Моральні листи до Луцілія - Сторінка 22

Наразі про неї можу судити в такій мірі, мовби не прочитав її, а лиш прослухав. Дозволь мені пильніше приглянутись до неї. Тобі нічого боятися: почуєш правду. Ти щаслива людина: не маєш чогось такого, через що хтось був би зацікавлений брехати тобі з такої далини, хіба що, коли й причини нема, брешемо вже за звичкою.

Бувай здоров!

ЛИСТ ХLVII

Сенека вітає свого Луцілія!

Мені приємно чути від тих, хто побував у тебе, що ти приязно ставишся до своїх рабів. Так і личить людині такої розсудливості, такої освіти, як у тебе.— "Вони раби".— Але ж — люди.— "Вони раби".— Але ж під твоєю крівлею живуть.— "Вони раби".— Але — й покірні твої друзі.— "Вони раби".— Але — й товариші по рабству, якщо зважиш на те, що над ними й над тобою — однакова влада фортуни.

Мені смішно з тих, хто вважає для себе ганьбою сісти до обіду разом із своїм рабом, та ще й тому, що за найбундючнішим звичаєм довкола господаря, який обідає, повинна стояти ціла юрба рабів. А він, той господар, їсть більше, ніж може в собі вмістити; з непомірною захланністю напихає роздуте черево, що вже й відвикло від своїх обов'язків: з трудом поглинає наїдки, але ще з більшим трудом звільнюється від них. А тим часом нещасливим рабам не можна розкрити рота, аби хоч слово мовити. Різка вгамовує навіть найтихіший шепіт. Варто комусь мимоволі кашлянути, чихнути чи гикнути — не омине і його свистяча лозина. Гірко розплачується кожен, хто хоч чимось порушить тишу. Так вони й вистоюють цілими ночами — голодні, німі, непорушні. Тому-то й говорять поза очі про господаря ті, кому не дозволено говорити в присутності господаря. Зате інші, кому не лише при господареві, але й з ним самим можна було побалакати, кому не зашивали рота,— ті готові були підставити замість нього шию під меч, готові, одвертаючи від господаря небезпеку, своєю головою важити. За столом вони говорили, на дибі — мовчали.

А ще полюбляємо прислів'я, породжене тією ж нашою пихою: "Скільки рабів — стільки й ворогів". Ми ж не придбали їх ворогами — зробили такими. Не говоритиму про все інше, справді нелюдське: поводимося з ними не як з людьми — гірше, ніж із худобою. Поки, готові до обіду, вмощуємось на своїх ложах(1), один із рабів раз по раз, тільки-но сплюне хтось, витирає дочиста долівку, другий, не розгинаючи спини, визбирує недоїдки, що ними смітять довкола себе сп'янілі гості, третій вправним рухом руки ділить на кусні рідкісну птицю: ніж так і витанцювує — від грудинки й до куприка. Нещасний, хто живе лиш задля того, аби майстерно розчленовувати відгодовану птицю, але той, хто вчить того ремесла заради своєї приємності, нещасніший від того, хто з примусу тим ремеслом оволодіває. А виночерпій? Одягнений по-жіночому, він усе воює із своїм віком: ніяк не може вихопитись із хлоп'ячості — силою його туди втискують. Глянеш — уже й воякою бути міг би, та ба!.. Безволосий і гладкий (постирано, повисмикувано весь заріст), не спить він цілими ночами — ділить їх між пияцтвом та хітливістю свого господаря: у спальні — чоловік, за обідом — хлопчина. А ще одному — теж не позаздриш! — довірено нагляд за гостями. От він і стовбичить, і приглядається, хто з-між гостей чи то лестощами, чи запопадливістю до їжі або до балаканини заслуговує на завтрашнє запрошення. Додай ще тих, хто дбає про їство й питво, хто тонко розуміється на смаках господаря: знає, яка страва заохотить його своїм запахом, яка — самим виглядом, яка новизною може звільнити його від нудоти, на що дивитися не може, переситившись, а до чого, навпаки, тягне його в той чи інший день. Так от із ними, кажу, він нізащо б не погодився обідати, вважав би приниженням своєї гідності приступити з рабом до спільного столу. Але — дяка богам! — скількох із тих же рабів він сам має тепер за господарів! Я бачив, як перед порогом Калліста(2) переминався з ноги на ногу його колишній господар; інші входили, а він, хто виставив колись оголошення на продаж Калліста, хто зараховував його майже до непотребу, так і гибів перед порогом — його не пустили досередини. Гарно віддячив той раб, що раніше був кинутий у перший десяток(3), на якому окличник лиш випробовує свій голос, гарно віддячив своєму господарю: сам у свою чергу відкинув його, не визнав гідним увійти в дім! Господар продав Калліста, але як багато продав господареві Калліст!

А ще ось над чим подумай: хіба той раб, якого називаєш своїм, не зроджений від того ж насіння, не втішається тим же небом, не дихає тим же повітрям, що й ти, чи, врешті, не живе і не вмирає так, як ти? У такій же мірі ти міг би побачити його вільнонародженим, як він тебе — рабом. Скільки-то гордих ясністю свого роду римлян, що сподівалися через військову службу сягнути сенаторського стану, попало в неласку фортуни після того, як зазнав поразки Вар(4)! Одних вона зробила пастухами, інших — сторожами хатин. От і зневажай людину, що опинилась у тому становищі, в якому, поки зневажатимеш її, можеш сам опинитися! Не хочу вдаватися в обговорення того неосяжного питання — про наше поводження з рабами, до яких ми такі вже зарозумілі, такі жорстокі, такі напасливі. Щоб бути стислим, скажу: поводься з нижчим від тебе так, як хотів би ти, щоб поводився з тобою вищий від тебе. Кожен раз, як лиш подумаєш, яка в тебе влада над твоїм рабом, подумай і про те, яка влада у твого господаря над тобою.— "Але ж наді мною немає господаря!" — Бо ти ще молодий. Далі, можливо, матимеш. Хіба не знаєш, у якому віці потрапила в неволю Гекуба(5), в якому — Крез чи мати Дарія, чи Платон, чи Діоген? Тож поводься із своїм рабом лагідно, навіть по-товариському. Не відмовляйся повести з ним бесіду, вислухати його пораду, сісти з ним до обіду. Ось тут і зніме галас цілий загін розбещених вередунів: чи може, мовляв, бути щось принизливіше, щось ганебніше? Але я їх застукаю на гарячому — як цілуватимуть руку чужим рабам. Чи не бачите, врешті, як наші предки намагались оберегти господарів од ненависті, рабів — од приниження? Господаря називали "батьком сімейства", а рабів, що й досі збереглось у мімах,— челяддю. Власне вони визначили святковий день, і визначили його не з тим, щоб господарі обідали з рабами лише в той єдиний день, а щоб таки неодмінно обідали саме в той день. Окрім того, виявляли рабам різні почесті, дозволяли їм висловлюватися щодо тієї чи іншої справи, вважали свій дім невеличкою республікою.— "Виходить, усіх рабів маю допустити до свого столу?" — Ні, як і не всіх вільних людей. Ти помиляєшся, якщо вважаєш, що я прожену деяких лишень через їхні брудні заняття: того, скажімо, як погонича мулів, іншого — як волопаса. Ні, я оцінюватиму не заняття, а звичаї. Адже звичаї кожен сам собі визначає, заняття — накидає випадок. Дехто хай обідає з тобою, бо гідний того, дехто — аби був гідний. Що в кому є від спілкування з рабами, те згладиться від спілкування з почесними людьми. Не шукай, мій Луцілію, друзів лише на форумі та в курії(6); приглянешся — то й під своєю крівлею їх найдеш. Часто гарний камінь марнується, бо не потрапляє на око різьбяра. Візьми сам його до рук, випробуй його в роботі. Нерозумний, хто, купуючи коня, оглядає не його самого, а попону чи гнуздечку. Але стократ нерозумніший, хто оцінює людину або з її одягу, або — що теж прикриває нас, мов одяг,— з її положення.— "Він раб!" — Але, можливо, вільний духом.— "Він раб!" —— Але чим йому це шкодить? Покажи мені, до речі, хто не раб, не слуга. Один слугує хіті, другий — жадобі, третій — марнославству, а вже всі — надії, всі — страхові. Назву консуляра(7), що служить підтоптаній жіночці, багача,— що стелеться перед служницею; вкажу найзнатнішого роду юнаків, що під п'ятою у пантомімів. Нема ганебнішого рабства, ніж рабство добровільне. Тож хай тебе не залякують оті гидливі чепуруни. Чому б тобі не всміхатися до своїх рабів, чому б не розпоряджатися ними без пихи? Хай радше тебе шанують, ніж бояться. Тут можуть мені закинути, що я спонукаю рабів надіти шапку — знак вільності, а господарів позбавляю їхньої гідності, коли вважаю за краще, щоб раби шанували їх, ніж боялися. "Отак і каже: хай раби шанують нас, мовби вони були клієнтами або вітальниками?" — Хто так дорікне мені, той, видно, забуває, що господарям не може бути замало того, що достатньо богам,— шани й любові. А от любов і страх — речі несумісні. Тож я певен, що ти чиниш якнайрозумніше, коли не хочеш, щоб раби тебе боялися, а тому послуговуєшся не різкою, а словом: лише до безсловесної худоби, аби спонукати її, застосовують батога. Не все, що вражає нас, шкодить нам. Але розбещеність схиляє до гніву: тільки-но щось діється всупереч нашому бажанню, ми тут же скаженіємо. Переймаємо звички володарів. Бо й вони, забуваючи про свою могутність та про безсилля тих, над ким їхня влада, так іноді розпалюються, мовби їх хтось покривдив, хоч для будь-якої кривди вони недосяжні завдяки величі свого жеребу. Вони це добре знають, от і шукають нагоди вчинити якесь зло: прагнуть кривди, щоб одплатити за неї кривдою.

Більше тебе не затримуватиму, бо ти не потребуєш повчань. Добрі звичаї, між іншим, мають ще й ту перевагу, що вони самі собі подобаються, залишаються незмінними. Зате злоба — хистка, часто змінюється, але на щось краще — ніколи.

Бувай здоров!

ЛИСТ XLVIII

Сенека вітає свого Луцілія!

На твого листа, що ти надіслав мені з дороги, довгого, як сама дорога, відгукнуся перегодом. Мушу побути наодинці з собою і добре поміркувати над тим, що б тобі тут порадити. Бо й сам ти, перше ніж звернутися до мене за порадою, довго думав, чи взагалі варто радитися. То мені треба й поготів: чи ж не більше часу йде на те, аби вирішити якесь питання, аніж на те, щоб лишень поставити його? А ще коли одного цікавить одне, другого — щось цілком інше. Знову я заговорив як епікуреєць? Але ж мене цікавить те ж саме, що й тебе: я не був би твоїм другом, якби все, що стосується тебе, у такій же мірі й мене не стосувалося. Дружба робить спільними всі наші справи. Нема у нас ні щастя окремого, свого, ані горя: живемо, кажу, спільно. Та й не може бути щасливим той, хто лиш на себе задивлений, хто геть усе звертає на свою користь: мусиш для іншого жити, якщо хочеш жити для себе. Цей старанно й святобливо підтримуваний союз, який єднає людей з людьми, який засвідчує, що є якесь спільне для всього людського роду право, цей союз якнайбільше сприяє плеканню власне того, про який мовиться, душевного союзу дружби.