися хіба що її мікроскопічно малі підвиди які вряди-годи подибуємо в томатному соусі, а ще рідше — в зеленому чорнилі. Екземпляр таких розмірів, як це? мабуть, єдиний у своєму роді.

Але ж ми прибули сюди,— вигукнув капітан крізь завивання бурі,— щоб усунути причину "Вічного тайфуну" Тож нехай професор скаже, як цю штуку вгамувати.

— А цього,— сказав професор,— я поки що її сам не знаю. Адже наука ще не мала змоги вивчити це явище.

— Гаразд,— мовив капітан. — Ось ми його зараз обстріляємо, тоді й побачимо, що буде.

— Лишенько!— залементував професор. — Обстрілювати єдиний екземпляр Шум-Шума гуміластікум!

Але променеву гармату вже націлили на велетенську дзиґу.

— Вогонь!— скомандував капітан.

Блакитний язик полум'я завдовжки в кілометр вихопився з двожерлової гармати.

Звуку, звичайно, не почулось, бо променеві гармати стріляють, як відомо, протеїнами.

Сліпучий промінь ринув на Шум-Шума, але шалений вихор ухопив його й відкинув геть. Промінь кілька разів несамовито крутонуло, потім підкинуло вгору і там утопило в чорних хмарах.

— Марна річ! — вигукнув капітан Гордон. — Нам слід будь-що підійти до нього ближче!

— Ближче вже не підійдеш!— гукнув у відповідь Дон Мелу. — Машини працюють на повну потужність, але цього досить тільки на те, щоб нас не звіяло.

— У вас є пропозиції, професоре? — поцікавився капітан.

Але професор Айзенштайн тільки знизав плечима. Нічого не могли зарадити і його асистентки. Здавалося, що експедиція має скінчитися нічим.

Тієї миті хтось смикнув професора за рукав. То була прекрасна тубілка.

— Малумба!— сказала вона, підбадьорливо жестикулюючи. — Малумба оїсіту соно! Ервеїні самба інсалту лоло-біндра! Крамуна геі бені-бені садогау.

— Бабалу? — здивовано спитав професор. — Діді мага фенозі інтуге доінен малумба?

— Додо ум ауфу шуламат вавада, — закивала тубілка.

— Ой-ой,— відповів професор і замислено погладив підборіддя.

— Що вона хоче?— поцікавився перший штурман.

— Вона каже, що в її народу є одна прадавня пісня, яка може приспати "Мандрівний смерч", коли хтось зважиться йому її проспівати.

— Сміх та й годі! — буркнув Дон Мелу. — Колискова пісенька для урагану!

— Що ви на це скажете, професоре?— спитала асистентка Сара. — Чи таке можливо?

— Не треба міркувати упереджено,— сказав професор Айзенштайн. — У легендах тубільців не раз буває схована зернина правди. Можливо, існують певні коливання звуку, що впливають на Шум-Шума гуміластікум. Ми просто ще занадто мало знаємо про умови його існування.

— Зашкодити це не зашкодить,— вирішив капітан. — А тому треба спробувати. Скажіть їй, хай заспіває.

Професор обернувся до прекрасної тубілки і сказав:

— Малумба діді оїсафал гуна-гуна, ваваду? Момо-сан кивнула головою і зараз же заспівала вкрай незвичайну пісню, в якій раз у раз повторювались кілька звуків:

Ені, мені, аллубепі

ванна тай сусура тені!

Співаючи, вона ляскала в долоні й пританцьовувала.

Простенька мелодія й слова легко запам'ятовувалися. Поступово решта екіпажу й собі почала мугикати, і скоро вся команда ляскала в долоні й пританцьовувала в лад із піснею.

Було досить дивно бачити, як навіть старий морський вовк Дон Мелу, а там і професор заспівали й забили в долоні, наче дітлахи на ігровому майданчику.

І справді — сталося те, у що ніхто не вірив! Велетенська дзига кружляла дедалі повільніш і повільніш, аж поки й зовсім зупинилася і стала тонути. Ревучи, зійшлася над нею вода. Буря миттю вщухла, дощ перестав, небо стало ясне і блакитне, а морські хвилі вляглися. "Арго" тихо спочивав на блискучому дзеркалі води, наче тут, крім миру і спокою, ніколи нічого й не бувало.

— Люди,— сказав капітан Гордон, вдячно поглянувши на кожного. — Це зробили ми з вами!

Він був небалакучий, це всі знали. Тим більше знаменно було те, що цього разу він ще й додав:

— Я пишаюся вами!

— Здається,— сказала та дівчинка, що прийшла сюди з маленькою сестричкою,— здається, дощ ішов насправді, бо я змокла до рубчика.

Гроза таки була й тим часом перейшла. І найдужче дивувалась дівчинка з маленькою сестричкою — як це вона забулася боятись грому й блискавки, поки пливла на сталевому кораблі?

Діти ще трохи погомоніли про цю пригоду, розповідаючи одне одному, як кожне пережило той чи той її момент.

Потім вони розлучилися, бо треба було піти додому обсушитись.

Тільки один з усіх не був дуже задоволений грою — хлопець в окулярах. Прощаючись, він сказав Момо:

— Шкода, що ми просто потопили цього Шум-Шума гуміластікум. Останній у своєму роді екземпляр! Я б так хотів вивчити його трохи краще!

Та в одному всі сходились: ніде не пограєшся так добре, як у Момо.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

МОВЧАЗНИЙ ДІД І БАЛАКУЧИЙ ХЛОПЕЦЬ

Якщо в когось багато друзів, то серед них завжди є кілька таких, котрі йому найближчі й найдорожчі. Так було й з Момо. Двох друзів мала вона найдорожчих, обидва щодня приходили до неї й ділилися з нею всім. Один був молодий, другий — старий. І Момо не могла б сказати, котрого вона дужче любить.

Старого звали Беппо-Підмітальник. Насправді в нього, певно, було інше ймення, та що він підмітав вулиці й усі звали його Підмітальником, то й сам він став себе так звати.

Беппо-Підмітальник жив поблизу амфітеатру, в хатині, яку сам собі побудував з цегли, покрівельної бляхи й толю. Він був дуже низенький на зріст та ще й ходив трохи згорбившись, отож був мало що вищий за Момо. його велика голова з куценьким білим чубом, який стирчав на всі боки, завжди була трохи перєхняблена, а на носі він мав невеличкі окуляри.

Дехто вважав, що в Беппо-Підмітальника бракує однієї клепки в голові. А все тому, що у відповідь на запитання він тільки привітно усміхався і нічого не казав. Старий думав, і коли йому здавалось, що відповідь не дуже потрібна, то він мовчав собі. Та коли він вважав, що відповісти треба, то думав, як же саме. Інколи минало дві години, а інколи й цілий день, поки він відповість. Той, хто питав, уже встигав забути про своє питання, й тоді слова Беппо здавались йому чудними.

Тільки Момо могла ждати так довго й розуміла, що він мав на думці. Вона знала: то йому треба було так багато часу, щоб не казати неправди. Бо, на його думку, усі в світі лиха йшли з брехні, найчастіше зумисної, а зрідка й випадкової, тієї, яка поставала з поспіху або з неточності.

Щодня, задовго до світання, він на своєму старенькому рипливому велосипеді вирушав у місто — до однієї великої будівлі. Там у дворі він у гурті своїх товаришів чекав, поки йому дадуть мітлу й візок і скажуть, яку вулицю сьогодні підмітати.

Беппо любив ці досвітні години, коли все місто ще спить. І роботу свою робив залюбки й старанно. Він розумів, що це дуже потрібна робота. Вулицю він підмітав поволі, але неухильно. Ступнув крок — вдихнув — махнув мітлою. Ступнув — вдихнув — махнув мітлою. Ступнув — вдихнув — махнув мітлою. Інколи він на хвилину зупинявся і замислено дивився перед себе. А тоді знов починалося: ступнув — вдихнув-махнув мітлою.

І поки він отак махав мітлою, залишаючи позаду себе чисту вулицю і міряючи поглядом брудну попереду, в голові в нього не раз з'являлися великі думки. Та то були думки без слів, думки, що їх так само важко висловити, як часом важко описати запах, про який лишилася хіба що згадка, чи фарбу, що приснилась уві сні. По роботі, сидячи біля Момо, він переказував їй свої великі думки. А через те, що вона так уміла слухати, йому говорилось вільніше й він знаходив потрібні слова.

— Бачиш, Момо,— казав він, наприклад, воно так: інколи перед тобою дуже довга вулиця, і ти собі думаєш: вона така довжелезна, що тобі ніколи не скінчити. — Він якусь мить мовчки дивився перед себе, а тоді повів далі:— І ти починаєш квапитися. І квапишся чимраз дужче. А сам що не глянеш, то все бачиш, що тієї вулиці ніяк не меншає. І ти налягаєш дужче й дужче-з того страху, аж поки нарешті геть виб'єшся з сили і далі не можеш. А вулиця ще вся перед тобою. Так робити не слід.

Він на часинку замислився. Тоді заговорив знову:

— Не слід думати відразу про всю вулицю, розумієш? Треба думати лише про те, щоб зробити наступний крок, наступний раз вдихнути й махнути мітлою. І все тільки про наступний.

Він знов замовк, загадавшись, а потім став казати далі:

— Тоді воно тебе тішить, і це важливо: тоді ти робиш своє діло добре. І так воно й має бути.

По довгій паузі він знов озвався:

— Ти раптом помічаєш, що ступінь по ступеню пройшов цілу вулицю. Сам незчувся як — і з сили не вибився.

Він кивнув головою, дивлячись у землю, й закінчив:

— Ось що важливо.

Іншим разом він прийшов, мовчки сів біля Момо, й вона помітила, що він думає над чимось і, певно, казатиме щось незвичайне. І враз він подивився їй у вічі й мовив:

— Я впізнав нас із тобою.

Він довго мовчав, потім тихо повів далі:

— Це часом трапляється — в обід, коли все від спеки западає в сон. Тоді світ стає прозорий. Наче річка, розумієш? Видно все аж до дна.

Він знову кивнув головою, хвилину помовчав, тоді сказав ще тихіше:

— Там лежать зовсім інакші часи, внизу, на самому дні.

Він знов довго думав, шукаючи потрібних слів. Та, мабуть, не знайшов, бо несподівано заговорив найзвичайнішим тоном:

— Я сьогодні замітав біля старого міського муру. Там п'ять каменів — зовсім інакшого кольору. Отак, розумієш?

І старий намалював пальцем на пилюці велике "Т". Він довго дивився на ту літеру, перехиливши набік голову, й раптом сказав:

— Я їх упізнав, ті камені.

Після довгенької паузи старий промовив, затинаючись:

— То були зовсім інакші часи — тоді, коли будували той мур. Багато людей там працювало. Та було серед них двоє — вони ж то й примудрували оті камені. Знак лишили, розумієш? Я його впізнав.

Він провів рукою по очах. Здавалося, йому тяжко було промовити те, що він хотів, бо коли старий знов обізвався, то слова лунали ніби через силу:

— Вони були зовсім інакші з себе, ті двоє тоді, таки зовсім інакші. — І докінчив, трохи аж гнівно:— Але я впізнав їх — тебе й себе. Я впізнав нас!

Не можна докоряти людям за те, що, слухаючи таку мову Беппо-Підмітальника, вони посміхались, а декотрі в нього за спиною стукали себе пальцем по лобі.