Момо - Сторінка 5

Але Момо любила Беппо й берегла усі його слова в своєму серці.

Другий найближчий приятель Момо був молодий і становив в усьому цілковиту протилежність Беппо-Підмітальникові. Був то гарний хлопець з мрійливими очима і неймовірно працьовитим язиком. Він був великий мастак на жарти й побрехеньки і вмів так безжурно реготати, що ви просто не могли й собі не засміятись разом з ним,— дарма чи вам того хотілося чи ні. Ім'я його було Джіроламо, та всі звали його просто Джіджі.

Та оскільки старого Беппо ми вже назвали Підмітальником — за його роботою, то й Джіджі назвім за його фахом — хоча ніякого справжнього фаху він не мав. Назвімо його Джіроламо Гідом. Але, як уже сказано, гідом Джіджі бував лише при нагоді й зовсім не тому, що його хтось на це уповноважив.

Єдина річ, потрібна йому для такої діяльності, була кепка з великим козирком. Він миттю надягав її на голову, коли часом двоє-троє туристів справді забивались до амфітеатру. Із преповажним виглядом підійшовши до них, Джіджі брався поводити їх усюди й усе пояснити. Якщо прибулі погоджувалися, він давав собі волю й набалакував їм сім мішків гречаної вовни. Він так сипав вигаданими подіями, прізвищами й датами, що бідолашним слухачам голова обертом ішла. Декотрі помічали, що він вигадує, і розгнівані, йшли геть, але більшість брала все за чисту монету і платила Джіджі також чистою монетою, коли той підставляв їм свою кепку.

Люди з прилеглих околиць реготалися над вигадками Джіджі, хоча дехто глибокодумно зауважував, що не годиться, мовляв, за історії, які ти простісінько вигадав, та й годі, ще й брати добрячі гроші.

— Але ж так роблять усі поети,— казав на те Джіджі. — А що, може, туристи нічого не дістають за свої гроші? То я вам скажу, що вони дістають саме те, чого бажають. А що з того, чи це написано в учених книжках, чи ні? Хтозна — а може, й в учених книжках усі історії так само вигадані, тільки цього вже ніхто не пам'ятає? Іншим разом він сказав:

— Ет, а що взагалі правда, а що неправда? Хто тепер може знати, що тут діялося тисячу чи дві тисячі років тому? Може, ви це знаєте?

— Ні,— приставали до його думки інші.

— От бачите!— вигукував Джіджі. — А як же ви можете казати, що мої історії — то вигадка? Могло ж випадково так і трапитись, як я розповідав, і тоді виходить, що я казав чистісіньку правду!

Проти цього важко було заперечити. Авжеж, на язик Джіджі був такий меткий, що з ним нелегко було змагатися.

На жаль, туристи, яким хотілось оглянути амфітеатр, траплялись дуже зрідка, і Джіджі частенько мусив братися до іншої роботи.

Бував він і за паркового доглядача, й за свідка тим, що брали шлюб, водив гуляти чужих собак, носив листи закоханим, супроводив покійників, продавав сувеніри й котячий харч, і багато чого ще робив — коли як випадало.

Та Джіджі мріяв стати колись багатим і славетним, жити в казково-гарному домі серед саду, їсти з позолочених тарілок і спати на шовкових подушках. Він бачив себе в виблисках своєї майбутньої слави, наче сонце, чиї промені гріли його тепер, ще вбогого,— так би мовити, здалеку.

— І я досягну цього!— вигукував він, коли інші сміялися над його мріями. — Усі ви ще згадаєте мої слова!

Як він збирався цього досягти, Джіджі, звісно, й сам би не сказав. Бо ж про невтомну старанність і наполегливу працю він був не дуже високої думки.

— Це не штука,— не раз казав він Момо. — Роботою хай собі хто хоче багатіє, та не я. Ти глянь тільки, на що вони схожі, ті, що за сякий-такий добробут продають своє життя і душу! Ні, з цими мені не по дорозі! Нехай у мене раз у раз не вистачає грошей, щоб купити собі чашечку кави,— та Джіджі є Джіджі!

Здавалось би, це неможливо, щоб двоє таких неоднакових людей, з такими неоднаковими поглядами на життя й на світ, як Джіджі-Гід і Беппо-Підмітальник, приятелювали між собою. А проте це було так. Дивна річ, але єдиний, хто не гудив Джіджі за його дитячу легковажність, був саме старий Беппо. І не менш дивно те, що саме язикатий Джіджі, один з усіх, не кепкував над химерним старим Беппо.

Було воно так ще й через те, що маленька Момо вміла пильно слухати обох.

Ніхто з них трьох і гадки не мав, що на їхню дружбу ось-ось має впасти чорна тінь. Та й не лише на їхню дружбу, а на весь той край — тінь, що дедалі розросталася і вже тепер, темна й холодна, нависла над цілим містом.

Це була немовбито якась нечутна й незрима навала, яка посувалася що день то далі і проти якої ніхто не боронився, бо ж ніхто її гаразд не помічав.

А завойовники-хто були вони?

Навіть старий Беппо, що багато вмів бачити,— і той не помітив Сірих панів, що шастали по великому місту дедалі рясніше й настирливіше. І вони зовсім не були невидимі. Люди їх бачили — і все ж таки не помічали. Якимось лиховісним чином вони примудрялись не привертати уваги, тож ви просто або дивилися повз них, або вмить забували їхній вигляд. І вони могли робити своє діло непомітно, саме тому, що весь час крутились перед очима. А що вони нікому не впадали в око, то ніхто, звісно, й не питав, звідкіля їх набралося і набирається дедалі більше.

Вони їздили вулицями в елегантних сірих автомобілях, заходили в усі будинки, сиділи в усіх ресторанах. І раз у раз щось занотовували до своїх невеличких нотатників.

Панове ці були вбрані з голови до п'ят у сіре. І навіть обличчя в них були як сірий попіл. На головах вони мали цупкі круглі капелюхи і курили манісінькі попелясті сигари. Кожен з них завжди носив з собою свинцево-сірий портфель.

І Джіджі-Гід теж не помітив, що чимало цих Сірих панів уже не раз снували довкола амфітеатру і щось усе записували до своїх нотатників.

Тільки Момо якось увечері вгледіла їхні похмурі силуети в найвищому ряду прадавнього амфітеатру. Вони подавали один одному якісь знаки, а тоді схилили голови докупи, наче про щось радилися. Нічого не було чутно, але Момо раптом зробилося якось так холодно, як зроду не бувало. Вона щільніше закуталась у свою велику куртку, та це нічого не зарадило, бо то не був звичайний собі холод.

Потім Сірі панове знов десь щезли і відтоді не з'являлися.

Того вечора Момо не чула тихої, а проте могутньої музики, яку щоразу чула досі. Та вже другого дня життя попливло собі далі, як звичайно, і Момо не згадувала більше тих чудних гостей. Вона, як і всі, про них забула.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

КАЗКИ ДЛЯ ВСІХ I КАЗКА ДЛЯ ОДНІЄЇ

Помалу-малу Момо стала необхідною для Джіджі. Він, якщо тільки взагалі можна сказати це про такого примхливого, легковажного хлопця, відчув глибоку любов до цього розхристаного дівчати і ладен був скрізь водити його за собою.

Як ми вже знаємо, Джіджі найдужче в світі любив розповідати всілякі історії. Але тепер він став розповідати їх не так, як досі,— він і сам це відчував. Досі оповідки в нього не раз виходили таки вбогенькі, просто йому нічого кращого не спадало на думку. Він часто повторював сам себе, переказував або побачене в кіно, або вичитане з газети. Його історії, як то кажуть, були приземлені, та відколи він зустрів Момо, вони враз сягнули вгору, мов на крилах.

А надто коли Момо була поряд і слухала, тоді його фантазія буяла, мов весняна лука. Діти й дорослі купчились тоді довкола нього. Тепер він умів оповідати такі історії, що могли тягтися днями й тижнями, фантазія його зробилась невичерпна. А втім, він і сам слухав себе з великою цікавістю, бо ніколи не відав, куди заверне його творча думка.

Одного разу, коли знов навідались туристи, яким забаглося оглянути амфітеатр (Момо сиділа трохи обіч на кам'яних сходах), Джіджі почав розповідати так:

— Високошановні пані і панове! Як вам, звичайно, всім відомо, цариця Труднація Августина провадила незліченні війни, щоб оборонити своє царство від нападів Тремких і Полохких.

Коли цариця одного разу знову приборкала ці народи, вона так розгнівалася на цих завсідних порушників спокою, що пригрозила винищити всіх їх до ноги, якщо їхній король Ксаксотраксолус не віддасть їй свою Золоту рибку.

На той час, мої панове й пані, золоті рибки в наших краях не були відомі. Та цариця Труднація довідалась від якогось мандрівника, що в короля Ксаксотраксолуса є манісінька Золота рибка, і коли вона виросте, то з неї стане щире золото. Оцю-то дивовижу й захотіла собі будь-що мати цариця Труднація.

Король Ксаксотраксолус тільки усміхався в кулачок. Золоту рибку, що таки справді була в нього, він сховав під ліжко. А цариці замість неї звелів передати китеня в оздобленій самоцвітами супниці.

Царицю, щоправда, трохи здивувала величина рибини, бо Золота рибка уявлялась їй меншою. А проте, сказала вона собі, що більша, то краще, бо, зрештою, з такої рибини буде й більше золота. Та поки що ця Золота рибка ніскілечки не вигравала золотом, і це трохи непокоїло царицю. Одначе посол короля Ксаксотраксолуса пояснив їй, що золото з рибини стане аж тоді, коли вона виросте, і ніяк не раніше. Отож найперша умова — не заважати її розвиткові. На цьому Труднація заспокоїлася.

Рибина виростала щодень більша, споживаючи силу-силенну їжі. Труднація була не бідна, і рибина могла їсти стільки, скільки подужала, отож вона все гладшала й круглішала. Невдовзі супниця зробилася для неї замала.

— Що більша, то краще,— мовила цариця Труднація й звеліла переселити рибину до ванни.

Але по зовсім недовгім часі вона вже й у ванні не вміщалася. Вона росла й росла. Тоді її переправили до царського басейну, і це було таки морочливе діло, бо рибина вже важила стільки, як добрий бугай.

Один із тих рабів, що переселяли рибину до басейну, послизнувся, і цариця наказала негайно вкинути сердешного до левів, бо душі не чула у своїй рибині.

Щодня вона годинами сиділа на краєчку басейну й дивилася, як та росте. І думала цариця тільки про золото, бо ж відомо, що жила вона он як розкішно і золота їй завжди було мало.

— Що більше, то краще,— одно мимрила вона, дивлячись просто перед себе.

Цю фразу було оголошено загальним законом і написано бронзовими літерами.

Аж ось і царський басейн став затісний рибині. Отоді й звеліла Труднація вибудувати будівлю, руїни якої ви оце бачите перед собою, мої пані й панове. Це був велетенський округлий акваріум, по вінця налитий водою, й тут уже рибина мала собі де випростатись.

Цариця власною своєю царською особою вдень і вночі сиділа он отам і стежила за велетенською рибиною,— чи не зробилося вже з неї золото.