Монт-Оріоль - Сторінка 29

А, ви червонієте, це добрий знак! Побачите, що я буваю дуже люб’язний, якщо постараюсь. Правда ж, мад-муазель Шарлотта?

Обидві сестри й справді червоніли, а Луїза все так само поважно бурмотіла:

— Ох, який же ви шаленець, добродію!

Він відповідав:

— О, згодом у товаристві ви ще й не таке почуєте, коли вийдете заміж, а це ж незабаром станеться. Отоді наслухаєтесь усяких компліментів!

Христіана і Поль Бретіньї хвалили Гонтрана за те, що привів Луїзу Оріоль; маркіз усміхався, тішачись дитячою пустотливістю сина; Андермат думав: "Далебі, у нього непогано виходить". А Гонтран був роздратований роллю, яку мусив грати; його вабило до Шарлотти, а розрахунок велів упадати за Луїзою; і, всміхаючись до неї, молодик подумки шепотів крізь зуби: "А, твій батько, старий шахрай, надумав ошукати мене, але ти, дорогенька, ще побачиш, як ловко я поверну це діло".

Він поглядав то на молодшу, то на старшу, порівнюючи їх. Звісно ж, молодша йому більше подобалась; вона була веселіша, жвавіша, з ледь кирпатим носиком, бистрими очима, вузьким лобом, дещо широким ротом і чудовими, трохи великими, зубами.

Але й старша була гарна, тільки що холодніша, не така весела. Ця ніколи не стане ні дотепною, ні чарівною в інтимному житті, зате коли б на балі оповістили: "Графиня де Равенель", то вона була б гідною його імені і, може, краще за молодшу трималася б, трохи звикнувши й огледівшись серед людей шляхетного походження. І все-таки він лютував, злостився на них обох, і на їхнього батька, і на брата й сам собі обіцяв, що згодом, будучи вже господарем становища, віддячить їм усім за свою невдачу.

Коли після обіду повернулися до вітальні, він попросив Луїзу погадати йому на картах, — вона мала славу доброї ворожки. Маркіз, Андермат і Шарлотта уважно слухали, мимоволі зваблені таємницею невідомого, можливістю неймовірного, тією непоборною вірою в чудеса, яка нерідко так міцно сидить у людині, що часом навіть найтверезіший розум бентежать нікчемні вигадки шарлатанів.

Поль і Христіана розмовляли біля відчиненого вікна.

З якогось часу, відчуваючи, що Поль уже не любить її так, як раніше, вона була дуже нещасна. їй здавалось, що то якесь непорозуміння, але воно день у день загострювалось, і винні в тому були вони обоє. Вона вперше догадалась про своє лихо під час свята, в той вечір, коли водила Поля на дорогу. Бачила, що в його погляді вже немає колишньої ніжності, а в голосі — колишньої ласки, що він уже не так пристрасно піклується про неї, як колись, — бачила, але цієї зміни відгадати не могла.

А зміна сталася вже давно, ще того дня, як вона, прийшовши, як і щодня на побачення, щаслива, радісна, сказала йому: "Знаєш, я, здається, таки й справді вагітна!" Від цих слів у нього по шкірі пройшов неприємний дрож.

І потім при кожній зустрічі вона говорила йому про свою вагітність, — яка переповнювала радістю її серце, а Поля дратувало це захоплення тим, що видавалось йому прикрим, бридким, чимось неохайним і ображало його високі почуття до свого кумира.

Згодом, побачивши, як вона змінилася, схудла, як позападали їй щоки і пожовкло обличчя, він подумав, що Христіана мала б звільнити його від цього видовища і на кілька місяців зникнути, а потім з’явитися ще свіжішою, красивішою, ніж раніше, і змусити його забути цю пригоду, чи, може, долучити до кокетливих чарів кохання ще й інші — тонкі, скромні чари юної матері, яка тільки здалеку показує своє дитя, все в рожевих стрічках.

До того ж вона мала рідкісну нагоду' зробити все пристойно, чого він і сподівався — могла поїхати на літо в Монт-Оріоль, а його лишити в Парижі, щоб він не бачив, як вона змарніла й погіршала. Поль надіявся, що вона це зрозуміє.

Але, тільки-но приїхавши в Оверн, Христіана зразу ж почала наполегливо, безупину кликати його в численних листах, таких розпачливих, що він піддався слабості та жалості й приїхав. І тепер його гнітила її незграбна і плаксива ніжність; йому страшно хотілось покинути її, більше не бачити, не чути її недоречного любовного воркування, що так дратувало його. Кортіло сказати їй геть усе, що було в нього на серці, пояснити, як нетактовно й безглуздо вона поводиться, але він не міг цього зробити; не наважувався залишити її і в той же час не міг стримати свого нетерпіння, що прохоплювалось у гірких і образливих словах.

Христіана переживала, мучилася від цього, тим дужче, що почуваючи себе з кожним днем гірше, слабуючи на всі недуги вагітних жінок, вона більше, ніж будь-коли, потребувала розради, ласки, ніжності. Вона любила його, безза-вітно віддавшись йому тілом, душею, всім своїм єством, любила тією любов’ю, яка стає часом безоглядною і нескінченною жертвою. Вона вважала себе вже не коханкою його, а дружиною, подругою, його вірною, відданою, покірною рабинею, його річчю. Для неї в стосунках між ними вже не йшлося про залицяння, кокетство, про бажання завжди подобатись, бо ж вона вся належала йому, бо вони були скуті одним таким ланцюгом, ніжним і могутнім — дитиною, що скоро мала народитися.

Тільки-но вони лишились удвох коло вікна, Христіана знову почала свої ніжні ремства:

— Полю, коханий Полю, скажи, ти, як і раніше, любиш мене?

— Ну звісно! Слухай, ти щодня питаєш мене про одне й теж, це дуже одноманітно.

— Вибач! Просто мені вже не віриться, треба, щоб ти запевнив мене, треба весь час чути від тебе таке дороге

слово; а ти кажеш його мені вже не так часто, як колись, от я й мушу просити його в тебе, вимолювати, жебрати.

— Ну, гаразд, я люблю тебе! Але поговорімо про щось інше, прошу тебе!

— О, який ти жорстокий!

— Та ні, я не жорстокий. Тільки… тільки ти не розумієш… не розумієш, що…

— О ні! Я прекрасно розумію, що ти вже не любиш мене. Якби ти знав, як мені боляче!

— Слухай, Христіано, заклинаю — не нервуй мене. Коли б ти знала, як нетактовно ти поводишся!

— О, коли б ти любив мене, ти не казав би так.

— Та коли б я не любив тебе, то, хай йому чорт, не приїхав би.

— Слухай, ти тепер належиш мені, ти мій, а я твоя. Нас нерозривно зв’язує народження нового життя; але пообіцяй, що як розлюбиш мене колись, згодом, то скажеш мені про це, обіцяєш?

— Обіцяю.

— Клянешся?

— Клянусь.

— Але й тоді ми залишимось друзями, правда?

— Авжеж, залишимось друзями.

— В той день, коли розлюбиш мене, ти прийдеш і скажеш: "Люба Христіано, я дуже люблю тебе, але це вже не те, що було. Будьмо тепер друзями, тільки друзями".

— Згода, обіцяю.

— Клянешся?

— Клянусь.

— А все-таки мені буде дуже боляче! Як ти любив мене торік!

Позад них слуга оповістив:

— Пані герцогиня де Рамас-Альдаварра!

Вона приходила по-сусідському, бо Христіана щовечора приймала знатних курортників, як королева в своєму королівстві.

Красуню іспанку супроводив усміхнений і покірний доктор Мазеллі. Жінки потиснули одна одній руки, посідали й почали розмову.

Андермат покликав Поля.

— А йдіть-но сюди, друже, панна Оріоль чудово гадає на картах, вона наворожила мені багато цікавого.

І, взявши Бретіньї під руку, додав:

— Чудна ви людина! В Парижі ми ніколи не бачимось,

навіть раз на місяць, дарма що дружина запрошує вас. Звідси писали стільки листів, щоб витягнути вас. А тепер такі сумні, наче по мільйону щодня втрачаєте. Що вас' турбує? Може, треба вам чимось допомогти? Скажіть нам.

— Ні, нічого, любий. Якщо я не часто буваю у вас в Парижі, то це ж Париж, розумієте?..

— Цілком… Розумію. Але хоч тут будьте бадьоріші. Я тут готую два-три свята, думаю, вони будуть цікаві.

Слуга доповів:

— Пані Бар і професор Клош.

Клош увійшов з дочкою, молоденькою вдовою, рудою і жвавою. Потім, майже зразу ж, той самий слуга оповістив:

— Пан професор Ма-Русель.

Разом із професором увійшла його дружина — бліда, літня жінка з гладенько зачесаним на скронях волоссям.

Професор Ремюзо напередодні виїхав, купивши дачу, в якій жив, причому казали, на винятково вигідних умовах.

Двом його колегам дуже хотілося знати, які ж то умови, але Андермат тільки сказав:

— О, ми виробили умови, вигідні для всіх. Якщо ви захочете наслідувати цей приклад, то ми, гадаю, домовимось… Коли надумаєте — скажіть мені, й тоді ми поговоримо.

Прийшов і доктор Латон, потім доктор Онора, без дружини, — він з нею нікуди не ходив.

У вітальні стало гамірно від голосів, від розмов. Гонтран не відходив від Луїзи Оріоль, розмовляв з нею, нахиляючись до її плеча, і час від часу, сміючись, казав комусь, хто проходив поблизу:

— Хочу покорити свого ворога.

Мазеллі сів біля дочки професора Клоша. Він уже кілька днів скрізь ходив за нею, і вона з задерикуватою сміливістю приймала його залицяння.

Герцогиня не спускала очей з Мазеллі і, здавалось, була обурена й роздратована. Раптом вона підвелася, перетнула вітальню і, обірвавши розмову свого лікаря з рудою красунею, сказала:

— Знаєте, Мазеллі, нам треба йти. Я щось кепсько почуваю себе.

Коли вони вийшли, Христіана підступила до Поля й мовила:

— Бідна жінка! Як вона, певно, мучиться!

Він неуважно запитав:

— Хто?

— Герцогиня! Хіба ви не бачите, як вона ревнує?

Поль різко відповів:

— Якщо ви почнете оплакувати всіх набридливих коханок, то й сліз не вистачить.

Вона відвернулась, ладна й справді заплакати, — таким жорстоким він їй видався, і, сівши біля Шарлотти Оріоль — самотньої, враженої незбагненною зміною в поведінці Гонтрана, — сказала їй, хоч дівчина й не могла її зрозуміти:

— Бувають дні, коли хочеться вмерти.

Андермат, оточений лікарями, розповідав про надзвичайний випадок із старим Кловісом, у якого ноги знову почали оживати. Говорив, здавалося, з такою певністю, що ніхто не міг сумніватися в його щирості.

Відтоді, як Андермат розгадав хитрощі Оріолів та паралітика і зрозумів, що минулого року піймався на — їхній гачок — бо ж йому так хотілося повірити в цілющі якості води, — а особливо відтоді, як довелося відкупитись од старого з його небезпечними наріканнями, він перетворив Кловіса на могутній засіб реклами й тепер сам чудово грав у ту гру, в яку його втягнули.

Провівши свою пацієнтку, повернувся Мазеллі, він уже був вільний.

Гонтран узяв його під руку.

— Хочу знати вашу думку, добрий докторе! Якій з дівчат Оріоль ви б віддали перевагу? Яку обрали б?

Красунь-лікар шепнув йому на вухо:

— На коханку — молодшу, на дружину — старшу.

Гонтран засміявся:

— Наші думки збігаються.