Моральні листи до Луцілія - Сторінка 23

Все ділитиме із своїм другом той, хто багато дечого ділить із будь-якою людиною.

Так ось, найкращий з-між людей, Луцілію, я волів би, щоб ті мастаки до словесних тонкощів пояснили мені радше те, які в мене обов'язки щодо друзів, які — щодо всіх людей, аніж те, скільки є способів для окреслення слова "друг" та скільки значень має слово "людина". Мудрість і глупота, як бачиш, розходяться. До кого приєднаюся? Куди велиш мені податися? Той твердить, що будь-яка людина — друг; для цього ж друг — не будь-яка людина. Той хоче придбати друга для себе; цей — себе віддає другові. А ти ж мені членуєш слова, роз'єднуєш склади. Начебто для того, аби собі самому з'ясувати, чого слід уникати, а чого домагатись, я мусив би придумувати найхитромудріші питання і шляхом оманливого висновку протягати створену на правдивій засаді брехню. Аж сором бере: таж ми не діти, а робимо собі жарти з такої поважної справи!

"Миш — це склад; миш гризе сир, отже, й склад гризе сир". От, припустімо, я не можу впоратись із тією головоломкою. То що? Від того мені грозить якась небезпека, якась шкода? Виходить, маю боятись, аби в мишоловку бува, не потрапив склад або, коли часом заґавлюся, аби якась із моїх книжок не з'їла мені сиру? А втім, можна ще й так, дотепніше: "Миш — склад; склад не гризе сиру, отже, й миш не гризе сиру". Чи то не дитячі забави? І через те насуплюємо брови? Через те відрощуємо бороду(1)? Такою от наукою, бліді й нахмурені, напихаємо інших?..

Хочеш знати, що обіцяє філософія людському роду? Пораду! Одного вабить смерть, іншому допікає вбогість, ще когось мучить або чуже, або й своє багатство. Той жахається лихої долі, цей прагне позбутися власного щастя. Того не полюбляють люди, цього — боги. До чого всі ті теревені? Тут недоречні жарти: тебе покликали до нещасних. Ти ж пообіцяв подати руку тим, хто тоне, хто потрапив у полон, кого звела недуга, згнітила нужда, над чиєю шиєю нависнула сокира! Чому ж одвертаєшся від них? Ти жартуєш, їм — страшно. "Допоможи!" — відгукнуться на кожне твоє слово стражденні. Звідусіль простягають до тебе руки, благають допомоги — всі ті, хто занапастив своє життя, хто ось-ось його занапастить; ти для них — надія, підмога. Благають, щоб ти вихопив їх із того бурхливого виру, щоб заблиснув їм, розкиданим та заблуканим, рятівною ясністю правди. Поясни їм, що природа визначила для них за необхідне, а що" — за надмірне; які легкі нам накреслила закони, яким приємним, яким вільним є життя для тих, хто тих законів тримається, і як гірко, як обтяжливо живеться тим, хто більше довіряє людській думці, ніж природі. Можливо, я й повірив би, що ті словесні забави мають силу зарадити всіляким бідам, якби ти спочатку роз'яснив, яку їхню частку вони спроможні усунути. Що, приміром, із тих забав може звільнити нас од пристрастей або принаймні влагіднити їх?

Та коли б вони просто не допомагали! Вони шкодять! Якщо хочеш, я доведу тобі з цілковитою очевидністю, що навіть непересічний хист, хай лише вдасться до тих тонкощів, незабаром занидіє, змаліє. Соромно й казати, яку зброю подали б вони тим, хто намірився ставити чоло фортуні, яким обладунком прикрасили б їх! Хіба то напрямок до найвищого блага? Через оті словесні манівці, через ті викрути, ганебні й принизливі навіть для тих, хто сидить біля таблиці для оголошень(2)?.. От ви каверзними питаннями навмисне вводите в оману співбесідника. То хіба це не те саме, що й хитро спростовувати позов, начебто він недійсний? Але як претор відновлює права позивача, так філософія вступається за тих, кому ви забиваєте памороки словоблуддям. Що ж ви відступаєте від таких славних обіцянок — зробите, мовляв, так, що зблиск меча не більше вражатиме мої очі, ніж полиск золота, що з нечуваною стійкістю нехтуватиму всім тим, чого інші чи то прагнуть, чи то жахаються; що ж повертаєтесь до початків, яких у школі навчають граматики? Що скажете? "Так піднімаються до зірок"(3)? Ні, філософія обіцяла зробити мене рівним богові. Ось що мене привабило. Заради того й прийшов я до тебе. Дотримай же слова!

Тому-то, мій Луцілію, далеко обходь усі ті викрути й філософські пастки! Відвертість і простота — ось що личить доброті. Навіть коли б у нас попереду був надмір часу, слід було б витрачати його ощадливо, щоб вистачило на щось необхідне. А при такій короткочасності життя — яке ж то безглуздя забивати собі голову всілякою зайвиною!

Бувай здоров!

ЛИСТ XLIX

Сенека вітає свого Луцілія!

Хіба що байдужа й лінива людина згадуватиме, мій Луцілію, друга лише тоді, коли думку про нього навіє якась місцевість. І все ж саме те чи інше знайоме місце викликає іноді наче глибоко заховану в душі тугу; не скажу, що повертає вже погаслий спогад, а лише пробуджує приспаний. Так, спричинений втратою біль, хоч і пом'якшений перебігом часу, знову ятриться, досить лиш глянути на раба, що був близьким для померлого, на одяг, на житло. І ось Кампанія, але найбільше Неаполь, а ще краєвиди твоїх Помпеїв(1) — аж не віриться! — наскільки свіжою зробили мою тугу за тобою! Ти — весь перед моїми очима, надто, коли прощаємося. Бачу тихі сльози, що вперто навертаються тобі на очі, помічаю твій біль, що проривається, хоч як його стримуєш, назовні. Здається, я щойно тебе втратив!..

А врешті, коли вдатись у спогади, хіба є щось таке, що б не відбувалося "щойно"? Щойно ж я сидів хлопчиком у філософа Сотіона, щойно почав вести судові справи, щойно втратив до того заняття охоту, врешті — й силу. Незмірна швидкоплинність часу! І ця швидкоплинність найочевиднішою стає тоді, коли озирнутися: за-дивлених у теперішнє вона вводить в оману — настільки неквапливим є перехід(2) тієї стрімкої втечі часу.— "Що за диво?" — запитаєш.— Так ось: скільки б часу не проминуло — весь він в одному й тому ж місці. Охопиш зором усього його водночас, бо й лежить він увесь разом. Усе падає в одну й ту ж саму глибину. Зрештою, чи можуть бути тривалими частки того, що у своїй цілості таке коротке? Наше життя — лише цятка, навіть менше, ніж цятка. Але природа зробила так, що й ця наймізерніша малість видається чимось протяжним: одна її крихта — немовлячий вік, друга — дитячий, третя — зрілість, потім — мовби схил од зрілості до старості, врешті — сама старість. Скільки кроків у такій неспостережно малій вузині!.. Щойно ж я відпроваджував тебе. Але те "щойно" — чималий відтинок нашого життя, що й саме колись — подумаймо над тим! — спливе все до останку. Колись час не видавався мені таким швидкоплинним, нині ж його перебіг постав переді мною в усій його неймовірній стрімливості. Чи тому, що відчуваю близькість межі, чи тому, що приглядаюся до втраченого, зважую його(3).

Коли так от роздумую, то все більше дратують мене ті, що й з тієї крихти виділеного нам часу, якого й найощадливішій людині, хоч би як берегла його, забракне навіть для необхідних справ, з тієї незмірної малості більшу частину витрачають на непотрібне, зайве. Ціцерон запевняє, що хоч би подарували йому ще одне життя, то він і тоді не мав би часу читати ліриків(4). Я сказав би — й діалектиків(5): ті ще безглуздіші. Бо коли лірики відверті у своїх пустощах, то ці вдають, начебто заклопотані чимсь поважним. Ні, я не кажу, щоб ти цілком не зважав на них,— кинь оком і на те мистецтво, але збоку, так би мовити, з порога привітай їх, аби не втягли тебе в бесіду й ти не подумав, що вони дійсно володіють таємницею якогось надзвичайного блага. То чому б'єшся, сушиш собі голову над питанням, якщо розумніше просто відкинути його, ніж розв'язувати? Лише той, хто перебирається собі з місця на місце без поспіху, безпечно, лише той може визбирувати й пакувати всіляку зайвину. Коли ж ворог наступає на п'яти, коли сурма протрубила воякам до негайного походу, то тут уже не до дрібниць: необхідність вибиває з рук те, що нагромаджено на дозвіллі. У мене не так багато часу, щоб я розтринькував його на вишукування двозначних слів, щоб вигострював на них свою дотепність.

Глянь, скільки люду опливлось, які вежі могутні замкнули

Наглухо брами свої, як там гострять залізо убивче...(6)

З великою мужністю я повинен дослухатися до звідусіль чутного гримотіння війни. Божевільним, та й справедливо, назвали б мене всі, якби я — у той час, коли і старці, й жінки зносять каміння для укріплення стін, коли озброєна молодь за брамами чекає або вимагає наказу, щоб кинутись у бій, коли при самих брамах виблискує ворожа зброя і здригається земля від потужного підкопу,— якби я сидів собі, склавши руки, й ставив, скажімо, такі-от питаннячка: "Те, чого ти не втратив, ти маєш; ти не втратив рогів: отже, ти маєш роги"; чи ще щось за таким же зразком, що є витвором витонченого безглуздя. Отож по праву можеш і мене вважати божевільним, якщо тратитиму зусилля на подібні речі. Хіба ж я не в облозі? Лишень небезпека грозить мені не ззовні, й од ворога мене не захищає стіна: смертельне — поряд, зі мною. Не маю, ще раз кажу, часу для тих марниць: величезна робота на моїх руках. Чим я зайнятий? Смерть переслідує мене, життя — тікає: навчи мене, як тут бути. Зроби так, щоб я не тікав од смерті, а життя щоб не тікало мені з-під рук. Додай сміливості змагатися з труднощами, рівноваги духу — сприймати неминуче. Розсунь вузини мого часу. Повчи мене, що щастя — не у тривалості життя, а в тому, як ним розпорядишся: може трапитися (здебільшого й трапляється так), що той, хто прожив довго, насправді мало прожив. Шепни мені перед сном: "Можеш не прокинутися". А коли прокинуся: "Можеш уже не прилягти до сну". Скажи, коли виходитиму за поріг: "Можеш не повернутися". А коли повернуся: "Можеш уже не ступити за поріг". Ти помиляєшся, вважаючи, що лише для мореплавця між життям і смертю — хистка межа: вона скрізь однаково тендітна. Не всюди смерть така очевидна, але всюди — така ж близька. Розвій мряку — і легше передаси мені те, до чого я приготовлений. Природа зробила нас сприйнятливими до науки й наділила розумом, хоча й недосконалим, але таким, що може вдосконалюватися. Поміркуй разом зі мною про справедливість та благочестя, про поміркованість, про соромливість — ту, що стримує нас від посягання на чуже тіло, як і ту, другу, що спонукає дбати про своє. Не водитимеш мене манівцями — скоріше сягну своєї мети.