Монт-Оріоль - Сторінка 11

Поль, що супроводив Христіану, спинився.

— Дивіться, непогано, — промовив він. — Хлопець має хист. У виконанні оркестру ця музика справила б велике враження.

Потім запитав Христіану:

— Ви любите музику?

— Дуже.

— Мене вона приголомшує. Коли я слухаю улюблений твір, то здається, що вже перші звуки здирають з мене шкіру, вся вона тане, розчиняється, наче й нема її на моєму тілі, м’язи і нерви мої стають зовсім оголені, беззахисні перед натиском музики. І справді, оркестр грає на моїх оголених нервах, і вони тремтять, здригаються від кожної ноти. Я сприймаю музику не тільки слухом, я відчуваю її всім тілом, воно все, від голови до ніг, вібрує. Ніщо не дає мені такої насолоди, точніше — такого щастя.

Христіана всміхнулася:

— У вас такі глибокі почуття.

— А як же! Хіба варто жити без глибоких почуттів? Я не заздрю тим, у кого на серці панцир черепахи чи шкура гіпопотама. Щасливі тільки ті, хто страждає від своїх почуттів, хто сприймає їх, як удари, і кому вони дають насолоду, мов ласощі. Бо треба усвідомлювати всі наші переживання, і радісні й сумні, насичуватись ними, впиватися, зазнаючи найгострішого щастя чи найболіснішої туги.

Вона звела на нього очі, трохи вражена цими словами, як і всім тим, що за тиждень почула від нього.

Справді, цей новий друг — а він одразу став її другом, незважаючи на перше прикре враження, — вже тиждень порушував спокій її душі, здіймаючи в ній хвилі почуттів, як хвилі на воді,— коли туди кидають камені. Він кидав камені, великі й важкі камені, в її ще повитий сном розум.

Батько Христіани, як і всі батьки, все ще ставився до неї як до маленької дівчинки, з якою не слід говорити про серйозні речі; брат смішив її, але збудити у сестри думку не міг; чоловікові й до голови не приходило, що з дружиною можна розмовляти про щось, крім того, що стосувалося б їхнього родинного життя; і вона жила досі в душевному заціпенінні, задоволена і спокійна.

Новий знайомець ударами своєї думки, немов ударами сокири, розбивав те, що зв’язувало її розум. До того ж він був з тих чоловіків, що подобаються жінкам — усім жінкам — самою своєю натурою, хвилюючою гостротою своїх почуттів. Він умів розмовляти з ними, міг усе сказати їм, примусити їх усе зрозуміти. Нездатний на тривалі зусилля, але талановитий, завжди сповнений пристрасної любові або ненависті, схильний говорити про все з наївним запалом непохитної впевненої людини, мінливий і захоплений, він вирізнявся суто жіночими рисами вдачі — був по-жіночому довірливий, принадний, жвавий, збуджений — і разом з тим мав твердий чоловічий розум — активний, ясний і проникливий.

Зненацька їх догнав Гонтран.

— Оберніться, — сказав він, — і погляньте на подружжя Онора.

Вони обернулись і побачили лікаря Онора поруч з товстою, старою, одягненою в синє жінкою, голова якої нагадувала садову клумбу, стільки всяких рослин та квітів було у неї на капелюсі.

Вражена Христіана спитала:

— Це його дружина? Та вона ж років на п’ятнадцять старша за нього!

— Авжеж, їй шістдесят п’ять. Колишня повитуха, яку він полюбив між двома пологами. До того ж, вони, здається, з ранку до ночі гризуться.

Почувши якісь вигуки, вони пішли назад до казино. На великому столі перед водолікарнею були розкладені виграшні лотереї; ІІетрюс Мартель, якому допомагала маленька брюнетка, панна Одлен з Одеона, витягав і оголошував номери, розважаючи юрбу різними шарлатанськими теревенями. Підійшов маркіз із сестрами Оріоль та Андер-матом, запитав:

— Ми що, залишимось тут? Надто гамірно.

Вирішили прогулятись у гори, по дорозі з Анваля на

Ларош-Прадьєр.

Щоб вийти на неї, вони одне за одним рушили вузькою стежкою через виноградники. Христіана легко і швидко йшла попереду. Тут, в Анвалі, вона жила ніби якось по-новому, відчуваючи нову силу й таку радість життя, якої раніше ніколи не знала. Можтиво, на неї так благодійно впливали купелі, гоячи легкі недуги, які викликають безпричинний смуток, і вона стала яскравіше сприймати все і щиро всьому радіти. А може, почувала себе такою бадьорою і збудженою просто від того, що тут був цей загадковий запальний чоловік, що навчав її розуміти світ.

Дихаючи на повні груди, Христіана згадувала, що казав Поль про запахи, які розносить вітер. "Справді,— думала вона, — він навчив мене відчувати пахощі повітря". Тепер вона розрізняла всі запахи, особливо виноградний, такий легкий, тонкий, невловимий.

Вибралися на дорогу й далі пішли групками. Андермат із старшою дочкою Оріоль — Луїзою ішли попереду, розмовляючи про благодатні землі Овернського краю. Ця овернка, справжня дочка свого батька, обдарована природженим інстинктом, до тонкощів у всіх подробицях знала, як ведеться сільське господарство і говорила про все розважливо, чемно і стримано, як її навчили в монастирі.

Слухаючи Луїзу, Андермат поглядав на неї збоку, і ця розсудлива дівчина, така обізнана в практичних справах видавалась йому просто чарівною. Іноді він трохи здивова но перепитував:

— Як! У Лімані земля коштує до тридцяти тисяч франків за гектар?

— А так, пане, якщо ця земля під добрими яблуневими садами, що дають десертні яблука. Майже всі фрукти для Парижа постачає наш край.

Андермат обернувся і з пошаною глянув на Лімань, бо з дороги, по якій вони йшли, було видно, скільки око сягало, широку долину, повиту легеньким голубуватим серпанком.

Христіана з Полем теж спинилися, милуючись безмежним затуманеним краєм, таким чарівним для зору, що хотілося дивитись і дивитись на нього без кінця-краю.

Понад дорогою в цьому місці росли величезні горіхи і в тіні від їхнього густого листя стояла приємна прохолода. Дорога вже не вела вгору, а вилася по узгір’ю, вкритому виноградниками, а вище — низькою зеленою травою, що сягала аж до гребеня не дуже високого тут гірського пасма.

Поль тихо мовив:

— Гарно тут, правда ж гарно? Чого мене так хвилює цей краєвид? Справді, чого? Він наче випромінює чари, такі глибокі, такі неосяжні,— саме неосяжні,— що вони проймають мене до самого серця. Дивишся на цей простір, і здається, що думка розгортає крила, правда? І летить, кружляє, ширяючи десь далеко-далеко, до тих омріяних країв, яких ми ніколи не побачимо. Так, це прекрасно, це наче мрія, а не дійсність.

Христіана слухала мовчки, сповнена чекання, надії, ловила кожне його слово і чомусь хвилювалася. їй і справді бачились інші країни — блакитні, рожеві, неправдоподібні й чарівні, недосяжні і завжди жадані,— прекрасні країни, з якими не зрівняються ніякі інші.

Бретіньї сказав:

— Так, тут гарно, просто чудово. Є краєвиди величніші, але не такі гармонійні. О краса, гармонійна краса! Це все, що є на світі. Окрім краси, нічого більше немає! Проте мало хто її розуміє! Обриси людського тіла, статуї чи гори, барви картини чи ось цієї долини, невловна усмішка Джо-конди, слово, що хвилює душу, якась дрібничка, що робить митця богорівним творцем, — хто з людей помічає це? Послухайте, я прочитаю вам дві строфи з Бодлера. — І продекламував:

Чи неба ти дитя, чи темної геєни,—

Байдуже, о красо, потворо чарівна,

Коли безмежне ти відслонюєш для мене,

Яке мій дух злюбив, хоча його не зна.

Будь божим ангелом, сиреною страшною,

Царице днів моїх, чий погляд — оксамит,—

Дарма! Ти ритм, огонь, ти запах — і з тобою Час не такий тяжкий і легший серцю світ

Здивована його піднесеною схвильованістю, Христіана запитливо дивилася на Поля — не зовсім розуміла, що ж незвичайного в цих віршах.

Він угадав, що вона думала і, гніваючись на себе за те, що не зміг захопити її своїм запалом, — хоча й дуже добре прочитав вірші,— мовив трохи зневажливо:

— Ну й телепень же я — захотів, щоб вам сподобався такий витончений поет. Але, сподіваюсь, настане день, коли ви все це відчуєте так само, як і я. Жінки сприймають усе більше почуттям, аніж розумом і вловлюють таємний, прихований задум митця тільки тоді, коли в їхній Душі виникає співчутливий відгук.

І, вклонившись, додав:

— Я спробую викликати у вас цей співчутливий відгук.

Христіана не завважила зухвальства в тих словах, вони

видалися їй тільки нудними, та вона й не намагалась зрозуміти цього дивного мОлодика, бо раптом вражена, помітила те, чого досі не помічала: він був дуже елегантний, але в очі найперше впадала не тонка вишуканість його вбрання, а надто висока, міцна і надто мужня постать.

До того ж у формі його голови, в рисах обличчя було щось грубе, невикінчене і через те на перший погляд здавалося, що він якийсь незграбний. Але, звикнувши до його рис, нетрудно було помітити в них чарівність, сповнену могутньої сили чарівність, часом таку ніжну від м’яких інтонацій його глухуватого голосу.

Вперше помітивши, який він гожий і як гарно одягнутий, Христіана подумала:

"Далебі, його якості відкриваються тільки поступово, одне по одному".

їх бігом доганяв Гонтран.

— Агов, сестро! — кричав він. — Христіано, зажди!

А коли догнав — сказав, сміючись:

— Ой! Ідіть послухайте малу Оріоль, така втішна і напрочуд дотепна дівчина. Тато, нарешті, приручив її, і вона розповідає страшенно кумедні речі. Почекаймо їх.

І вони почекали маркіза, що йшов з молодшою сестрою Оріоль — Шарлоттою.

Дівчина по-дитячому лукаво і захоплено розказувала всякі оповідки про наївність і хитрість селян. Показувала їхні жести, повільну ходу, поважну мову, лайки, оті незліченні "чорт забери", які звучали в них "чорррт жаберрри", копіювала їхню міміку, і від того її вродливе збуджене личко ставало просто чарівним. Жваві оченята блищали, досить великий рот гарно розкривався, показуючи чудові білі зубки; ледь кирпатий носик надавав їй задерикуватого вигляду; і вся вона була свіжа, мов та квітка, до якої хочеться доторкнутися губами.

Маркіз майже весь час жив у своїх маєтках. Христіана і Гонтран виросли в родовому замку серед гордовитих і гладких нормандських фермерів, яких за звичаєм інколи запрошували до столу, а з їхніми дітьми, товаришами по першому причастю, вони приятелювали; і тепер легко знайшли спільну мову з цією селяночкою, вже мало не панянкою, говорили по-дружньому просто, невимушено й лагідно, одразу викликавши у неї веселу й довірливу певність.

Повернулись Андермат з Луїзою — вони дійшли до села, а далі йти не схотіли.

Усі посідали на траві під деревом біля рівчака.

Сиділи довго, в млосному, блаженному заціпенінні, стиха розмовляючи про все і ні про що.