Моральні листи до Луцілія - Сторінка 10

Згадай, скільки ти змарнував зусиль заради грошей, як настраждався задля почестей, то зважся хоч на що-небудь ради дозвілля. Інакше тобі доведеться посивіти серед тих прокураторських, а потім і міських урядових клопотів, у колотнечі, між усе нових хвиль, яких не вдасться уникнути, хоч би як прагнув поміркованості та спокійного життя. Зрештою, що з того, що ти хочеш відпочивати? Твоя доля не хоче! Ти ж і тепер дозволяєш їй зростати, хіба не так? Скільки додасться до успіху, стільки само — до страху.

Хочу тут навести тобі думку Мецената(1)— слова, вирвані у нього такими ж тортурами: "Сама висота вражає вершини громом". Питаєш, у якій книжці той вислів? У тій, що називається "Прометей".

Меценат, очевидно, хотів сказати: "Де висота — там і вражені громом вершини". Чи варта того могутність, хоч би якою була вона, щоб твоя мова стала, мов у п'яного? То був обдарований чоловік, він міг подати чудовий зразок римської красномовності, коли б його не розніжило, скажу навіть, не оскопило щастя. Ось така доля чекає і тебе, якщо не згорнеш вітрила, якщо (а він зробив це надто пізно) не повернеш до берега.

Я міг би поквитатися з тобою наведеним висловом Мецената, але, наскільки тебе знаю, ти посперечався б зі мною — не прийняв би грубо карбованої, низькопробної монети. Отож, як уже я звик, звернуся за позичкою до Епікура. "Спочатку,— вчить він,— треба глянути, з ким тобі їсти та пити, а вже потому — що їсти та пити, бо ж напихатися м'ясом наодинці — звичай лева чи вовка". Але керуватися тією настановою зможеш лише тоді, коли покінчиш із метушнею. Інакше тих, з ким тобі ділити обіди, підбиратиме для тебе з юрби клієнтів твій номенклатор(2). Помиляється, хто шукає друга у вітальні, а випробовує його за обіднім столом. Найбільша біда заклопотаної, обтяженої своїм майном людини в тому, що вона вважає своїми друзями тих, кого сама не любить, будучи певною, що достатньо слави добродійника, аби оточити себе друзями. Хоча, як то буває, що більше комусь зобов'язаний, то більшу злобу до нього чуєш: небагато позичив — маєш боржника; багато — ворога.— "То як? Добродійством не набудеш друга?" — Набудеш, коли вибиратимеш, на кого тобі звернути своє добродійство, коли вкладатимеш його, а не сипатимеш ним навмання. Отож, поки вчишся керуватися своїм розумом, послуговуйся порадою мудрих людей: більше зважай на те, хто отримує, ніж на те, що отримує.

Бувай здоров!

ЛИСТ XX

Сенека вітає свого Луцілія!

Якщо ти здоровий і вважаєш, що колись таки будеш гідний належати собі, то я радий за тебе. За найвищу славу для себе матиму те, що, врешті, витягну тебе з того крутежу, де ти так безнадійно борсаєшся. Прошу й закликаю тебе, мій Луцілію, щоб ти якнайглибше, самою душею сприйняв філософію і не в красномовстві, не в писаннях, а в душевній стійкості та в обмеженні бажань бачив докази своїх успіхів. Ділами підтверджуй слова! Один намір у тих, хто полює за визнанням слухачів, виголошуючи перед ними свої промови, інший — у тих, хто, хвацько перестрибуючи у своїх диспутах з одного предмета на другий, приковує до себе увагу легковірної молоді та всяких нероб; однак філософія вчить нас не промовляти, а діяти, вона вимагає, щоб кожен жив згідно з її законом, щоб життя не розбігалось із словами, щоб воно було цілісним і не рябіло від різноманітних дій, що б'ються одна з одною. У тому, власне, найвищий обов'язок філософії, її визначальна ознака — домагатися, щоб слова були у злагоді з ділами, щоб людина скрізь і завжди дорівнювала собі, була сама собою.— "Але чи десь є такі, хто міг би цього домогтися?" — Є такі. Щоправда, їх небагато. Це ж нелегка справа. Втім, я не кажу, щоб мудрець постійно йшов одним і тим же кроком,— а лиш однією і тією ж дорогою. Приглянься до себе: чи немає якоїсь неузгодженості між твоєю домівкою і твоїм одягом, чи не буваєш щедрим щодо себе, а скупим — коли йдеться про тих, хто тебе оточує, чи ти не надто ощадливий у їжі, а розтратний — у будівництві? Візьми одну якусь мірку і відповідно до неї вирівнюй усе своє життя. Дехто мовби щулиться дома, зате дає собі волю поза домом. Це — хибна непостійність, що свідчить про хистку душу, яка ще не має свого мірного подиху. Скажу відразу, звідки те хитання, ота розбіжність задумів і вчинків: ніхто не задумується над тим, чого він, власне, хоче, а коли й задумається, то замість уперто домагатися свого, перестрибує до чогось іншого; й не тільки змінює свої бажання, а й повертається, скочується до щойно покинутого чи навіть засудженого.

Так от, оминаючи тут давні визначення мудрості й охоплюючи загалом спосіб людського життя, я б задовольнився, відповідаючи на питання: "Що таке мудрість?", такою відповіддю: "Завжди одного й того ж самого прагнути, одне й те ж саме — відкидати". Зайве тут наводити коротку заувагу — те, що бажаєш, повинне бути правильним, справедливим: лише правильне й справедливе може бути предметом нашого постійного бажання. Люди ж назагал знають, чого вони бажають, хіба що саме в ту хвилину, коли бажають: ніхто не визначив для себе наперед, чого він має бажати, а що — відкидати. Тому-то людська думка з дня на день міняється, обертається на протилежну. Так і збігає життя для багатьох — стає грою випадку. Отже, тримайся того, за що взявся, то, можливо, сягнеш досконалості чи принаймні тієї межі, на якій тільки ти один знатимеш, що це ще не досконалість.— "А що ж буде,— запитаєш ти,— з усією тією юрбою, що мене оточує?"— Перестанеш її годувати — й сама себе прогодує. Завдяки вбогості дізнаєшся те, чого ти не міг дізнатися завдяки самому собі: вбогість залишить побіч тебе справжніх друзів; відійде кожен, хто тримався не тебе, а чогось такого, що сподівався від тебе мати. То чи не варто полюбити ту вбогість хоча б за те, що вона вкаже, хто тебе любить? Коли ж то настане день, як уже ніхто не брехатиме на твою честь? То хай на одне лиш будуть спрямовані твої помисли, про одне лиш турбуйся, одного тільки жадай, доручивши богові всі інші свої бажання,— щоб бути задоволеним собою самим і тими благами, що в тобі самому народжуються. Чи може якесь щастя бути ближчим, досяжнішим? Обмежуючись малим, зупинись на тому, що вже не зможе стати причиною твого падіння. А щоб тебе заохотити, відразу при цьому листі сплачу тобі данину, яка стосуватиметься нашої бесіди. Хай, може, гніватимешся, але й на цей раз моїм платником буде Епікур. "Твоя мова, повір мені, буде переконливішою, коли виголошуватимеш її в лахманах, із простого ложа: не тільки промовлятимеш — доводитимеш". Та й на мене, до речі, цілком інше враження справляють слова нашого Деметрія після того, як я бачив його, нічим не вкритого, на ложі, яке й підстилкою назвати годі,— не проповідника, а свідка правди.— "Виходить, не можна зневажати багатства й тоді, коли володієш ним?" — Чому б ні? Великий духом і той, хто, вдосталь подивувавшись, відкіля це опливлось до нього стільки багатств, та насміявшись, чому саме його вони вподобали, більше про них наслухається від інших, аніж сам відчуває, що то таки його власність(1). То не дрібниця — жити поряд з багатством і не зіпсуватися від того сусідства! Великою людиною є той, хто вбогий серед багатства.— "Але не знаю,— скажеш,— як то він, зубожівши, переноситиме вбогість".— Я рівно ж засумніваюся, чи той Епікурів бідняк, розбагатівши, зуміє знехтувати багатством. Значить, як про одного, так і про другого треба судити, дивлячись, який у кожного дух: чи один із них відданий вбогості, чи другий не відданий, бува, багатству. Інакше і те злиденне ложе, й лахмани,— якщо виявиться, що не вибір, а необхідність привела до них,— будуть надто слабкими доказами доброї волі. Врешті, ознакою гарних задатків є те, коли не спішиш до вбогості, мов до меду, а просто готуєшся до неї як до чогось легкого, що не завдасть тобі прикрощів. Та воно й справді, мій Луцілію, легке, навіть солодке, коли ввійдеш у той стан після тривалих роздумів. Бо тільки у скромному житті знаходимо те, без чого не буває приємності,— безпечність. Тому-то вважаю необхідним, за прикладом видатних мужів (я вже писав тобі про це), дібрати декілька днів, коли б ми, випробовуючи себе уявною вбогістю, готувались до вбогості справжньої. А це конче потрібно робити ще й тому, що ми геть просякнули розкошами і, з чим би не зіткнулись, усе вважаємо твердим та прикрим. Треба, щоб душа прокинулась од сну; мусимо потермосити її, нагадати їй про те, наскільки мало визначила для нас природа. Ніхто не народжується багатим. Кожному, хто виринає на світло денне, велено вдовольнятися молоком та полотниною. Тим починаємо. Згодом — і володарства для нас затісні.

Бувай здоров!

ЛИСТ ХХІ

Сенека вітає свого Луцілія!

То ти гадаєш, що заклопотаний був усіма тими справами, про які пишеш? Ні! Ти собою найбільше був заклопотаний. Ти сам для себе став тягарем. Не знаєш, чого хочеш. Ти радше схвалюєш почесне, аніж прагнеш його осягнути. Бачиш, у чому полягає щастя, але дійти до нього ніяк не наважуєшся. Скажу відразу, бо тобі самому важко спостерегти причину: великої ваги надаєш тому, що зібрався покинути, і, хоч ти й схилився до безпечності, хоча ступив на стежку, яка веде до неї, все ж тебе затримує блиск життя, від якого хочеш одійти, вагаєшся, мовби ось-ось ти мав упасти у щось брудне й темне. Це помилка, Луцілію: від того, яким донині ще живеш, до нового життя стежка веде не вниз, а вгору. Яка різниця між блиском і світлом (це — наділене власним, явним джерелом, той — ясніє позиченим), така ж сама — поміж тими двома способами життя: одне, віддзеркалюючи стороннє сяйво, тут же поринає в тінь, хай-но хтось те сяйво заслонить; друге — світле завдяки власному світлу. Твої заняття дадуть тобі славу, зроблять тебе знаменитим. Наведу тобі приклад з Епікура. Він писав Ідоменеєві(1), аби цього прислужника суворої влади, що займався тоді вельми поважними справами, перепровадити від життя, що лиш для ока сліпуче,— до слави стійкої, незрадливої. "Якщо йдеться про славу, то мої листи принесуть тобі більший розголос, ніж усе те, що ти вшановуєш своїм старанням, що й тобі додає шани".— Чи не правду мовив? Хто б нині знав Ідоменея, коли б у своїх листах його імені не накреслив Епікур? Глибоке забуття поглинуло всіх достойників, сатрапів, самого володаря, з чиїх рук Ідоменей отримав високе звання.